Їхня місія – підтримувати тих, хто щодня ризикує життям. Вони вислуховують, моляться разом, допомагають знайти опору у вірі й людяності.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Служіння капеланок – це робота без вихідних і без сценарію, адже кожна розмова може стати для когось точкою повернення до життя. Сайт pravda.com.ua розповідає історії Олени Легенчук та Олександри Андріяшиної.
"Я повинна бути там, де вони найбільше потребують". Історія Олени
Олена родом із Житомира, але до початку повномасштабного вторгнення мешкала в Іспанії з чоловіком-пастором та 4 дітьми. Працювала фотографом, організовувала табори для дітей та допомагала жінкам у кризових ситуаціях.
Після початку великої війни вона вирішила поїхати в Україну з волонтерською допомогою. Її молодшій дитині на той момент було всього 1,5 року. Олена привезла мобільну стоматологію для військових, а згодом стала представницею Християнської служби порятунку – як капеланка та духовно-психологічна консультантка.
Під час однієї з перших поїздок Олени на передову влітку 2022 року поряд не було капелана, а підтримка військовим була вкрай потрібна.
Олена запитувала, чи страшно їм. Вони ж відповідали: якщо вже вона приїхала на позицію, то їм самим буде соромно боятися.
"Я відчула до них таку материнську любов, що це найрідніші люди у моєму житті. Тому я дуже хотіла, щоб вони мали спасіння для свого тіла та своєї душі, – згадує Олена. – І в цьому моменті я почула, що Бог каже, що я маю бути в цьому місці, маю бути капеланом, хоч ще не мала розуміння, як це і що це".
Капеланка Олена Легенчук
Зараз, щоб не втрачати зв'язок із родиною, Олена місяць проводить в Україні, а місяць – в Іспанії. В Україні має кілька виїздів щомісяця ближче до лінії фронту, а також працює з Києва.
Її робочий день – не нормований. Наше спілкування кілька разів переривають телефонні дзвінки.
"Я не можу не відповісти, якщо мені набирають з фронту", – зізнається Олена.
Вона ділиться, що робота капелана – це не тільки спілкування з військовими, а ще й організація мобільної стоматології для них, постійний збір коштів на потреби війська, онлайн-консультації та робота з родинами.
Капеланка надає 2-5 консультацій щоденно. Більшість – онлайн через важку ситуацію на місцях. Військові приходять з питаннями зневіри та втоми, сімейними негараздами та наслідками ПТСР.
"Я говорю, що шлях і вихід є, зцілення можливе. Що від них потрібно лише бажання. І, на жаль, воно не завжди є", – розповідає Олена.
Не знаючи, як зняти напругу чи знайти вихід, дехто з військових намагається сховатися від усього за алкоголем або наркотиками, каже капеланка. Так починається залежність, з якої складно вирватися, особливо коли навколо нічого не змінюється.
Однак, за її словами, вихід є завжди, але частіше за все він не такий, яким ми собі його уявляємо: "Але й результат буде набагато кращим, ніж ми очікуємо".
Більшість чоловіків, з якими спілкується капеланка, говорять, що бачили, як діє Бог: "Один хлопець мені каже: я мав сто відсотків загинути, шансів не було, а я вижив".
Після паузи вона додає, що кожен вірить у щось: хтось вірить у Бога, хтось у диявола, хтось у себе, хтось в автомат, хтось у совість, а хтось у помсту.
Як стверджує Олена, їй не страшно їздити до військових, бо вона має місію і вірить, що їй нічого не зашкодить. Однак боїться померти "невчасно": "Коли був обстріл і я була в Києві, от тоді я прохала, щоб Бог допоміг. Говорю, давай пізніше, адже в нас планується захід, люди вже їдуть".
Також Олена зізнається, що має чимало кейсів, коли допомогти військовим не вдалося.
"Все залежить від людини, чи готова вона прийняти допомогу. Коли ми надаємо допомогу, ми не дістаємо воїна з його середовища і не поміщаємо його в якесь прекрасне місце, де можливо розв'язувати його проблему. Він лишається на війні, й на нього й далі продовжується той самий тиск, той самий стрес, втрати", – розповідає капеланка.
Важко знайти військового без контузії, каже Олена. Часто у бійців ще й повне виснаження. Більшість приходить до капеланки, щоб полегшити стан, ніби взяти таблетку від головного болю.
Ситуації в роботі Олени бувають дуже різні: від дійсно радісних та обнадійливих до сповнених розпачу.
"У мене є військовий, який зараз став капеланом. Він був зв'язківцем, який спілкувався зі мною, а тепер капелан. І для мене це величезний подарунок від Бога, адже я можу впливати на його життя, а він впливає на життя трьохсот хлопців", – розповідає Олена.
Один із захисників пережив катування, повернувся, але через окупацію рідного міста тепер змушений жити в реабілітаційному центрі.
"І коли він каже, що не хоче померти, – це вже великий результат", – говорить Олена.
Вона пригадує, як кілька військових на сповіді зізнавалися, що обрали саме її, бо жінка не засудить: "Коли ти в сильному відчаї та втомі – легше почати плакати. А перед чоловіком не завжди це можливо".
Наразі Олена вважає капеланство головним завданням у своєму житті: "Майже всі мої сили йдуть на служіння. Я вкладаю все своє життя в це й очікую результатів. І я вірю в те, що без Бога неможливо мати результати, які я маю".
"Пити чай з усіма – моя робота". Історія капеланки Олександри
Олександра до початку російського вторгнення в Україну займалася соціальною роботою, організовувала дитячі табори, працювала у благодійних фондах. Корінна киянка, вона й не думала, що зрештою більшість часу буде проводити на сході країни.
З 2014 року Олександра постійно їздила на фронт як волонтерка, а з 2015-го – уже як капеланка Євангельської церкви. Нині вона – одна з чотирьох жінок-капеланок, які офіційно служать у Збройних силах України, і представляє 502-й окремий батальйон.
Капеланка Олександра Андріяшина
Олександра згадує, що вперше приїхала до Попасної у 2014 році. Вона розуміла: потрібно допомагати дітям і пенсіонерам. Але водночас знала, що на фронті гинуть військові, і як віруюча людина відчувала обов'язок проповідувати, щоб їхні душі мали шанс підготуватися до вічності.
Військових, з якими Олександра спілкується як капеланка, вона називає "мої хлопчики", хоча більшості з них по 40-50 років. Нині її робота переважно складається з онлайн-консультацій, а також індивідуальних та групових зустрічей у ротаційній частині, де військові перебувають у відносно безпечних умовах.
Олександра сміється, що її робота – "пити чай з усіма".
На групових зустрічах спершу говорять ті, хто більш відкриті. Потім вони йдуть у курилку, де легше поставити запитання тим, хто менш говірливий. Коли повертаються, Олександра обходить різні кімнати, шукає тих, хто зовсім мовчить, просто сідає поруч і запитує, як у них справи.
Олександра пояснює, що їй доводиться реагувати буквально на все: іноді це зовсім прості речі – наприклад, з'ясувати, чи поїв військовий. Адже буває, що люди опиняються на позиції, куди неможливо завезти продукти, бо дорога прострілюється.
У таких розмовах, каже вона, дрібниць не буває. Інколи людина розкривається, почавши розмову про квіти, а іноді достатньо просто мовчки посидіти поруч і дати їй можливість заговорити, коли буде готова.
Батальйон Олександри займається радіоелектронним забезпеченням, тому до неї рідше звертаються зі складними життєвими обставинами – не так, як під час поїздок на передову. Та все ж люди приходять поговорити про свої болі й переживання.
Під час виїздів Олександру садять у "Буханку" або в іншу стару машину – такі авто вона між собою називає "живчиками", – і везуть ближче до фронту.
"Іноді страшно, тому що над головою багато всього літає. Було таке, що буквально за два дні до мого приїзду на локацію прилетів шахед", – згадує вона.
Олександра говорить, що військовим часто треба чути слова, які надихають на віру в перемогу. Адже вони бачать, наскільки ворог потужний та агресивний. Головне, підкреслює капеланка, – просто бути поруч: "Щоб люди знали, що мені не байдуже, що я про них думаю".
Також Олександра працює з жінками, в яких служать чоловіки чи сини: "Є сім'я, де, на жаль, загинув син. І тому ми багато з ними спілкуємося про наші жіночі буденні речі, військові, особисті".
За її словами, капелан має бути зацікавлений у тому, щоб служба проходила успішно. Адже неможливо прописати в посадових інструкціях, як зробити, щоб у військових усе складалося добре – і на службі, і зі здоров'ям, і в сім'ї.
Олександра переконана, що в окопах немає атеїстів: "Є віра в себе, свої сили, побратимів. Ми з вірою заходимо в ліфт та довіряємо стільцю, на який сідаємо. І звісно, ми так чи інакше довіряємо Богу. Тому для мене часто віра має дві складові: вирішити конкретну задачу та насамперед допомогти залишитися живим".
Капеланка часто бачить у військових постійну напругу, спричинену недосипом і втомою. Страху вже немає – лише виснаження.
"Це ті жертви, яких ніхто не бачить, – каже вона. – І ти не знаєш, що з цим можна зробити. Треба молитися та шукати можливості, як оновлювати себе та свій організм. Та ти не знаєш, як це зробити. От і я не знаю. І тому у мене немає відповідей на всі питання".
Олександра пригадує розмову з військовим перед виходом на завдання, після якого він потрапив у полон. Уже після повернення він розповів, що часто згадував її слова про віру – і саме вони допомогли йому вистояти та пережити неволю.
Якось інший військовий просто сів поряд з капеланкою та довго мовчав. Поки у нього не почали котитися сльози. Як виявилося, у нього є брат, що теж служить і ходить на сторону ворога раз на два тижні. Однак два місяці від нього вже не було жодних новин.
"Ти розумієш, що мало чим можеш допомогти у цій ситуації та вплинути на неї. Але коли є така сповідь, то людині стає легше на серці. Ми помолились, щоб Господь, можливо, якось втрутився. У цьому випадку за кілька тижнів брат вийшов на зв'язок. Та так буває далеко не завжди", – ділиться Олександра.
Для капеланки її служіння – це також жертва. За останній рік вона жодного разу не була у своїй оселі в Києві. Також навчилася водити машину, хоча досі сильно боїться.
Про своє покликання Олександра говорить просто і щиро: "Люди мають побачити через мене Ісуса. Я маю давати людям любов, милосердя, благодать. І я стараюся бути хорошою, але я не ідеальна. Просто служу ідеальному Богові. І перш ніж надихати інших та допомагати іншим, треба надихнути себе. Тому я часто шукаю ресурси, працюю над собою".
Наостанок капеланка пригадує притчу про зірок та море, де хлопчик підбирав морські зірки, кидав у море та говорив: "От цю я врятую, і цю я врятую". На цих словах вона починає плакати: "Допомогти одному бійцю, підтримати одну жіночку, помолитися за іншу, поговорити з мамою якогось військового або вдовою, – це і є девіз мого богослужіння".
Джерело: pravda.com.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут