Дорогою знайомимося ближче. Виявляється, у наших життєвих долях є дещо спільне. Обидві ми ще в дитинстві втратили своїх матерів. А Марія Іванівна — ще й батька, молодшу сестричку та двох братів і залишилася одна-однісінька горювати на цьому жорстокому світі…
Схвильована, прошу сестру розповісти про себе докладніше.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Врятована з могили
— Вже давно життя здається мені чимось дивним, чудесним, — говорить вона. — Невже це я, та сама маленька худенька дівчинка, яка колись жила в своїй великій селянській родині, спала на печі під рядном, бігала босоніж росистим лугом, збирала квіти, слухала співи жайворонків, солов’їв — прожила таке довге життя, зазнала стільки тяжких випробувань, душевних і тілесних мук, небезпечних пригод, коли життя трималося на волосинці й могло обірватися будь-якої миті?.. Але Господь оберігав і давав сили все витримувати…
Пам’ятаю себе з чотирьох років. Жили ми в селі Чуднiвці неподалік від Лубен на Полтавщині. Батько — Сулима Іван Петрович — був пресвітером у селі В’язівка. Мати — Тетяна Дем’янівна — пекла хліб на хліболамання. Дітей було троє: Микола, Петро і я.
Біля нас у яру протікала річка Руда. Там ми з мамою відбілювали полотно. У неділю всі з радістю йшли до церкви, в сусіднє село. По буднях збиралися в нас удома. Мама й Федоска дуже гарно співали. Щовечора ми ставали навколішки й молилися, а тато читав з Біблії і пояснював.
А потім настали тяжкі часи. Коли мені минуло вісім років, мама народила дівчинку й покликала батька:
— Іване, підійди-но до мене. Я помирати буду.
Я зіскочила з печі, обхопила маму руками й кричу:
— Не помирай, мамочко! Я тебе дуже люблю. Не помирай!
А вона каже:
— Я пожартувала. Не плач, піди ляж.
А сама почала наставляти батька, як йому жити без неї:
— Збережи дітей!
Мама прожила 37 років. А моя маленька сестричка — лише 8 місяців. Я плакала за нею, але треба було жити й допомагати татові. Микола з татом працювали в полі, Петро пас корову, а я вдома поралася.
Коли почався Голодомор і не стало чого їсти, тато продав корову і поїхав до міста по борошно. Як повернувся, викликали його в сільраду. Коли йшов з дому, наказав, щоб ми сиділи на печі на клуночку з борошном і не пускали на піч нікого.
Незабаром прийшли двоє сільських активістів і почали нишпорити в хаті та скрізь, а далі полізли на піч. Ми давай кричати й не пустили їх. Тоді вони відкрили скриню, забрали всю одежу й пішли.
Майже всю ніч ми не спали — чекали тата. Над ранок поснули, а коли прокинулися, побачили на підлозі тата — мертвого, дуже побитого. Микола сам зробив труну й поховали.
Лишилися ми втрьох. Микола ходив по селах — навчав людей читати й писати. За це отримував черпак мамалиги й шматочок хліба. Цим він годував нас із Петром, а про себе казав, що він уже поїв. Потім у нього почали пухнути ноги, він не міг більше ходити й помер.
Тепер нас було тільки двоє. Узяли ми торбинку й пішли від хати до хати просити в людей, хто що дасть — чи картоплину, чи буряка. Та і в людей не було нічого. Всі були голодні. Потім Петро перестав уставати, я не відходила від нього, та й він помер. Обгорнули його рядном та й поховали, бо не було кому труну зробити, та й не було з чого.
Привіз мене з цвинтаря той чоловік, що Петра поховав, завів до хати. Що було далі — не пам’ятаю, лише Господь знає. Мабуть, я втратила свідомість, а той дядько, що відвозив мерців на цвинтар, вирішив, що я теж померла, та й одвіз мене туди ж. Уранці я опритомніла, звелася на ноги й не можу зрозуміти, як я опинилася тут. Якось додибала до подвір’я тітки Катерини і знову втратила свідомість.
Опритомніла в хаті, наче крізь сон почула її голос:
— Та це ж Тетянина донька!
А дядько каже:
— Не давай їй багато їсти, бо помре.
І вони мене врятували.
Сиріт у селі було чимало, і от почали нас усіх збирати в один дитбудинок. Три роки ми там жили, а вчитися ходили в інше село — Кононівку. Вдягнені були погано, а взимку доводилося йти по заметах, приходили до школи в мокрому взутті й одязі, і все треба було сушити біля печі.
І от я закінчила 7-й клас. Залишаючи дитбудинок, ми, дівчатка-сироти, вирішили бути сестрами одна одній, щоб не бути самотніми в цьому світі.
Я вступила до медтехнікуму, де провчилася два роки. А сестричка Параска допомагала мені харчами. Хоч вона й не могла мені багато дати, але кожен шматочок хліба чи ложка олії в ці роки були для мене великою підтримкою.
Кінь врятував майбутнього нареченого після вибуху
Після випускного вечора направили нас на Далекий Схід до міста Анадир.
Два місяці ми прожили у Владивостоку, очікуючи пароплава на Анадир. За цей час я познайомилася з курсантом військового училища Костем. Він запропонував мені одружитися з ним, але я мала відпрацювати три роки за направленням.
Я дізналася, що Кость воював на озері Хасан, і його засипало землею, коли поблизу вибухнув снаряд. Він би так і залишився в землі, якби не його кінь, який не відходив з того місця й нікому не давався в руки. Костя відкопали, а потім він довго лежав у госпіталі. Бабуся, в якої Кость жив на квартирі, розповіла мені про нього багато хорошого, і я стала ревно молитися, щоб Господь допоміг мені, якщо Кость — моя доля.
І от нарешті приплив пароплав. Цілісіньку ніч я зі сльозами молилася й просила Господа допомогти, щоб я залишилася тут…
Назавтра ми з Костем пішли до начальника Анадирського округу. Вислухавши нас, він пройнявся співчуттям до нас і дозволив мені працювати тут у місцевому госпіталі.
Ми не потрапили на пароплав, а він потім вибухнув
Провели ми дівчат на пароплав, і вони попливли. А через деякий час ми почули страшну звістку. У трюмі пароплава везли вибухівку, і в морі від удару крижини стався вибух. І ніхто не врятувався. Боже Всемогутній, Ти тоді знову врятував мене від смерті!
Ми одружилися з Костем. Згодом народився в нас син Сашко, а потім і Толя.
А пізніше — і донечка Наталя. Діти ростуть, війни нема, здавалося б тільки радіти… Але здоров’я в Костя було підірване, і я теж занедужала. Лікарі порадили змінити клімат. Ми продали будинок і переїхали на Україну…
Живцем закопали в землю
Тим часом ми підійшли до лікарні, і Марія Іванівна перериває розповідь. Піднімаємося нагору до очного відділення. У коридорі питаємо в медсестри, де тут безпритульний сліпий.
Вона показує в темний куток коридору:
— Он там він лежить на ліжку.
Підходимо, знайомимось.
— Ми з церкви, прийшли тебе провідати, — каже Марія Іванівна. — А як тебе звати?
— Сашко.
— О, а в мене син теж Сашко!
Викладаємо пиріжки, яблука, предмети гігієни. Марія Іванівна розпитує, що ще йому треба з одягу тощо.
Наостанок питаємо, чи можна ще до нього приходити. Можна. Марія Іванівна благословляє Сашка, і ми виходимо.
На лікарняному подвір’ї стоять три «швидкі». З них виносять хворих. Подивившись на них, Марія Іванівна блідне. І на мій запитливий погляд тихо мовить:
— Знайома ситуація… — І починає шукати в сумочці валідол.
Я вже більше ні про що її не розпитую. І ми хутко вертаємося додому.
Через тиждень знову відвідуємо Сашка. Крім необхідних речей, Марія Іванівна цього разу прихопила з собою ще й збірку християнських оповідань і читає їх Сашкові. Особливо уважно слухає він історію про одного чоловіка, який вийшов із в’язниці на волю, і тут його колишні «дружки» влаштували жорстоку розбірку і випекли йому кислотою очі. Бачачи його зацікавленість, Марія Іванівна співчутливо-обережно запитує:
— Можливо, і в тебе, Сашко, щось подібне було?
— Можливо… — відповідає він, але більше нічого про себе не розповідає. А ми, звичайно ж, не допитуємось.
Потім ще кілька разів відвідуємо Сашка. І поступово дізнаємося про його сумну історію.
Він також сидів у в’язниці, а після виходу з неї його «друзяки» теж улаштували розбірки й викололи йому очі. А потім живцем закопали у землю.
А тим часом в одного селянина не повернулася з пасовиська корова. Він пішов її шукати і нарешті бачить: стоїть вона посеред поля і тривожно мукає і риє ратицями землю. А із землі стирчить людська рука і ворушиться…
Дядько гукнув людей, і вони відкопали чоловіка з виколотими очима. А в одному оці ще стримів ніж… Зрештою його відвезли сюди, в Олександрівську лікарню. Тут його підлікували, а оскільки ні документів, ні рідні в нього не було і він почувався безпорадним, то так і залишили в лікарні, виділивши йому ліжко й куток у коридорі…
— І мого чоловіка, як і тебе, Господь теж витяг буквально з могили, — каже Марія Іванівна Сашкові. — Я вже он Людмилі розповідала, як під час бою його від вибуху засипало землею. Тільки над тобою стояла корова, показуючи, де ти закопаний. А над моїм Костем стояв його кінь і бив копитами землю, аж поки його не знайшли й не відкопали… І мене саму Господь також не раз рятував від неминучої смерті…
Тепер уже й Сашко просить Марію Іванівну розповісти про себе докладніше.
Крім того, що я вже знала, почула ще й таке.
Якби на п’ять хвилин пізніше, то він би не вижив
Коли вони переїхали на Україну, то довелося довго поневірятися. Влаштувалися на роботу в Києві. Але побутові умови були вкрай поганими. Жили на горищі. І робота в Костя була тяжка — працював вантажником. Якось на роботі йому стало зле. «Швидка» забрала його в лікарню. Там сказали: «Якби на п’ять хвилин пізніше, то він би не вижив…»
А Марія Іванівна гаряче дякувала Господу, що Він знову врятував її чоловіка від явної смерті. Після операції Костю дали легшу роботу. Довго молилися за житло. І Господь і тут допоміг — нарешті їм дали хорошу квартиру. Та недовго Кость пожив у цій квартирі, почалися серцеві напади, і нарешті серце не витримало…
Як пережити втрату коли вже нема сил…
Марія Іванівна тяжко переживала втрату. По три “швидких” на день приїздили… Та Бог і тут не залишив її. Вона стала більше читати Біблію, роздумувати над словом Божим. Потім їй покращало. Радували й онуки — Тетянка й Рустамчик. Але потім почалися сімейні чвари, труднощі з дітьми. Одні вимагали хату, інші дачу. Марія Іванівна вже не мала сил витримувати і у відчаї вигукнула:
— О Господи! Як мені все це витримати?
Вона вийшла з дому і пішла вулицею, в грудях щось здавило і, знепритомнівши, вона опустилася на землю. Та Господь і тут не покинув її. Якийсь чоловік, що їхав легковиком, підняв її й відвіз до лікарні. Лікар і медсестра кілька годин боролися за її життя, і вона врешті-решт опритомніла.
Лікар сказав:
— Якщо ви не викинете все це із серця й не перестанете плакати й хвилюватися, я вас не вилікую.
Тут підійшла віруюча сестричка й каже:
— Я знаю, як тяжко буває з рідними дітьми. Давайте ми з вами помолимося й віддамо все це Богові. Він же вас врятував. Він і втішить, і полегшить страждання. Але ви зверніться до Нього з щирим серцем, покайтеся й простіть усі образи.
Вони помолилися разом — і від тієї миті вона простила дітям усе і почала за всіх них молитися і вдень, і вночі, а особливо — за онуків, яких ніжно любила, і вони її теж.
Повернувшися додому, стала ще більше читати Біблію і особисто шукати Господа.
Наступної неділі вранці зустріла свою знайому Марію Мазуренко, привіталися, а та й каже:
— Чого ти така невесела?
— Душа болить. Не знаю, куди б зараз пішла...
— Тоді ходімо зі мною до церкви.
Сіли вони на трамвай і поїхали. Зайшли до церкви, а там служіння таке ж, як вона пам’ятала з дитинства. Сльози так і полилися з очей. А наступної неділі вона вже покаялася в церкві. А невдовзі прийняла хрещення в озері і відчула невимовну радість.
Вона безмежно вдячна Господу і за те, що зцілив її серце. Перед тим кілька років у неї були страшні серцеві напади. А того дня, як покаялася, не було. І надалі вони не повторювалися…
Мамо, дай мені заспокійливу пігулку
Тут Марія Іванівна перервала розповідь, помітивши, що Сашко, який досі сидів на ліжку, приліг. Вона турботливо торкнулася його руки.
— Сашо, я не стомила тебе своїми спогадами?
— Навпаки, мені дуже цікаво. Розказуйте далі.
— Після хрещення в мене з’явилося велике бажання свідчити людям про Ісуса. Почала водити до церкви Тетянку і Рустамчика. Потім покаялися онуки Вова і Андрій.
Найбільше я молилася, мабуть, за дочку Наталю. Вона знала про Бога, але боялася чоловіка, який був проти Нього.
Якось Наталя перед іспитом в інституті просить:
— Мамо, дай мені заспокійливу пігулку. Я ще вдома, а мене вже трусить усю.
А я їй на те:
— Стань навколішки й попроси в Бога прощення за те, що казала Тетянці, ніби Його немає. А потім помолимося, щоб ти добре склала екзамен.
Наталя послухалася й після нашої спільної молитви відчула, що вже нічого не боїться. В інституті всі дівчата дивувалися, що вона така спокійна, а вона відказала, що треба Богу помолитися — й зникне всякий страх. Наталя пішла перша і склала іспит на 5. А коли я зібралася з онуками до церкви, вона теж приєдналася до нас.
У церкві людей багато було, ми знайшли собі місце на балконі. Наприкінці зібрання пастор Духонченко став закликати до покаяння, а Наталя сидить і плаче.
— Може, ти хочеш покаятися? — питаю.
— Іншим разом, — відказує вона.
А пастор почав розповідати про молодят, які прийшли на зібрання. Вона каже: “Ходімо покаємось!” А він: “Іншим разом”. Вона покаялася, а для нього іншого разу вже не було — розбився на машині. «Тож якщо серце спонукає вас до покаяння, не відкладайте на потім».
Тут Наталя підхопилася й бігом наперед. Я — за нею. Наталя моя впала навколішки й покаялася перед церквою. Шість років молилася за неї. Слава Тобі, Господи, що почув молитву матері й навернув мою дочку до Себе!
Коли Тетянці виповнилося 12 років, вона теж покаялася в церкві, а в 14 років прийняла хрещення. І Рустамчик — у такому ж віці, як Тетянка. Вони обоє співали в хорі. Наталя вже працювала вихователькою і розповідала дітям про Бога. Ми почали молитися за її чоловіка Ібрагіма, щоб він пізнав Господа. Дух Святий почав діяти в його житті. І нарешті він навернувся до Христа і почав сам благовіствувати.
На цьому наша розмова закінчилася, ми помолилися за Сашка і пішли додому.
Попіклувалися про сліпого ніби це був Ісус
А тим часом наближалося Різдво Христове. Ми запитали сліпого Сашка, чи не хоче він побувати на святковому богослужінні в церкві. Він охоче погодився.
Мій син супроводжував Сашка в дорозі, а в церкві всадовив його в першому ряду. Богослужіння Сашкові сподобалось, а також увага братів і сестер, які потім підходили до нього й цікавилися його життям і потребами.
Познайомився там Сашко і з сліпим братом Петром Кривчуном та його дружиною Оленою, які потім почали також відвідувати його в лікарні. Петро вчив Сашка ходити на вулицях і взагалі орієнтуватися в цьому вкрай непристосованому для сліпих світі. А енергійна Олена взялася витребовувати йому документи. Попри всі труднощі, вона все-таки змогла їх отримати. А далі заходилася влаштовувати Сашка в якийсь притулок для інвалідів.
Але тут справа чомусь загальмувалася. Скільки вона не бігала по всіх кабінетах, та нічого не могла вдіяти. Тоді каже Сашкові:
— Тут, мабуть, справа вже у тобі. Треба покаятися.
Сашко покаявся — і все нарешті зрушило з місця! Його направили в інтернат під Таращею. Ми з Марією Іванівною і її донькою Наталею відвідали Сашка і попросили братів з місцевої церкви опікуватися ним. Там він і прийняв водне хрещення.
Але потім той інтернат розформували, і Сашка перевели в горностайпільський притулок, що неподалік чорнобильської зони. Ми з сестрами Оленою Кривчун і Людою Авдеєвою не раз їздили туди й переконалися, що персонал там турботливий і Сашкові там добре.
А Марія Іванівна на той час уже відійшла у вічність. Але світла, тепла пам’ять про неї залишилася в серцях багатьох людей, яким вона благовістила про Христа і безкорисливо, з любов’ю допомагала. І я теж вдячна Господу за наші зустрічі, спільні молитви і свідчення. У моїх вухах і досі звучить її остання молитва:
— Дякую Тобі, Господи, за Твою любов і милосердя, за Твоє довготерпіння і милість до нас, грішних! Ти завжди близько від нас і готовий підтримати, допомогти, підбадьорити, зігріти любов’ю, благословити наше життя. Ти даруєш нам радість спілкування з Тобою. Я відчуваю Твою присутність у своєму серці, в своєму житті, в своїй долі, в усьому своєму ходінні земними шляхами. А якщо часом цього відчуття немає, то це з нашої вини, бо часто людину поглинає суєта цього життя, нерозкаяний гріх, а молитви іноді бувають нещирі, без Духа Святого. Господи! Ти — все моє надбання, все моє багатство. Ти Своєю любов’ю зігріваєш моє серце і спонукуєш іти до інших людей і ділитися з ними Радісною Звісткою про Тебе, Спасителя! Слава Тобі навіки! Амінь!
Людмила Шамовська
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут