Це був один із моментів усвідомлення рівня проблеми для капелана Максима Абрамова. Часто для військових на навчанні чи в активних бойових діях тягар війни стає нестерпним, і багато з них відчайдушно шукають зв’язку — чогось, що поєднує їх з реальністю, вищою за хаос довкола. Але через те, що попит значно перевищує кількість капеланів, трапляються такі історії. Для Максима це стало болісним нагадуванням про важливість його покликання: "Я більше ніколи не буду відкладати телефонні дзвінки, зустрічі тощо, — каже він, — Це реальність, у якій ми живемо. І якщо я не допоміг, частина відповідальності лежить на мені".
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
День капелана починається з ранкового шикування, а після того — зустріч із заступником командира. Якщо головний капелан доручає йому завдання, Максим вирушає до різних підрозділів — батальйонів, окремих рот і взводів. Його мета — бути поруч із військовими, навіть якщо лише на годину чи трохи більше в кожному місці. У деякі дні він взаємодіє з приблизно ста п'ятдесятьма людьми — інколи навіть з трьомастами, пише c4u.org.ua.
Масштаб служіння Максима сформувала необхідність. Серед тих, з ким він зустрічається, є поранені, зниклі безвісти чи ті, для кого потрібно організувати поховання. Постійний попит формує його розклад. Але якщо йому не призначають конкретного завдання, він сам шукає тих, хто потребує допомоги, і виконує свої обов'язки.
Однак так було не завжди.
Життя в окупації: де Бог у стражданнях?
Максим Абрамов ніколи не уявляв себе капеланом. У 2014 році, коли він був 16-річним студентом, який готувався до випускних іспитів, Росія вперше вдарила по його рідному Слов'янську. 12 квітня він повертався додому від бабусі з центру міста, де вже почалися заворушення. Його мати ввімкнула телевізор, і вони побачили, як їхнє місто показують на центральних каналах України. Поліція вже була присутня, а його батько сказав, майже пророчо: «Буде війна». Незабаром почалася окупація, що тривала три місяці.
Максим добре пам’ятає той час: «Спочатку це просто шок — тебе приголомшує все, що відбувається. Потім ти починаєш приймати той факт, що виїхати неможливо. Немає куди подітися, ти застряг. Далі ти розумієш, що твої погляди різко відрізняються від тих, хто навколо тебе, від людей [російських окупантів — прим. ред.], які контролюють усе, що відбувається. І, врешті решт, я втратив надію. Я перестав вірити, що хтось прийде нас звільняти чи щось зміниться».
Озброєне захоплення будівлі міської ради 14 квітня 2014 року (фото Євгена Насадюка)
Досвід тримісячного життя під окупацією, разом із невизначеністю майбутнього, розбив уявлення Максима про життя, зануривши його в глибоку депресію. Зрештою, це довело його до думок про самогубство. Саме тоді він знайшов Христа.
«Мій матеріальний світ просто розсипався, як картковий будиночок, — згадує він. — І я зрозумів, що в Ісусі Христі є не просто надія — Він і є сенс життя».
Максим почав глибше занурюватися у Святе Письмо — навіть тоді, коли на сході України вирувала війна, всього за кілька сантиметрів на карті від його рідного міста. Його серце було обтяжене запитаннями про присутність Бога в часи страждань. У пошуках відповіді він звернувся до своєї церкви. Він відкрито поділився з церковним керівництвом своїм болем і занепокоєнням: як церква може відповісти на кризу та на можливу ескалацію подій? Але відповідь була стриманою: нинішньої діяльності у сфері реабілітаційного служіння та гуманітарної допомоги, на їхню думку, було достатньо, а від його запитань, мовляв, молодь втрачала віру.
Залишившись без підтримки, Максим був змушений самотужки боротися зі своїми сумнівами. Він звернувся до апологетики, богослов’я та інших галузей знання, щоби зміцнити свою віру й розуміння. Зрештою він вступив до християнської семінарії.
«Я не розумію себе поза контекстом війни. Для мене все, що зараз відбувається на Донбасі, нерозривно пов’язане з моїм розумінням себе. Навіть моя теологія сформувалася саме в цьому контексті конфлікту», — пояснює він.
Стати солдатом: «для греків — як грек»
Коли війна затягнулася на третій рік, приносячи дедалі більше страждань як мирним жителям, так і захисникам, потреба в надії ставала все очевиднішою. Одного дня, під час візиту до реабілітаційного центру, Максим зустрів солдата, який вижив у жорстоких боях за Донецький аеропорт. Той поділився історіями про капелана, який був поруч із воїнами в бою, надаючи розраду й підтримку серед хаосу. Ця розповідь змінила подальші кроки Максима — він вирішив стати військовим капеланом.
«Я хочу, щоб захисники поверталися додому, — сказав він. — Сини — до батьків, чоловіки — до дружин, батьки — до своїх дітей».
Однак реальність війни все ще здавалась Максимові далекою. Щоб справді зрозуміти військових і мати можливість допомагати їм, Максим вирішив піти на строкову службу.
«Щоб по-справжньому зрозуміти військових, я мав стати одним із них. Це майже біблійно — я б назвав це аксіомою. Як написано в Біблії: для язичників — як язичник (але не переходячи межу); для євреїв — як єврей; для рибалок — як рибалка. А для військових — як військовий».
Це рішення коштувало Максиму його першої церкви у Слов’янську. Коли він висловив бажання здобути військовий досвід, його відлучили від церкви. Це був ще один болісний удар. За іронією, після повномасштабного вторгнення Максим знову повернувся в те саме місце — цього разу з власним бойовим досвідом, яким міг поділитися. Нові лідери церкви тепло прийняли його і запросили навчати та служити іншим.
Під час підготовки до військової служби характер кожного чоловіка випробовувався під колосальним тиском: вони перетворювалися з цивільних людей на стійких, дисциплінованих і натренованих захисників. Але не всі, хто тренувався, змогли витримати цей тягар. Один юнак, знайомий Максима, вчинив самогубство, вистріливши собі в голову. Це було ще одне жорстоке нагадування про реальність, у якій опинився Максим.
Волонтери слухають інструктора під час базової підготовки, Україна, 9 січня 2024 року. Фото В'ячеслава Ратинського\Reuters
Пізніше Максим приєднався до Національної гвардії та підписав контракт на службу в батальйоні "Донбас". Він почав свою службу як солдат, а згодом був обраний для навчання на сержанта. З 2022 року почав брати участь у бойових діях. Інтенсивний досвід боїв — штурм і оборона позицій, життя під суворою військовою дисципліною та занурення в атмосферу війни — глибоко сформували його розуміння Біблії та того, що означає втілювати віру на передовій. Ісус у цьому розумінні — це Верховний Командувач, Який веде нас у духовних битвах і віддає накази, які ми виконуємо. Армія є спільнотою, і те саме стосується Церкви.
«Ставши солдатом, я почав розуміти Біблію на зовсім новому рівні — через призму воїна. Коли я читаю, що я є воїном Христа, я більше не уявляю собі паперових лат. Тепер я розумію, що солдат — це той, хто справді бореться. Армія навчила мене, що віра — це не якась крихка або декоративна теологія», — пояснює Максим.
Вижити в смертельній атаці
Разом зі своїми побратимами Максим брав участь у численних боях, захищаючи українську землю від російських сил. В одному з цих запеклих зіткнень, 5 травня 2022 року, він опинився на межі між життям і смертю. Він згадує: «На той час війна тривала вже третій місяць. Нам доручили захищати ділянку на передовій під потужним обстрілом. Артилерійський вогонь був невпинним — він тривав понад 12 годин. Ми робили все можливе, щоб утримати позицію».
А потім, в один момент, Максима було поранено. «Всього за два метри позаду мене сидів побратим з позивним "Банкір". Він був діагонально навпроти. Уламок влучив йому в шию. Він загинув миттєво. Якби його там не було, той уламок пробив би мене наскрізь. Натомість мене зачепило дрібнішими фрагментами. Шматок м’яса вирвало з моєї ноги, а один уламок зачепив спину й бік. Я бачив, як у мого побратима кров хлинула з рота. Я побачив точну мить, коли життя залишило його тіло».
Біль, який відчув Максим в місці поранення, був нестерпним. Він описує його як гострий, пекучий, ріжучий — все водночас. Після швидкого огляду він отримав наказ дістатися до точки евакуації, приблизно за півтора кілометра. Він біг, падав, знову піднімався і біг далі — пригинаючись під вогнем, припадаючи до землі, а потім знову прориваючись уперед, поки в лісі вибухали випущені ворогом касетні боєприпаси.
«Мене привезли до лікарні в Бахмуті, — розповідає він. — Лікарі оглянули мою руку й сказали, що все дуже погано. Ушкодження були настільки серйозними, що я досі не розумію, як Бог її врятував. Але Він це зробив». Згодом Максим пройшов тривалу й непросту реабілітацію в Німеччині.
Знімок поранення Максима
Тоді він зрозумів дещо глибше: якби не його поранення, він не мав би тієї своєрідної «відзнаки», яку носить сьогодні. Як штатний капелан у бригаді, він більше не приходить до солдатів як сторонній з добрими намірами — він приходить як один із них. Він може увійти і сказати «Слава Ісусу Христу», і вони слухають.
«Я заслужив право говорити з ними про надію, — каже він, — але частіше за все моя робота — просто слухати».
У грудні 2024 року, майже через десятиліття від початку війни Росії проти України, Максим став бригадним штатним офіцером, капеланом від Національної гвардії. Також він співпрацює зі служінням «Християнська служба порятунку».
Виклик допомоги ветеранам
Очікується, що після війни в Україні буде до п'яти-шести мільйонів ветеранів. Вони матимуть різноманітні потреби — від фізичної реабілітації до психологічної підтримки, від реінтеграції в суспільство до відновлення стосунків із родинами та багато іншого. Ці ветерани несуть із собою тягар війни: деякі вже опрацювали свою травму, а в інших рани ще зовсім свіжі. Захисники матимуть питання і потреби, на які церква повинна готуватись відповісти.
Абрамов ділиться: «Але мушу сказати ось що: багато церков нині не готові приймати солдатів. Навіть якщо вони намагаються це робити, то часто не знають, що сказати, бо питання, які виникають на війні, зовсім відрізняються [від питань мирного часу]. Солдат може сидіти на лавці в церкві й думати: "Пасторе, з усією повагою… що ви можете мені розповісти, якщо ви там ніколи не були?" Ввічлива людина, можливо, не скаже цього вголос, але десь глибоко всередині піднімається тихий бунт: "Я не хочу тут бути. Ви намагаєтесь навчити мене речей, які самі не розумієте"».
Одним із підходів, які, на думку Максима, мають змінитися, є сам підхід до євангелізації. Старі моделі служіння, ті, що працювали в 90-х і 2000-х, коли церкви активно працювали з в'язничними місіями, тут можуть бути неефективними. Тоді люди виходили з в’язниць із чітким відчуттям провини: вони крали, шкодили, порушували закони. Послання Христа як Того, хто прощає, хто стає перед Отцем як наш Заступник, природно вписувалося в цю реальність. Це мало сенс, тому що провина була очевидною — і благодать ставала рятівною соломинкою.
Максим продовжує: «Але солдат, який повертається з війни — поранений тілом, розбитий душею — не несе провини в такій самій формі. Якщо ми намагатимемося застосувати ту ж модель євангелізації до них, вона просто не спрацює. Солдату потрібен не осуд, а розуміння. Не проповідь про гріх, а слово зцілення. Захисники відчувають спустошення. Їм не потрібно казати, що вони зламані — вони і так це знають. Вони прагнуть бути цілісними. Тому, замість того щоби проповідувати провину, ми маємо пропонувати відновлення. Замість того щоб натискати на їхні рани, ми маємо давати бальзам. Лише тоді ми можемо почати говорити про Христа — Того, хто не осуджує, а зцілює, Того, хто приносить мир всередині».
Християнська спільнота ветеранів «Covenity» та носоріг
Емблемою нової ініціативи, яку започаткували Максим Абрамов з однодумцями, став сірий носоріг із білим рогом — це «Християнська спільнота ветеранів "Covenity"». Ініціатива стала відповіддю на потреби українських ветеранів війни. Але вона пропонує не просто підтримку — вона дає відчуття належності.
Фото надані Максимом Абрамовим
«Covenity» — це спільнота воїнів, що об’єднані Завітом, спільнота ветеранів, що усвідомлюють виклики сьогодення та майбутнього, що готові продовжувати боротьбу за християнське майбутнє та велич України. Її керівний кодекс визначає ключові відносини — між людиною і Богом, іншими людьми та державою, формуючи чітку основу. Юридично спільнота діє в рамках українських громадських організацій. Також це міжконфесійна спільнота, що об’єднує православних, римо- та греко-католиків, протестантів різних напрямків. Кожна традиція шанується, проте всі члени об’єднані в Христі та зв’язані братерством.
«Ми, контужені (в доброму сенсі), пройшли це пекло на землі і знаємо, як тепер допомогти один одному. Ми є пораненими цілителями для кожного. І вже є хороша кількість людей, котрі розуміють цей контекст», — додає Максим.
Чому на емблемі зображений носоріг? Носоріг — це єдина тварина, яка не може рухатися назад, вона просто не створена для відступу. У нього масивне тіло, він здатен розганятися до 30 кілометрів на годину, тож його сила очевидна. Ба більше, у нього шкіра одна з найтовщих у природі, проте під нею ховається м'яке серце — рідкісне поєднання міцності та вразливості. Найбільше вражає його ріг. Він складається з крихітних, тендітних волокон, кожне з яких поодинці слабке, але разом вони утворюють один із найміцніших природних матеріалів на Землі. «Ось ким ми є. Кожен із нас сам по собі може здаватися малим або крихким. Але разом — ми як ріг носорога: сильні понад усяку міру. Це фундамент, на якому ми будуємо. Це дух носорога — дух єдності та незламної сили», — пояснює Максим.
Залишається виклик — розширити кількість капеланів, щоб задовольнити потреби всіх ветеранів, налагодити більше партнерств із організаціями як в Україні, так і за її межами, та залучити необхідні фінансові ресурси, щоб усе це стало можливим. У партнерстві з Християнською Службою Порятунку це бачення вже починає втілюватися в життя.
Принцип справжнього розуміння людей, яким ти служиш, є наріжним каменем у щоденній роботі Максима Абрамова та інших військових капеланів. Поки триває війна Росії проти України, потреба в духовній підтримці — як для захисників на передовій, так і для тих, хто повертається до цивільного життя — стає все більш нагальною. Це не лише засіб підтримки морального духу під час бою, але й крок до побудови здорового, стійкого українського суспільства в майбутньому.
Та навіть коли війна закінчиться, її наслідки залишаться на десятиліття, особливо для тих, хто захищав країну. І саме тому потреба в надії Христа, розумінні та духовному відновленні буде більшою, ніж будь-коли. Для цього країні необхідні підготовлені капелани та загартована до викликів церква.
Джерело: c4u.org.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут