Чим ви займалися до війни, як стали адвентистом?
Зараз я служу старшим медиком евакуації у складі медичного батальйону “Госпітальєри”. До цього служив у складі Криворізького загону Української добровольчої армії, зараз це Сили територіальної оборони.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Інерв'ю опубліковане на adventist.ua.
Парамедиком я став завдяки товаришу з церкви, Валерію Ридванському, який ще з часів АТО служив бойовим медиком-госпітальєром. Він запросив мене приєднатися до місцевого добровольчого батальйону, запевнив, що тут можна допомагати людям, не беручи зброю до рук.
Рішення стати адвентистом я прийняв у 17 років, хоч походжу з невіруючої сім'ї. Це був довгий шлях, сповнений досвіду, де я бачив, як Бог веде мене. Господь привів мене і до Своєї Церкви, і до служіння госпітальєром. Саме живі досвіди дають мені впевненість у правильності мого вибору.
Що стало для вас ключовим моментом у рішенні піти добровольцем?
Передусім – чесність перед самим собою. Це важлива риса, бо коли ти чесний із собою, ти розумієш свої недоліки, усвідомлюєш, чого тобі не вистачає, і що потрібно робити.
Багато людей бояться зробити крок уперед, не шукають можливостей або задовольняються мінімумом. Це можна порівняти з церквою: в ідеалі вона має бути живою, дієвою, залученою до суспільного життя. Волонтерство було її частиною ще до війни, але на практиці все відбувається складніше – як у церкві, так і загалом у суспільстві.
Коли я розповідаю про медичний батальйон, багато хто говорить: "Це ж чудова альтернатива для християн! Чому її не пропонують тим, кого забирають у ТЦК?" Але добровольчий батальйон – це не альтернатива "без виходу". Це свідомий вибір тих, хто сам шукає, хто прагне діяти. Це Українська добровольча армія, а не "добровільно-примусова" служба.
Я переконаний: якщо людина справді хоче допомагати, вона знайде можливість долучитися. Проблема в тому, що багато хто просто не знає, не розуміє або обманює себе, ховаючись за байдужістю. Це загальна соціальна проблема, яка проявляється і в церкві, і в суспільстві під час війни.
Звісно, є волонтери, які їздять на фронт, є ті, хто поклав своє життя під час гуманітарних місій. Їм велика честь і шана, але потрібно більше. Наша країна потребує більшої залученості людей, зокрема й Адвентистської церкви.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я, як і багато хто, допомагав рідним: закуповував продукти, шукав ліки для бабусі. Минуло три дні, Київ не взяли. Я дивився історії знайомих в Інстаграмі: хтось уже працював на укріпленнях, допомагав ТРО, тягав мішки з піском. І я зрозумів – треба діяти.
Запитав батьків про їхні плани, вони відповіли: "Чекати, думати, працювати далі". Але для мене це не варіант, якщо тебе б'ють, ти або тікаєш, або відбиваєшся. Ховатися – це не для мене, тому мені хотілося не просто спостерігати, а бути корисним. Я шукав можливості, телефонував друзям, питав, що можу зробити. Врешті-решт один знайомий написав у молодіжний чат, що йде в добровольчий батальйон, і я відразу зрозумів – це те, що мені потрібно.
Чи було для вас складно поєднувати християнські принципи з перебуванням у зоні бойових дій?
Не можу сказати, що мені з цим складно. Інколи виникають незручності, особливо в побутових моментах, але якщо ти займаєшся евакуацією поранених, наданням допомоги – тут уже не стоїть питання, що можна робити, а чого не можна, у таких випадках усе досить очевидно.
Єдині труднощі можуть бути у побутових питаннях: харчування, прибирання, санітарна обробка машини, але це не критично. Якщо є можливість, я переношу деякі справи на інший день або просто обмежуюся найпростішим – наприклад, їм хліб із сиром, якщо немає відповідної їжі.
Зараз немає великих проблем із харчуванням, при бажанні завжди можна знайти щось прийнятне для себе, а якщо ти старший екіпажу, то можеш організувати все ще зручніше.
Як ваша сім’я та близькі відреагували на рішення піти добровольцем?
Мені тоді було 23 роки, я давно жив окремо від батьків, ще з 15 років, тому незалежно від їхніх політичних поглядів, вони розуміли, що це мій вибір, і що цей крок необхідний.
Реакція була різною – спочатку нейтрально-негативна, потім більш позитивна. Впливали різні чинники: ситуація в країні, політичні події, корупційні скандали – усе це могло демотивувати суспільство. Але я вважав і вважаю, що подібні речі не можуть бути виправданням, щоб нічого не робити.
Якщо людина каже: “Усе погано, тому я не піду воювати”, – то що вона тоді хоче? Залишити Україну? Воювати у іноземній армії? Кинути дітей, пенсіонерів та інших, хто має в тобі потребу? Це не чесність перед собою, це безвідповідальність перед суспільством, якому ти повинен відкрити Христа.
Друзі дуже підтримали мене, якби не вони, я не зміг би продовжувати те, що роблю. Я працюю без зарплати, постійно знаходжуся на ротаціях, навіть базові речі – поїхати додому, купити їжу – вимагають коштів. Коли мої заощадження закінчилися, друзі сказали: “Діма, продовжуй, ми допоможемо”.
Після того як я почав активно вести Інстаграм, коло підтримки розширилося. Завдяки донатам, розповсюдженню інформації та допомозі небайдужих, я можу робити свою справу.
Як у вас відбувається ротація? Ви якийсь час проводите на фронті, потім повертаєтесь додому? Чи постійно на виїздах, як більшість військових?
“Госпітальєри” – це дуже зручна структура для добровольців: тут вільний графік, і кожен може вирішувати сам, як часто він готовий їхати на фронт. Хтось долучається раз на сезон, а хтось постійно. Люди можуть їхати, коли їм зручно: хтось бере відпустку раз на кілька місяців і їде допомагати в евакуації чи інших медичних завданнях, а хтось залишається на довше і частіше.
Зараз я також залучаю нових людей: двоє знайомих цього тижня проходитимуть навчання у нашому батальйоні. Якщо вони успішно його складуть, то будуть їздити зі мною раз на сезон. Мені здається, це круто – мати свій екіпаж з однодумців.
Батальйону критично не вистачає водіїв та медиків, тому потреба в нових людях постійна. Я особисто їжджу регулярно, бо мене про це просять координатор і комбат. Планував узяти паузу після цієї ротації, бо вже три місяці безперервно працюю, але знову залишився – екіпажу без медика буде значно складніше.
До літа спробую витримати цей темп, а потім все ж таки візьму відпустку. Літом активізуються студенти-медики, і буде більше людей, які зможуть підмінити, це дозволить мені трохи перепочити.
У яких умовах ви живете?
Усе залежить від того, яку ротацію ти обираєш. У “Госпітальєрах” можна не лише визначати, коли їхати, а й куди, це дуже зручно. Якщо людина сильно боїться фронту, вона може працювати в умовах, схожих на тилові. Наприклад, у штабі завжди є робота – щось пофарбувати, розвантажити, організувати, штатна регулярна робота на складах комплектування, у Києві. Головне – мати бажання.
Також є стабілізаційні пункти, де можна працювати з перев’язками, катетерами, у деяких пунктах навіть броню не одягають.
Медевак* – це вже ближче до фронту, але все ще контрольована зона. Є ще більш небезпечні виїзди – це коли медики працюють майже на передовій, тут вже є ймовірність ураження FPV-дронами.
У мене бувають різні ротації: іноді виїжджаю на кейсевак**, іноді працюю з медеваком. Буває, що доводиться виходити з бійцями в окопи – усе залежить від обставин. Якщо це спеціальні війська, я навпаки радий бути з ними ближче, бо розумію, що так можу принести більше користі.
З екіпажем, з яким працюю вже більше року, я їду на складніші завдання, а якщо мені дають нових курсантів, то беру їх на медевак – поки є можливість, я їх навчаю, допомагаю освоїтися. Тому велика перевага “Госпітальєрів” у тому, що ти можеш сам обрати рівень безпеки й напрямок діяльності.
*Медевак – це лікарський екіпаж, швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених.
**Кейсевак – це машина для першої ланки евакуації з лінії фронту. Зазвичай це позашляховики, в яких обладнане місце для транспортування та надання допомоги пораненому первинними засобами тактичної медицини.
Які найважчі випадки вам доводилося переживати?
Поділюся історією реанімації бійця з клінічної смерті. Це була моя друга ротація у складі госпітальєрів, я виконував роль молодшого парамедика екіпажу.
День виїзду на позиції, ранок, ми укомплектовані та готові: водій, старший парамедик, молодший парамедик (я), старший екіпажу, репортер. Нас супроводжує машина з командиром і його помічником.
По дорозі бачимо бійця на землі між машинами ЗСУ та швидкої, поруч – двоє фельдшерів і бійців. Зупиняємось, виходимо з медрюкзаком і дефібрилятором. Командир уже перевірив відсутність пульсу та проводив серцево-легеневу реанімацію, а коли ми підійшли, почав координувати дії. Його помічник разом із нашим старшим парамедом підключали дефібрилятор до бійця, а я заправляв адреналін в інфузію та підключав систему.
Реанімація тривала пів години. Медекіпаж іноземців, який проїжджав повз, запропонував допомогу, один із них замінив мене. Після чого під'їхав реанімобіль з реаніматологом, і лікар узяв ситуацію під свій контроль. Пульс бійця відновився, його завантажили у машину.
Після цього ми прибрали за собою та пішли в машину, де до нас підійшов командир і з деяким піднесенням сказав: “Вас до ротації вже +1”. З великою радістю ми продовжили дорогу на позицію. Через деякий час ми дізналися про долю бійця: він був у добрій формі.
Чи бували ситуації, коли ваша віра допомагала вам або вашим побратимам не втрачати надію?
Так. Перше, що спадає на думку – це ротації екіпажів. Так сталося, що нас уже двічі змінював один і той самий екіпаж, тобто спочатку ми заїжджаємо, замінюємо попередню команду, потім нас змінюють інші.
Приїжджаємо на ротацію, і нам кажуть: “Багато роботи, багато поранених, наступ, ситуація складна”. Ми готуємося до найгіршого, але коли прибуваємо на місце – тиша, усе спокійно. Потім ми від'їжджаємо, заступає інший екіпаж, зокрема європейці – і знову починається справжнє пекло.
Цей екіпаж уже двічі нам говорив: “Діма, після тебе заїжджати – це окремий феномен. Коли ти з екіпажем, усе ніби затихає”. Я вважаю це дуже показовим досвідом.
Вам напевно не раз доводилося працювати під обстрілами. Як ви тримаєте себе в руках у критичних ситуаціях?
Я здебільшого спокійно реагую на обстріли. Найголовніше – пам’ятати, що ти робиш свою роботу з Богом, просто виконуєш те, що маєш. Можливо, в мене трохи інше розуміння емпатії, ніж у багатьох людей. Вона по-справжньому відкрилася для мене лише в 23 роки – десь за місяць до початку великої війни. Але навіть попри це, жалість чи співчуття не заважають виконувати роботу, я знаю, що приношу користь.
Є різні реакції: хтось не витримує вигляду поранень, хтось, навпаки, стає ще більш зосередженим. На щастя, у мене серйозних проблем із цим не було, я просто стараюся грамотно ставитися до ситуації. Загалом, якщо відчуваю, що ситуація складна, то просто дію на випередження: випиваю магній, заспокійливе чи снодійне за потреби, добре харчуюсь, сплю. Ну і, звісно, духовна складова – найкраща підтримка.
Чи знають ваші побратими, що ви адвентист? Як вони ставляться до вашої віри?
Так, знають. Раніше я був просто одним із медиків, а зараз старший екіпажу – і в цій ролі все значно простіше. У цілому, ставляться з розумінням, особливо в госпіталях. Головне, спільна мета, адже гасло госпітальєрів – “Заради кожного життя”.
Чи є серед військових ті, хто завдяки вашому прикладу почав замислюватися про Бога?
Так, двоє людей почали читати Біблію. Одна людина активно досліджує Слово Боже, ставить питання, цікавиться, інша читає самостійно, не дуже розповідає про свої роздуми. А один хлопець якось сказав мені: “Тільки через тебе я побачив, що таке справжнє християнство”. Це, мабуть, найкращі слова, які можна почути.
Чому, на вашу думку, участь християнина у війні не суперечить його світогляду?
Тому що суспільство потребує допомоги. Ісус спочатку допомагав, а потім говорив про духовне. Такий принцип: спочатку хліб, потім слово.
Християнство – це про любов, а любов – це дія.
Плани на після війни?
Я вважаю, що справа не лише у майбутньому — важливо діяти вже зараз, щоб війна справді закінчилася, бо якщо жити тільки очікуванням, “ось, коли все скінчиться, тоді й почну нормально жити”, це може стати пасткою. Життя відбувається вже сьогодні, і зараз теж треба будувати своє майбутнє.
Я мрію про підприємництво, давно цього хотів, навіть мав заощадження, на які жив на початку війни. Я бачу себе у бізнесі, але не заради грошей, а щоб створювати можливості й ресурси для допомоги іншим.
Я хочу створити бізнес, який дозволить підтримувати волонтерські ініціативи, програми для молоді, соціальні проєкти. Для мене головне — бути корисним суспільству, а конкретний напрям бізнесу залежатиме від ситуації у країні після війни, від потреб людей.
Запитання Аліни Дар’єнко
Джерело: adventist.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут