З початку повномасштабного вторгнення він їздить на передову та допомагає тим мешканцям, які живуть на «нулі», а також є духівником одного із військових підрозділів.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Про війну, капеланство та батьківство йдеться в інтерв'ю із отцем Григорієм на velychlviv.com.
Про АТО
АТО для мене розпочалась із Майдану. Був на Майдані якраз після обстрілів, це дуже змінило тоді моє розуміння і ставлення до всього. Тоді я відчув, чим живуть ті молоді люди, що у їхніх серцях та головах. Тоді я побачив, як прощаються з тими, хто там загинув, відчув увесь біль і сам його пережив.
А потім розпочалась АТО, і був клич від владики Ігоря (Митрополита Львівського УГКЦ, – ДВЛ), що наше військо потребує капеланів – хто б хотів на волонтерській основі поїхати. Довго не вагався, бо розумів, що там хлопцям дуже потрібна підтримка невійськової особи. Тоді було Дебальцеве, Донецька область та прилеглі території. Я був поруч із хлопцями, виїжджав з ними на позиції, щодня правив службу. Там, під Дебальцеве, отримав дуже важке поранення у груди та у ногу. На адреналіні навіть цього не розумів. Допомагав із пораненими та зрозумів, що поранений, коли по нозі раптом потекло щось тепле – це була кров. Поранення були дуже складними, та вони не відбили у мене бажання їздити на Схід.
Про повномасштабне вторгнення
Я до останнього не вірив, що буде війна, і всім говорив, що ні, її не буде. Тож коли розпочалось повномасштабне вторгнення був, як і всі, шокованим. Та цей шок швидко минув і я почав возити продукти в особливо гарячі регіони, волонтерити та їздити до хлопців на передову. Не можу зараз порахувати, скільки було поїздок за цей період, та їх було дуже багато. Кожна поїздка – це досвід. Досвід спілкування, смирення, допомоги. Кожна поїздка — це окрема особлива історія.
Про віру
Я духівник Житомирського підрозділу – це артилеристи. Переважно хлопці із Києва та Житомира. Не усі вони практикуючі християни, але ми ніколи не проїхали машиною, щоб не запитати просто у людини, яка йде вулицею в особливо гарячому регіоні, чи потрібна їжа, ліки. Ці хлопці свої продукти віддають людям, діляться усім, що у них є, шукають медикаменти для цих людей – оце є показник віри для мене. Вони є справжніми християнами, навіть не усвідомлюючи цього. Ці хлопці не моляться щоденно, але не ображають Бога – вони є з Ним, бо роблять добро для людей, і це найвищий показник.
Та поїздка, що запам’яталась
Запам’яталась дуже поїздка у Харків – ми їздили зі ще одними волонтерами, і вони везли для військових автомобіль, а потім запропонували везти допомогу в Харків, де люди живуть у метро. І саме там до мене прийшло розуміння, як поводитися з людьми в бойових діях.
До нас тоді вийшов один із чоловіків і запитав, для чого ми приїхали. Чи знаємо ми про справжні потреби тих, хто там ховається від війни? Що діти навіть там, у метро, навчаються онлайн, що їм бракує ручок та зошитів, бо здаватимуть ЗНО? Нас дуже прямо – і це було дуже чесно – запитали, чи ми приїхали потреби покрити, чи просто зробити фото. Після цього виїзду завжди намагаюся вийти через військових на людей, що мешкають у гарячих точках та дізнатись потреби. Щоб це був справді корисний приїзд, а не роблення фотографій. От тому я не люблю ані фото, ані інтерв’ю. Бо люди переживають велику біду, а ми приносимо їм дві пачки макаронів, робимо фотографії, виставляємо в соцмережі, нам ставлять лайки – типу, який ти крутий – а вони ті макарони з’їли за дві години й далі голодують.
Про страх
Скажу, що поїздка до мирних мешканців і до бійців – це різні поїздки, але щоразу це обстріли. Чи є страх? Я б збрехав, якби відповів, що немає. Є, і це природно. Але під час самого обстрілу реакція дивна – ми сміємося нестримно, жартуємо. Коли стає тихо – в нас потік слів, а потім тиша. Отака реакція психіки.
Дуже зачіпає і болить смерть. Дуже гостро це відчуваєш, коли допомагаєш вантажити тіла загиблих в авто. Та скажу, що наш командир завжди говорить таку фразу: «Якщо ти маєш вмерти тут – ти вмреш, якщо маєш жити – будеш жити!»
Про батьківство
Ідею стати батьком-вихователем дитячого будинку сімейного типу мені свого часу запропонував о. Михайло (Чабан). У його Родинному домі «Покрова» (у домі живуть та навчаються 54 сироти, та ті, чиї батьки у скруті) хлопці вирушають у доросле життя у 16 років – не всі до цього готові, їм потрібна опора та підтримка. Тоді це було 5 хлопців, і перший рік мого батьківства був надзвичайно важким. Вже потім мені отець зізнався, що це були найважчі юнаки, ті, з ким найскладніше. Ми перейшли все – сварки, примирення, розмови, непокору, покору. Всі етапи. Мені було складно, та я жодного разу не шкодував про те своє рішення, я більше отримав, аніж віддав. Зараз у мене чотири юнаки і я вкладаю у них своє серце.
Я часто кажу їм, що тата і маму я їм не заміню, бо це неможливо, та дуже хочу бути для них добрим прикладом, щоби, попри ті складні історії дитинства, які були у кожного з них, – повірте, там справді дуже болючі ситуації, – я хочу, щоб вони збудували щасливе та гідне життя. Намагаюсь завжди допомогти їм, підтримувати стосунки з рідними, якщо це можливо, постійно говорю про сімейні цінності. Коли я у своїх поїздках, мені допомагає помічник та моя права рука – пан Олег. В той період він займається хлопцями, допомагає та вирішує усі справи та питання замість мене.
Це мої близькі друзі та моя підтримка у батьківстві. Знаю, що завжди вдень чи вночі допоможуть та підтримають. Хороші люди, які на своєму місці, що зараз, повірте, рідкість.
Про відпочинок
Моя віддушина та відпочинок – це мої собаки. Джессі – це мій перший реабілітолог. Коли тоді, у 2014, мав поранену ногу, то не міг нормально ходити та її розгинати. Собака потребувала довгих прогулянок, брав її та йшов в ліс – так і нога розпрацювалась. Рік тому з’явився Джек – відпочиваю, коли гуляю з ними та проводжу час на природі. Звісно, люблю спорт, хорошу якісну музику, люблю їздити авто, та ці хвостаті – це зараз моя найбільша розрада.
Про принципи
Як хлопці ставляться до світських вечірок та гучних святкувань у тилу? Негативно. Особливо гостро це відчувається після обстрілів та після втрат. Так, місце для радості, для музики, для позитиву має бути, бо то життя і воно триває. Але в ті моменти треба розуміти межу, а ще тих, завдяки кому є можливість святкувати.
Про плани та мрії
Мрію, щоб мої хлопці виросли хорошими людьми під мирним небом. Щоб кожен, хто чекає свого бійця з війни, дочекався його – живого та здорового.
Спілкувалася Іванка Федів
Джерело: velychlviv.com
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут