Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер,
щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!
Взагалі-то я не дуже хоробра. Але тоді тільки нещодавно навернулась до Господа і горіла безстрашним бажанням свідчити про Нього скрізь: на вулиці, на вокзалі, у школі, в дитсадку. І навіть у цій грізній установі.
Ідіть геть і не здумайте Євангелія по кабінетах розносити
Було це у великодні дні.
І от, прийшовши на роботу з повною сумкою Слова Божого, в першу чергу заходжу по роботі до одного з заступників генерального прокурора, вітаю з Великоднем і пропоную йому Євангелію.
— А що це таке? — глянувши на назву «Новий Заповіт», ошелешено запитує він пошепки, одвівши мене в куток, щоб не почула секретарка в сусідній кімнаті.
— Це — найкращий кодекс для всіх часів і народів, — пояснюю йому мовою, ближчою до його професії. — Тут Бог навчає, як правильно діяти в різних життєвих обставинах.
Прокурор бере Євангелію, дякує і ховає в шухляду.
Далі заходжу у відділ кадрів. Там сидять чоловік і жінка. Зустрічають дружелюбно. Вітаю їх також зі святом і дарую Нові Заповіти та дитячі Біблії — для їхніх дітей.
— Та нам і самим треба починати з дитячих, — каже жінка, взявши в мене дитячу Біблію і ховаючи її у великий сейф. — Бо ми самі ще, як діти. Нічого не знаємо про Бога. До речі, якщо у вас є ще дитячі Біблії, то зайдіть у перший відділ. Там працює чимало молодих мам. Гадаю, вони залюбки візьмуть їх.
І справді, у першому відділі жінки розхапали і дитячі Біблії, і Нові Заповіти.
«Дякую, Господи, що все так чудово складається, що всі так відкриті для Твого Слова!» — радо молюся і вже йду виконувати свої безпосередні службові обов’язки.
На цій хвилі натхнення хотіла після роботи роздати Нові Заповіти охоронцям при вході. Та вони переглядаються і не беруть. Аж тут з-за моєї спини з’являється офіцер.
— А що це ви тут роздаєте? Ану покажіть, — розглядає. — Ні. Не можна. Це зароронена література.
— Та що ви кажете? — дивуюся я. — У нас же Воскресіння Христове — державне свято. А Новий Заповіт — це Слово Христове. Ви ж теж, мабуть, учора святкували, як і всі.
— То не ваше діло, що я святкував учора, — спалахує офіцер.
— Вибачте, будь ласка, якщо вас чимось образила, — кажу примирливо. — Я гадала, що зараз нові часи, все змінилося.
— Нічого не змінилося. Усе лишилось, як і раніше, — злісно блиснувши очима, процідив крізь зуби офіцер. — Ідіть геть і не здумайте ще по кабінетах розносити! Бо матимете проблеми, — пригрозив він.
Виходячи на вулицю, збентежено роздумую: «Темні сили так легко не здаються. І цей служака, мабуть, доповість про мене кому треба. Господи! Підкажи, як діяти далі. Дай мудрості і відваги!» І, трохи заспокоївшись, іду додому.
Допит у слідчому відділі
Назавтра перед дверима прокуратури дещо напружуюсь. Та зайшовши, полегшено видихаю: того офіцера нема, а охоронці мовчки пропускають мене. «Господи, дякую, що прибрав цю перепону!» (До речі, той офіцер не з’являвся і в наступні дні).
Підбадьорившись, піднімаюся ліфтом нагору, і починаю сміливо роздавати Євангелії тим, хто заходить до кабіни. А вже на своєму поверсі обдаровую Божим Словом усіх. Тут мене знають і охоче беруть.
Лише високий сивий генерал чемно віднікується, та коли йому пояснюю, що в цій книжечці він знайде розраду, якщо йому буде сутужно, генерал нарешті дякує і бере останній примірник, який у мене залишився.
Вийшовши в коридор, зустрічаю полковника зі слідчого відділу і вітаю його також зі святом. А він широко розкриває обійми і весело каже:
— Ну, то давайте за православним звичаєм похристосуємося, — і намагається мене обійняти й поцілувати.
Але я ухиляюсь і кажу, що в нашій церкві сестри цілуються з сестрами, а брати — з братами.
— Ну, жарти жартами, а в мене до вас серйозна розмова, — говорить полковник, розчиняючи двері свого кабінету і жестом запрошуючи увійти.
— Сідайте, — показує на стілець навпроти свого столу. І тут він різко міняється, погляд стає колючими, а в голосі з’являється сталь. — Я буду запитувати, а ви відповідайте, не задумуючись і дивлячись мені в вічі.
Полковник сідає за стіл, вмикає настільну лампу і спрямовує її світло мені просто в очі.
Спочатку я подумала, що він знову жартує, але раптом він починає на мене гримати. Я злякано лиш устигаю миттєво помолитись: «Господи, допоможи витримати!»
— Навіщо ви тицяєте всім цю літературу? Де ви ще працюєте? Хто вам платить за це?..
Запитання сиплються на мене з такою швидкістю, що ледве встигаю відповідати.
— Чому ви стежите за мною? Хочете зібрати на мене компромат?
— Який ще компромат? — дивуюсь я. — Якщо ви про оце, — схитую головою в куток, де вишикувалась ціла батарея порожніх пляшок, — то їх і так бачить кожен, хто заходить.
— Не відволікайтесь! Отже, ще раз питаю: кому ви служите? Хто вам платить за це?.. Дивіться мені в очі!
Я дивлюсь, але краєм ока помічаю, як збоку насувається ніби пітьма, з якої раптом виринає сатанинська мармиза, яку малюють у деяких християнських трактатах.
«Але ім’я Ісуса сильніше!» — мелькає в голові. І я твердо відповідаю: «А служу я Ісусу Христу і заради слави Його! А віддячує Він мені за це Своєю любов’ю і могутньою охороною!»
Мармиза миттю зникає, а я враз відчуваю нестримну радість: перемога!
Полковник вимикає лампу і відкидається на спинку стільця.
— Ось тепер, — каже він, — я переконався, що ви не брешете і не лицемірите, кажучи, що любите Ісуса. У вас очі світяться, коли говорите про Нього. Ви — залізна жінка. Не всякий навіть чоловік міг би витримати такий допит, — додає з повагою.
— Та це не я, а Той, Хто в мені. Він сильніший за того, хто в світі, — кажу і жалкую, що в мене вже не залишилося жодної Євангелії. Бо зараз — саме слушна нагода, щоб йому подарувати…
Я переконався, що Бог іноді допомагає мені розслідувати надто заплутані справи
Слушна нагода випадає через кілька днів. Іду коридором, аж тут відчиняються двері полковникового кабінету, і він знову запрошує мене до себе. «Ще один допит?» — насторожуюсь я, заходячи.
Та враз бачу тут кількох його співробітників і співробітниць.
— У мене день народження, — пояснює полковник і люб’язно простягає мені келих з вином.
— Ні, мені краще з чистою водою, — відказую.
— Воля ваша, — не наполягає іменинник, наливаючи мені води. — А що ж ви мені побажаєте?
— Хай благословить вас Господь у всьому!
— О! А такого мені ще ніхто не бажав, — каже він задоволено.
— А ще прийміть ось цей найкращий подарунок, — і простягаю йому Новий Заповіт.
— Ну що ж, від подарунків не відмовляються, — каже він і кладе його на купу інших подарунків. — До речі, — звертається уже до своїх гостей, — я переконався, що Бог іноді допомагає мені розслідувати надто заплутані справи.
А я тихенько радію…
Ви наче запалили світло в кінці тунелю
Господь незабаром дарує мені ще одну радість. Сивий генерал, якому я дарувала Євангелію, сам зайшов до мене.
— Як я вам вдячний! — ще з порога почав він. І на мій запитливий погляд розповів далі: «Знаєте, для мене і справді настали невеселі часи: випхали на пенсію, і в родині не все гаразд. Тож згадав ваші слова і почав читати Євангелію, і звіряти з нею своє життя. Я наче прозрів. Бачу, що не так жив, не те робив, не цінував своєї дружини… і от розлучаємося. І нічого вже не можу повернути назад…»
— Але Господь може все, бо Він Всемогутній, — відказую я. — Зверніться до Нього з молитвою, попросіть прощення за своє колишнє життя. А потім просіть прощення у дружини. Бог змінює серця і обставини, примирює ближніх і навіть ворогів, і вас може примирити. Не все втрачено…
— Справді? — трохи підбадьорившись, перепитує генерал. — Ще раз дякую вам за Євангелію, — каже він, потискуючи мені руку на прощання. — Спробую скористатися вашою порадою. Ви наче запалили світло в кінці тунелю.
— Це не я, а Господь. Йому за все слава!
Людмила Шамовська
Читайте також: Каталог
корисної інформації щодо карантину та ресурсів для церков
Всеукраїнський Собор — це об’єднання релігійних та громадських організацій, а також усіх небайдужих громадян навколо ідеї побудови християнського шляху розвитку української держави.
Підписуйтесь на нас у Телеграм, Вайбер, Фейсбук та Інстаграм, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!