Василь Вирозуб, настоятель одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ, був одним з тих, хто вирушив на острів Зміїний, аби забрати тіла українських захисників. На той момент їх вважали загиблими. На острові команда потрапила у полон до росіян. Капеланам закидали співпрацю з СБУ. Двох протестантських священників звільнили через 43 дні заточення й знущань. Отець Василь залишився у катівнях, де пережив ще місяць тортур.
"Священник має бути там, де його народ" – цей меседж Василь Вирозуб несе як сенс свого служіння протягом усього життя. Він був на Майдані під час Революції Гідності, потім на фронті як капелан. Отець Василь став одним з перших священників, які створювали службу капеланів в Україні, які вийшли за стіни своїх храмів і стали поруч з українськими захисниками. Наголошуючи про обов’язки капелана, отець Василь не приховує сліз і називає українських солдатів своїми дітьми.
"Капелан потрібен не тільки тоді, коли треба освятити бліндаж чи посповідувати, охрестити чи обвінчати. Капелан – це той, хто витягне з поля бою, який порадить, підкаже, який буде татом й мамою, другом і побратимом. Капелан – це той, хто в останню путь відправляє свою дитину", - переконаний він.
На момент повномасштабного вторгнення капелан Вирозуб мав чималий досвід служіння в умовах війни. Проте до того, що сталося під час гуманітарної місії на острів Зміїний, був не готовий. "До острова ми не дійшли, бо нас вже тримав на прицілі крейсер "Москва", – згадує отець Василь момент захоплення українського рятувального судна "Сапфір". – Понад чотири години весь екіпаж разом із капеланами протримали на колінах, проводячи обшук. Та це був лише початок пекельного шляху полону".
З Криму бранців перевезли до Шебекіно у Бєлгородській області. Тутешній фільтраційний табір славиться неабиякою жорстокістю щодо полонених українців. "Нас викинули з літака на сніг. Мінус 22 градуси. Ми 2 чи 3 години стояли на колінах, руки за голову. Штани примерзли до льоду, – згадує отець Василь. – Російський офіцер запитує мене: як твоє ім’я? - Протоієрей Василь Вирозуб. Він б’є мене прикладом і говорить: немає тут у тебе імені, і Бога твого тут теж немає".
Отець Василь зазначає, що росіяни замінили Бога й віру на "русскій мір". "Бо не може священник благословляти на війну. А патріарх Кирило зі своєю свитою це робить. Зі священника намагалися вибити "правду" про те, в якому відділі спецслужб України він працює. В них навіть не було думки, що капелан Вирозуб не є співробітником СБУ, адже бути частиною системи – це нормальна практика для священників у Росії", - переконує він. "Ми не говоримо зараз про віру, ми лише говоримо про структуру ФСБ. Якщо ви хочете розділяти патріарха та злочинця Путіна, ви глибоко помиляєтесь. Це дві руки однієї системи", – підкреслює отець Василь.
І напрацьована ще з радянських часів система показала своє потворне обличчя. Василь Вирозуб сповна відчув на собі справжнє єство "русского міра" та його посіпак. "Це були й вирвані нігті, по троє діб без сну, їжі, води. Били електрошокерами. Били лише для того, щоб показати свою зверхність", – згадування катувань досі болюче для священника. Натомість він з особливим завзяттям говорить про молитви у в’язниці: "Коли нас примушували співати російський гімн, ми з капеланами-протестантами та доктором вголос читали "Отче Наш", 90 і 50 псалми Давида".
Отець Василь до жахливих подробиць пам’ятає кілька діб проведених у маленькому карцері зі стінами, оббитими гумою. Його жорстоко били, потім повертали у цей карцер, де не було ані змоги лягти, чи навіть сісти. Там не було води й туалету, проте був лютий холод, який не давав заснути ані секунди. "Щоб якось зігрітися, ти дихаєш під себе, і ти стоїш весь у тих нечистотах… Наче трохи зігрів себе, засинаєш, падаєш і тут же прокидаєшся від холоду… Був момент, коли я думав, що вже звідти не вийду. І молитва до Бога – єдине, що тримало мене в цьому світі", – згадує отець Василь. Він стверджує, що у полоні їх врятувала саме молитва.
"До тієї віри, яка у мене була до полону, до тої залізної арматури було додано ще бетон. У мене зараз віра в Бога на рівні залізобетону. Бо якби не Бог, витримати це нереально", – говорить отець Василь.
У полоні він проводив у молитвах години, а то й цілі дні. За його порятунок також невпинно молилися рідні, друзі та майже вся Україна. Аж поки нарешті знівечений тілом, проте незламний духом священник повернувся додому.
"Ці випробування для того, аби була втрачена ілюзія щодо будь-якої людяності з того боку, – стверджує отець Василь і додає, не стримуючи сліз, – Ми все відвоюємо й відбудуємо, ми вистоїмо, але життя наших загиблих дітей вже не повернемо. І на мою думку, зараз Царство Небесне у синьо-жовтих кольорах. Бо там наші діти".
Переживши полон і нелюдські тортури, отець Василь наголошує: "Ми не повинні пустити злобу та ненависть у наші душі. Лють потрібна на полі бою. В сім’ях вона не повинна бути. Ми маємо пробачати не заради ворогів, а заради своєї вічної душі".
Історія незламного священника – це доказ безбожної війни Росії проти України та сили духу українського народу. Вона доводить, що Бог залишається зі Своїми дітьми у найтемніший час випробувань.
"А що ще шукається в доморядниках, щоб кожен був знайдений ВІРНИМ" (1 Коринтян 4:2).
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут