Якщо Джоні зростала в благополучній і заможній сім’ї, оточена любов’ю батьків і друзів, то в Люби, як і в її матері, дитинство було сирітське, голодне, нещасне.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Батько покинув їхню сім’ю напризволяще, а мати, бідна, безхатня, неспроможна прогодувати трьох малих дітей, змушена була віддати двох менших, Любу й Надійку, у дитячий притулок.
Згодом, уже вирісши, Люба сама починає навчати й виховувати таких же знедолених дітей у тому ж інтернаті, де колись працювала її рано померла мама. А сімейне життя в Люби з чоловіком-п’яницею теж не склалося.
У цьому ж інтернаті вона й знайомиться з християнами, які на час літніх канікул улаштовують тут дитячий табір. А Люба додатково підпрацьовує в них, щоб заробити трохи грошей на своїх двох малолітніх дітей.
Християни Любу дуже дивують. Не пиячать, не курять, не брешуть, не хитрують і не сваряться. Працюють чесно самі й чесно розраховуються за працю інших. І люблять співати, причому — без обов’язкових ста грамів «для натхнення».
Люба прискіпливо приглядається до них, обстрілює каверзними й провокаційними запитаннями, намагаючись дізнатися, чи не прикидаються вони, чи не лицемірять…
І зрештою переконується: таки ні, вони — справжні! А ще їй як педагогу подобається, що вони дуже люблять дітей і працюють із ними цікаво, захоплююче…
Втім, це може й залишилося б тільки приємним спогадом, якби не трагічна подія, яка круто змінює все Любине життя.
Якось вона зі своїм сином Сергійком стояла край дороги й розмовляла з інтернатівською нянею.
Аж тут раптом — ДТП, одна з машин наїжджає на Любу — і вона отримує потужний удар у спину й падає на асфальт…
Упереджені й бездушні місцеві лікарі ставлять їй неправильний діагноз і «заліковують» так, що вона вже майже не може пересуватись і весь час страждає від гострого болю.
А тут ще й директор інтернату, один із винуватців ДТП, оббрехав Любу й налаштував проти неї колег, її обзивають симулянткою, не платять за лікування, одвертаються від неї…
І доведена до відчаю Люба вирішує покінчити життя самогубством. Її ледь устигають урятувати медсестра і сусіди.
— А про дітей ти подумала? На кого ж би ти їх покинула? — докоряють їй люди…
І тієї ж ночі, ставши навколішки біля ліжок поснулих дітей, вона, плачучи, кається перед Господом і запрошує Його в своє серце.
А знайомі християни, дізнавшись про Любине нещастя й недолуге лікування, допомагають їй потрапити в інститут нейрохірургії й весь час підтримують протягом довготривалого і, звичайно ж, недешевого лікування.
За кілька років Люба героїчно витримала аж вісімнадцять складних і не завжди вдалих операцій, весь час покладаючись на Господа, Який підтримує й дає полегшення в найтяжчих випробуваннях. І, перемагаючи біль, вона невтомно свідчить про Христа лікарям, медсестрам, хворим, своїм односельцям, колегам і учням. А ще — пише натхненні вірші.
…Коли я прийшла до Люби в палату допомогти їй після чергової операції, то побачила на ній якийсь чудернацький «скафандр» з антенами. Голову стискав чорний залізний обруч, прикріплений до чотирьох масивних металевих стрижнів. Помітивши, що я розглядаю арматуру, Люба пояснює:
— Це мені поставили ХАЛО-апарат для стабілізації хребта. Я не можу повертати голову, бо він закріплений у моєму черепі чотирма гвинтами… Просвердлили чотири дірки і вкрутили гвинти. Треба в цьому «скафандрі» пробути два з половиною місяці… — усміхається вона і згадує: — Хірург обколов місця для шурупів новокаїном і почав свердлити голову. Я намагалася терпіти, молилася: «Господи! Поможи витерпіти… не можу… ось-ось знепритомнію…» Але першою знепритомніла медсестра, що стояла поруч…
Прокинулась я в палаті. Біль нестерпний, голову наче розриває на частини… Знову молюся: «Господи! Вже не здатна терпіти, мої сили закінчуються…» І тут одразу переді мною постав Він на хресті, у терновім вінку, і я почула голос: «У тебе лише чотири рани, а глянь, скільки їх у Мене!» І я зрозуміла, що Господь допустив цей біль, щоб я змогла порівняти крихту своїх страждань із Його стражданнями за мене. «Який же біль Тобі, Господи, довелося витерпіти!.. І Ти терпів і заради мене… Дякую Тобі!» Тоді ще більша, невимовна любов до Господа переповнила моє серце. Тепла хвиля розлилася по всьому тілу, і біль відступив. Чергова медсестра спитала:
— Любо, вам боляче? Може, укол зробити?
— Ні, слава Богу! Не треба. Зараз мені добре…
Ось тоді й народились ці вдячні поетичні рядки:
Серце знову плаче від болю…
— Ні, мовчи!
Думи тривожні не дають спокою
І вночі.
В’ються, в’ються злі тіні
Темноти.
Але марні їхні сили —
Поруч Ти!
І хоч біль серце крає
І вві сні,
Вірю, що все здолаю,
Бо Ти — в мені!
І Своєю любов’ю Ти
Зцілюєш рани мої!
У тому ж «скафандрі» Люба повернулась у своє село. У ньому ж вона, ледь пересуваючись, свідчила про Христа і Його страждання своїм односельцям на євангелізаційному зібранні. Дивлячись на неї, люди плакали, але Люба звернулася до них із такими словами:
— Я бачу на ваших очах сльози. Якщо це сльози жалю до мене, то не потрібно плакати. Я отримала від Бога те, що світ не може дати. Коли тіло болить, його можна втамувати різними ліками, а коли душа болить, — то в цьому світі спокою для неї не знайдеш. Ви маєте руки й ноги не травмовані, можете працювати фізично, а душа ваша плаче. І для неї цілитель є лише один — наш Господь. Сьогодні ви тут невипадково. Господь стукає у ваші серця, тож відчиніть Йому двері! Мені довелося перенести стільки операцій, зазнати стільки страждань і болю, але поряд зі мною завжди Господь. Якщо хтось хоче пізнати Слово Боже, шлях до Бога і Його волю, хай приходить до мене. Двері мого дому завжди для вас відчинені…
Після Любиного виступу була проповідь, потім заклик до покаяння. І багато хто в той день покаявся.
Наступні два тижні двері її домівки майже не зачинялися. Одні просили дати Євангелію почитати, інші хотіли поговорити про Бога й послухати псалми, отримати християнські календарі й листівки…
І навіть коли якось нестерпний біль не відпускав кілька днів, і Люба вже зібрала всіх своїх родичів, щоб попрощатися з ними, вона й тоді закликала їх навернутися до Господа. А Він і того разу, як і завжди, врятував її…
Відтоді минуло вже майже 20 років. У їхньому селі утворилася невелика християнська громада. До Люби часто звертаються односельці зі своїми проблемами, просять помолитися за них чи разом із ними. Увірували й прийняли хрещення Любині діти, сестра Надія і зять, покаялися і наблизились до Господа інші родичі. А вона сама невтомно щодня проводить біблійні уроки по телефону, наставляє, пояснює, підбадьорює охочих вивчати Біблію, хоч сама ледве пересувається по квартирі в «ходунках».
…Вітаю Любу з Різдвом Христовим і згадую:
— Понад 20 років тому, ще після першої операції і свого хрещення, ти свідчила в нашій церкві і сказала: «Якби переді мною був вибір — мати фізичне здоров’я і жити без Бога, чи бути немічною і з Богом, я обираю друге». Після стількох операцій і стількох страждань ти не змінила своєї думки?
— Ні! Я готова знову повторити ті слова!
Любов у серці моєму палає
І проганяє усілякий страх.
Хай біль і труднощі, та завше знаю:
В Христі я вільна, як у небі птах.
Його любов — глибокий океан.
Моя ж любов — у ньому лиш краплина.
Вже не страшний ні біль, ні ураган,
Бо я тепер — Його дитина.
Людмила Шамовська
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут