Як допомагати іншим, коли сам потребуєш допомоги. Історія однієї родини
Надихаючі історії
13.06.2021
Як проходити випробування і не зламатися? Як побачити світло у темряві? Як допомагати іншим, коли сам потребуєш допомоги? Про це розповідає подружжя Шевелєвих із Харкова. В’ячеслав – керівник харківської студії ТрансСвітового Радіо, диктор програм «Життя, як воно є», «Домашній затишок», «Маяк надії», «Де ви, герої?». Ольга – редакторка, авторка і ведуча цих програм та музична редакторка студії.

Поділіться, будь ласка, історією вашої зустрічі з Богом.

ОЛЬГА: Наші історії дуже схожі. Ми обоє – пізні і останні діти в сім’ї. Наші мами – християнки, батьки прийшли до Бога пізніше. Ми з дитинства ходили до церкви. Завдяки християнському вихованню і молитвам наших мам, Слава прийняв хрещення у 16 років, я – у 17. Ми наполовину ДВРи – діти віруючих батьків. Останнім часом це поняття стало прозивним. Деякі вважають, що ДВРи ніколи не зможуть зрозуміти щастя п’яниці, котрий повірив у Бога, наркомана, якому Бог дарував другий шанс на життя. Чому не зрозуміти? Тому, що немає точки відліку, різкого повороту у житті. Я особисто вважаю, що виховуватися в християнській родині – це честь. 

Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!

А що таке бруд? Не обов’язково влізти в нього по вуха, щоб відчути свою гріховність. Не треба ставати алкоголіком або наркоманом. Досить чесно заглянути в себе, оцінити мотиви своїх учинків, зупинити думки та перевірити їх на чистоту. Цього буде достатньо, щоб зрозуміти, що діти віруючих батьків, попри зовнішню порядність, потребують покаяння не менше, аніж інші люди.

В’ЯЧЕСЛАВ: Із 1986 року я слухав ТрансСвітове Радіо. Тоді мені було 12 років. І хоча моя мама – християнка, а я з дитинства ходив до церкви, мені не все було зрозуміло. Тому я кожен день слухав християнське радіо. Прості, доступні бесіди та роз’яснення формували в мені розуміння біблійних істин і вплинули на моє рішення навернутися до Христа. У 14 років я зробив перший крок назустріч до Бога – покаявся у центральній церкві ЄХБ м. Харкова.

Що спонукало вас присвятити своє життя радіослужінню?

В’ЯЧЕСЛАВ: Ще перед весіллям, у 1994 році, ми з Олею склали вступні іспити в Донецький біблійний коледж, де однією з навчальних програм був 6-місячний курс підготовки християнських радіожурналістів. Ми вирішили закінчити його, хоча якихось конкретних планів роботи на радіо не було. Ми просто горіли бажанням служити Богові не у вільний час, а з повною віддачею, на всі 100%. Після повернення у своє місто, за допомогою пастора Юрія Водолажського і євангельських церков Харкова, ми підготували 10 програм для місцевої FM-станції, ефірний час на якій Бог нам послав дивним чином. Ці передачі ми робили вдома на побутових касетних магнітофонах. Восени 1997 року ми дізналися про студію ТМР у Києві та познайомилися з її координатором Віллі Еппом. Нам запропонували співпрацю. Ми з радістю прийняли цю пропозицію, знаючи, що через радіо зможемо говорити багатьом людям про свою віру в Ісуса.

Складається таке враження, що ви не чоловік і дружина, а брат і сестра. Розуміючи, що це – лише враження, хочеться запитати: як ви познайомилися?

ОЛЬГА: Ми зі Славою познайомилися в церкві. Я вчилася в Харкові на першому курсі інституту культури. Нас із подругою запросили на молодіжну групу з вивчення Біблії. Там я і побачила вперше Славу, який якраз проповідував перед молитвою. Його обличчя було таким серйозним, що я дала йому на вигляд років 25. Потім довго дивувалася, коли дізналася, що йому тільки 16. Наступного разу ми прийшли на групу трохи раніше. Слава прийшов за нами, і я запитала, як пройшло весілля, до якого вони в минулий раз готувалися? Він відповів: «Так собі». Мене це зачепило, оскільки я вважала, що християнське весілля завжди повинно бути «на висоті» і сказала: «Подивимося, як буде у тебе», на що він відповів: «Я подумаю, щоб мені і моїм гостям було цікаво». Ось такою  була наша перша зустріч. До речі, наше весілля дійсно була цікавим і незвичним.

Існує думка, що якщо чоловік із дружиною разом працюють, то в них обов’язково відбуваються якісь непорозуміння. Адже зрозуміло, що в процесі роботи виникає багато суперечливих питань, які потрібно вирішувати. Як ви виходите з цієї ситуації?

В’ЯЧЕСЛАВ: Знаю одну людину, яка принципово не хоче брати на роботу свою дружину, хоча вона – хороший фахівець. Він вважає, що постійне спільне перебування зіпсує їхні взаємини. Нам, навпаки, ніколи не було важко разом. За роки нашого подружнього життя, ми не розлучалися більше, ніж на тиждень. Коли любиш, не втомлюєшся бути постійно поруч. З іншого боку, ми професійно доповнюємо одне одного. Оля – редакторка, я – звукорежисер і керівник студії, а удвох – ми диктори. Ми настільки спрацювалися, що не уявляємо свого служіння порізно. 

Що стосується непорозумінь, то вони існують між подружжям не тільки на роботі. Звичайно, бувають моменти, коли в якомусь питанні ми не згодні одне з одним. Тоді ми обговорюємо це. Якщо Оля все одно не згодна, вона просто поступається мені як керівнику і чоловікові. Але подібні незгоди бувають рідко.

5O5A5262

Часто наші радіослухачі в листах просять дати тієї чи іншої поради щодо взаємин між чоловіком і дружиною. Що, по-вашому, потрібно для того, щоб сім’я була міцною. Як ви будуєте свої взаємини?

В’ЯЧЕСЛАВ: Я хочу бути слухняним своєму Небесному Отцеві. А Він хоче, щоб у чоловіка була тільки одна жінка, і щоб вони жили разом до смерті. Тому розлучення я ніколи не вважав способом розв’язання сімейних проблем. У подружжя немає дороги назад, тільки вперед. Інша справа, як вирішувати конфлікти, які виникають. Особисто у мене є кілька простих правил, яким я намагаюся завжди слідувати.

  1. Визнавати свої помилки.
  2. Прощати помилки дружини.
  3. Фокусувати увагу не на причині конфлікту, а на своїх стосунках. Переконаний, що немає жодної речі, крім моїх взаємин із Богом, за які варто було б розплачуватися сім’єю. Тому здебільшого нам не важко поступатися одне одному.

Ми знаємо, що за багатьма молитвами – вашими та інших людей, Господь подарував вам донечку. Після її народження було багато запитань і духовної боротьби…

ОЛЬГА: Нашу дитину ми очікували вісім років. Коли ми побачили її на екрані під час УЗД у вигляді 7-міліметрового ембріона, нашій радості не було меж. Я їхала додому і плакала від щастя. Я навіть писала своїй доні щоденник, в якому розповідала, як сильно ми її любимо. Не один раз ми, перебуваючи в пості, молилися про нормальний розвиток дитини, її здоров’я, характер, здібності. Саме у цей час ми переїхали в нову квартиру і зробили нашій дитині найкрасивішу кімнату: із зірками, які світилися на стелі, яскравими шпалерами з кумедними звірятами, килимом на підлозі у вигляді міста. 

30 травня 2003 року народилася наша дочка – бажана, довгоочікувана, улюблена. Але до всього, що було далі, я не була морально готова. У неї виявилося внутрішньоутробне запалення легенів, вада серця і її забрали в реанімацію. Мені так хотілося притиснути її до себе, поцілувати, але вона лежала під скляним ковпаком, із трубочками та бинтами. Потім – ще одна реанімація, два тижні між життям і смертю. Після сильних антибіотиків – дисбактеріоз, тромб у серці, зараження крові. Але найважче було ще попереду. Ми дізналися, що у нашої малої дуже серйозна проблема – вроджена хромосомна патологія, що тягне за собою відсталість і інвалідність. Це був жорстокий удар, крах усіх наших очікувань. Душу цілком заповнили розчарування, біль, сльози та безнадійність.

Після народження доньки у вас виникала думка залишити роботу на ТМР?

ОЛЬГА: Так, у мене виникала така  думка. Це був дуже важкий час у нашому житті. У нас на руках – хвора дитина, а нам потрібно готувати радіопрограми. У тебе самої в серці своїм безмежжям розлилося горе, а тобі треба підбадьорювати слухачів. Ти – у темному тунелі, а тобі потрібно вести до світла, який є, але зараз прихований від тебе. Ти сидиш у студії і ридаєш, а перед мікрофоном треба посміхатися, щоб слухачі відчували твій гарний настрій.

Душевна і духовна тяжкість були настільки великі, що я почала думати про те, щоб піти, принаймні, з ефіру. Я вважала, що нечесно говорити слухачам те, чим не можеш заспокоїти себе. Але якби я пішла, то в мене не залишилося б нічого, що б мене стимулювало і давало бажання жити. І я продовжувала робити передачі. Працювала вдома, в студію приїжджала тільки на запис. За донькою в цей час доглядала наша вірна бабуся.

Яке ж було моє здивування і подив, коли стали надходити листи, в яких слухачі говорили приблизно наступне: «Ваші передачі – глибокі, насичені, корисні». Або: «Надзвичайно цікаві передачі. Це – не ваше, це – мудрість і знання від Бога. У вас дуже цікаві теми, передачі насичені інформацією так, що хочеться ковтати». І ще: «Цікаві, змістовні, корисні передачі. Вони допомагають зростати в духовному житті. Слава Богові, що ви не боїтеся торкатися різних тем, висвітлюючи їх на підставі Слова Божого».

Я читала ці та інші листи й не могла повірити написаному. Передачі, які давалися з такою напругою і здавалися мені нецікавими та сухими, приносять благословення?! І мені згадалася відома історія про дві пари слідів. Людина запитала у Бога: «Чому Ти залишав мене, коли йти було найболючіше?» На що Бог відповів: «У ці темні періоди Я ніс тебе на руках». Тоді я зрозуміла: Дух Святий ніс ці передачі на Своїх руках, працюючи в серцях слухачів так, що з нікчемного вони витягували дорогоцінне.

Що надає вам сили у вихованні вашої Алінки?

В’ЯЧЕСЛАВ: Ми дуже любимо нашу дочку. І чим далі, тим більше вона нас радує, попри  проблеми та відставання в розвитку. Ба більше, через нашу дівчинку Бог вказав нам людей, з якими ми ніколи б не зіткнулися в житті. Вже багато разів ми зустрічалися з батьками таких самих дітей, які стояли перед вибором: відмовитися від дитини або залишити її в сім’ї. Ще ми підтримуємо взаємини з тими сім’ями, які, як і ми, виховують дітей з особливими потребами.

Так, в наше життя прийшло випробування, причина якого – не в нас. Нам багато довелося пережити за цей час. Але якби я міг прожити своє життя знову, все одно б у ньому нічого не міняв, тому що цей шлях приготував нам Бог. На ньому всього в міру – і радості, і горя. І я вірю, що пережите зробить нашу сім’ю ще сильнішою. Попрошу тих, хто знає й підтримує нас, молитися про те, щоб наша донька робила успіхи в навчанні й адаптувалася до життя серед звичайних людей.

Хочеться додати, що після Алінки у нас народилися ще два здорових хлопчика – Андрій і Ярослав. Вони стали Божою втіхою для нас. 

5O5A3492

Ваші побажання?

В’ЯЧЕСЛАВ: Щира подяка усім, хто молиться про нас і пише нам, підтримуючи наші руки. Ваші листи – наша нагорода і радість.

У Біблії, у 83 Псалмі є слова: «Блаженна людина, що в Тобі має  силу свою, блаженні,  що в їхньому серці дороги до Тебе, ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом, – і дощ ранній дає благословення! Вони ходять від сили до сили, і показуються перед Богом у Сіоні». А в сучасному перекладі сказано: «Долину плачу Бог в весну перетворює». 

Читайте також: Їх вчасно підтримали. Історії сімей, які повернули своїх дітей з інтернатів

Якщо хтось зараз йде долиною плачу, знайте, у неї є кінець. І нехай весна ще не настала, вона прийде, воскресивши бажання жити, творити, сподіватися і вірити.

Джерело: ВСЦ ЄХБ

 Перегляньте цікаві новини:

Надихаючі історії

Все для сімей

Загрози та виклики

Молоде життя

Каталог ютуб каналів церков

Найбільша карта церков України

Більше рубрик та новин тут.

Надихаючі історіїВсе для сімей
Останні новини
Останні новини