Понад 800 кілометрів нині розділяє родину Морозів: їхній 16-річний школяр-випускник залишився вдома на Рівненщині, а Майя та її чоловік-військовий капелан Михайло – у Харкові. Мама їздить до сина раз у півтора місяця, а на канікулах він із друзями сім'ї їде до Майї та Михайла у Харків.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Сайт pravda.com.ua розповідає історію про вибір, цінності та вміння любити попри обставини.
"Я піду служити у будь-якому випадку"
Майя та Михайло Морози йдуть разом по життю понад 17 років, 15 з яких їхнє життя тісно пов'язане зі служінням Богу та людям при місцевій церкві у Вараші.
44-річний Михайло Мороз нині служить військовим капеланом у 92-й окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Так Михайло не лише виконує свій громадянський обов'язок перед державою, але йде дорогою, якою веде його Бог – в цивільному житті чоловік був дияконом.
"Раніше мій Мішка був виключений з військового обліку, проте ми постійно з ним говорили про можливість служити, він постійно про це думав. Тож коли восени 2024 року потрібно було оновити дані за законом, він зробив це, і його знову поставили на військовий облік", – розповідає Майя Мороз.
Зі слів жінки, Михайло весь час готував її, що настане день, коли він поїде на службу, що це лише питання часу.
"Він казав мені: я ховатися не буду, як тільки мені дадуть повістку, я відразу піду. І ми ось так якось жили – в очікуванні, не ховалися від постів, ТЦК. Він був певен, що прийде момент, коли треба буде йти", – пригадує Майя.
Момент прийшов на одному з блокпостів поблизу Івано-Франківська, куди подружжя їхало навідати батьків – вперше за тривалий час у Михайла не лише перевірили документи, як зазвичай, але й вручили повістку.
Михайло пішов до військкомату: йому запропонували вибір, і чоловік, маючи вищу богословську освіту, просився піти до війська капеланом чи водієм. Проте нічого відповідного для нього не знаходили.
"Шукали йому вакансії, не знаходили, і постійно відправляли додому. Відтоді щомісяця він йшов до воєнкома. Збирав рюкзак і казав: "Ну все, Майка, я, може, не вернуся". Десь так рази три він сходив, але безрезультатно. Тож упродовж цих місяців він шукав собі вакансію сам", – пригадує Майя Мороз.
Михайлу вдалося зв'язатися з капеланом 92-ї бригади.
"Сказав, що хоче піти в армію, отримав повістку. Що хотів би бути або помічником капелана, або капеланом. А цей капелан якраз шукав собі помічника", – розповідає жінка.
За якийсь час Михайло поїхав на місце дислокації знайомого капелана. Тижні зо два він знайомився з усім, що потрібно для такої служби. На той час Михайло вже пройшов ВЛК та навчання з базової військової підготовки.
"Перед навчанням він мені казав: "Майка, після БЗВП я приїду додому на 10 днів". Я така щаслива, думаю: "Господи, ну чекаю ж його!". Думала, що ще побачу перед тим, як він піде в армію". А він мені дзвонить і каже: "Я не приїду додому: йду одразу на навчання і ти мене вже не побачиш вдома", – пригадує Майя.
Для неї це був подвійний удар, адже попри те, що у сім'ї Морозів весь час проговорювали можливу службу та призов Михайла, на словах все було ніби десь далеко і не з ними.
"Думаю, будь-яка жінка, яка проводжає свого чоловіка в армію, 100% якусь депресію ловить. Я перестала їсти, перестала спати нормально, схудла на пару кілограмів. Я не могла без нього в'їхати в це життя. А коли він сказав, що не приїде, це був другий удар", – ділиться жінка.
Звичний світ Майї вмить розвалився, адже за 17 років спільного життя пара переживала тривалу розлуку лише на початку, коли Михайло їздив на заробітки. З того часу максимальний термін, в якому Майя та Михайло були окремо – днів з 5.
"У нас завжди були свої теплі сімейні ритуали. Вранці і ввечері ми з собакою гуляємо, разом їздимо всюди. Я постійно за ним. Він вступив до семінарії – я вступила за ним. У нього було тюремне служіння у нашій місцевій колонії – я постійно намагалася брати участь, хоча би молитвами чи підтримувати його", – розповідає жінка.
Майя каже, що має дуже сильну душевну прив'язаність до чоловіка, тому й намагалася всюди слідувати за ним і бути поруч, як тінь – так обом було комфортно.
"Кожного разу, коли Міша йшов до ТЦК, я розуміла, що, можливо, востаннє, бо так був налаштований. І попри те, що і друзі, і рідні казали щось на зразок "нащо це тобі треба", Міша постійно мені говорив "Майка, я розумію, що це Божа воля. Якщо я отримав повістку, я маю піти попри все, навіть якщо не хочу. Не буду ховатися, не зможу", – пригадує Майя.
"Я вдруге у нього закохалася": про життя між містами і рішення переїхати
З 25 лютого 2025 року, коли Михайла прийняли на службу на посаду помічника капелана, Майя почала їздити до чоловіка щомісяця на тиждень. Так тривало місяці три: жінка жила від поїздки до поїздки, розриваючись на два міста між чоловіком і сином, вишукуючи квитки на поїзд як надію повернути спокій свого серця. Її життя раптом перестало бути звичним, все необхідне вона виконувала автоматично та не заглиблюючись. Все, чого чекала, – коли знову зможе потрапити до Харкова.
"Я почала думати, що просто не можу жити без Мішки – виявляється, до цього не можна підготуватися і знести, це дуже важко. У цій розлуці я ніби почала втрачати себе: коли ти приїжджаєш в Харків, перший день – це необмежене щастя. А в день від'їзду плачеш на пероні і рахуєш знову дні до побачення. Це все дуже складно", – пригадує жінка.
Коли Михайла відправили проходити навчання із базової військової підготовки, жінка теж не витримала і поїхала до нього на три дні – винайняла квартиру у місті неподалік, аби бути поруч та бачити емоційний стан свого чоловіка. Там вона зрозуміла, що це дуже лайтова імітація війни.
"Чоловіки просто проходять там військову підготовку, живуть в бліндажах, на зв'язок виходять раз в день чи два. Я бачила, як важко було морально Міші це все прийняти. А я переживала так, ніби все це зі мною було. І хоча не вважаю себе слабкою, але було непросто. І тоді я вдруге у нього закохалася – розлука, доки він проходив навчання, ніби ще більше скріпила наші стосунки, зробила нас сильнішими", – ділиться Майя.
Розлука з татом змінила і сина Морозів Кирила. Він, каже Майя, дивлячись на те, як сумує мама, намагався її підбадьорити, перебрати частину обов'язків на себе.
"Він дуже подорослішав за ці пів року. Він бачив, що мені не вистачає Мішки, тож намагався зробити елементарне: почав частіше обіймати, ходити за продуктами, зі мною в церкву, вигуляти собаку. Казав мені: "Мамо, не плач, вже їдь скоріше до тата, скільки ти будеш плакати", – розповідає жінка.
16 липня, через 4 місяці після того, як Михайло переїхав на службу до Харкова, Майя зібрала речі і поїхала.
"Зібрала речі, звільнилася з роботи, поступово повідомила батьків, його, своїх. Всі були проти, звісно, але зрозуміли. Ну, стосунки в нас такі, що ми один без одного не живемо. Забрала собаку, зі мною поїхав Кірюха, бо ж мав канікули. Знайомий з нашого міста визвався нас завезти нашою машиною", – пригадує Майя.
Зі слів Майї, все відбулося швидко і просто: машину завантажили речами і поїхали. Найважче жінці далося прощання із людьми з церкви, до служіння у якій вона теж була причетною, бо дуже це любила.
"Я віддала пів життя, пів свого серця поклала в церкву. Звісно, розумію, що я приїхала туди, де я можу бути корисною більше, своєму чоловікові насамперед. І тепер тут мені треба знайти своє місце", – розповідає жінка.
Рішення про переїзд було у Морозів спільним, хоча чоловік і тривожився, що відриває дружину від звичного життя, яким вона дуже цінує: друзі, дім, зустрічі, улюблена робота, життя за розписаним наперед насиченим графіком.
"Найбільше він боявся, що я буду нещаслива тут. Але я знайшла себе в місцевій церкві, в мене з'явилися друзі. Біля нього мені добре. І найголовніше – я роблю з ним разом роботу як волонтерка, де я як риба у воді", – зазначає жінка.
"Мій дім там, де він"
Майя каже, що нині зовсім не має вільного часу. Займається візовою підтримкою, страхуванням авто, заробляє небагато – живуть на зарплатню Михайла. Тим часом разом із чоловіком їздить всюди, де відносно безпечно і є можливість допомогти, – то на віддалені позиції до військових, то у шпиталі.
"Я розуміла, що не живу у Вараші без Міши. Роблю все на автоматі: серце моє і душа – з ним, а тіло працює і живе у рідному місті, ну, намагається жити. Тому це рішення мені далося легко – я їхала до нього. Там, де він, там мій дім. От 100%: де він знаходиться, я почуваю себе впевнено, вільно і просто", – роздумує Майя.
Усвідомлення, що вона зробила, прийшло до Майї за тижні два після переїзду. Відчуття, ніби все відбувалося не з нею, ніби у сні.
"І от другий тиждень живу в Харкові і кажу: "Мішка, ти розумієш взагалі, що я зробила?" Мені видається, я лише зараз все починаю усвідомлювати більше", – ділиться жінка.
Особливо вона спочатку хвилювалася за сина: його юнацький максималізм і бажання вирішувати все самостійно, відповідати за свої слова і дії часом тривожили, бо раптом за пів року йому довелося стати дорослим. Нині він без батьків за 800 кілометрів, в іншій частині країни. І материнські переживання "чи поїв", "чи добре одягнувся", "як дає сам собі лад" не давали спокою Майї, бо все змінилося раптово, тож весь час хотілося хоч у побутових питаннях, бути поруч.
"Ми переживали. Бувало, ночами я просинаюсь і думаю: "Господи, а як він там? Йому зараз в школу йти. А що він буде їсти?". Але гнала від себе ці думки. Йому 16 років, мій тато з ним в контакті постійному, а ще ним дуже опікуються наші друзі з церкви – сім'я Віталія та Марини Ткачуків, носяться з ним, як зі своїм. Взяли його на роботу – на СТО машини натирати, мити, забирають його після школи. То наш син отримує від них таку батьківську підтримку", – розповідає Майя.
Не лишають онука й бабуся з дідусем, які теж живуть у Вараші, часто навідують його: то підкинуть пару гривень, то домашніх яєць, то заберуть на обід. Тож Майя та Михайло вже не хвилюються за сина. Хоча Кирило дуже радів перспективі жити самому в батьківській квартирі.
"Я в нього питала. Кажу: "Скажи мені як людина, яка просто мене любить, знає. Я переїжджаю до тата в місто Харків, прифронтова зона. Ти хотів би?". Він каже: "Ну, мам, це страшно. Я би не хотів, щоб ти переїжджала, але розумію, що ти без нього не можеш жити. Ти просто так страждаєш, що я не можу на це дивитися. Але я хочу жити сам", – пригадує Майя.
"Люблю його ще більше, ніж коли познайомились": страх і тривоги минули
До постійних тривог і небезпеки Майя теж потроху почала звикати, коли побачила реакцію свого чоловіка. Спочатку дуже лякалась, а згодом почала розрізняти кожен звук – чи небезпека справді близько, чи можна перечекати.
"Я спочатку почула дрон близько, побігла в коридор. Дивлюся, Мішка лежить. Кажу: "Що ти лежиш? Побігли". А він сміється, каже: "Майка, заспокойся. Його чути, коли він падає, міняється звук, знаєш. Це він просто пролітає мимо". І все, після того я не реагую", – пояснює жінка.
За час, відколи Майя переїхала до Харкова, були прильоти близько до їхнього житла. Тоді, каже вона, справді страшно. А так реакція на тривоги притупилася, бо не можна бути весь час у напрузі, у страху – тіло і мозок просто виснажуються.
"Ти просто лежиш, спиш і все. І вранці читаєш новини. І так, певно, реагує більшість місцевих", – каже жінка.
Нині Майя спокійна. Каже, що має відчуття, що все зробила правильно, хоч і мала сумніви та різні думки людей навколо, які розхитували її певність у тому, що вирішила.
"Мені стало спокійніше, бо бачу його кожен день, проживаю усі абсолютно моменти його життя, бачу, що він робить, з чим стикається, куди їздить. Ясно, що переживаю все з ним. І оця тепла любов", – сміється жінка.
Звісно, каже Майя, у побуті часто буває по-різному, бо обоє з чоловіком емоційні, тому й стосунки у них наче в італійській сім'ї. Проте це дрібниці.
"Зараз я його люблю ще більше, ніж коли познайомились. Це така любов, перевірена руками. І гордість за нього, що він пішов і служить. Завжди оберігає мене від проблем і негараздів, забезпечує мене всім тим, що потрібно для життя, як матеріально, так і морально, духовно", – пояснює Майя.
Нині жінка разом з чоловіком відвідує поранених у шпиталях, і поки Михайло працює з хлопцями, розмовляє з ними, Майя бере на себе роль помічниці: роздає привезену необхідну допомогу, смаколики, часом підбадьорює хлопців, розповідаючи різні історії, намагається веселити. Якщо їдуть на другу лінію фронту, де хлопці живуть, то везуть разом пакунки з допомогою.
"Не шкодую ні краплі, що переїхала за чоловіком: я чітко впевнилася, що жива там, де він. До Вараша плануємо приїздити раз на півтора місяця, до сина. Раніше, коли я лише говорила про свій переїзд, то на мене дивилися нерозуміючими поглядами, дехто казав "нащо тобі це, ти хіба без нього не проживеш". А не проживу", – каже Майя.
На прифронтові території Майя не боїться їхати, адже і раніше їздила туди без чоловіка – у Слов'янську та Дружківці відвідувала своїх подруг у серпні цьогоріч. Їхала звичайною маршруткою.
"Туди тоді ходили ще маршрутки. І їхала тільки я одна в Дружківку. Всі решта вийшли по дорозі. І то мало було людей взагалі в ту сторону. І мені не було страшно, не знаю, чому, насправді. Може, через впевненість в тому, що Бог береже. Я впевнена чітко, що я перебуваю на своєму місці і роблю те, що маю робити. Тому і зараз не страшно, тим більше, поруч з чоловіком", – розповідає жінка.
Майя каже, що з початком повномасштабного вторгнення дуже гостро відчувала війну і біль людей, завжди хотіла бути дотичною, якось допомагати. Нині Михайло дуже переживає, коли Майя теж їде з ним.
"Коли ми поїхали з в Краматорськ, він мені каже: "Господи, що я роблю? Нащо я тебе з собою беру?" А я йому кажу, що ж подружку провідати – бо ми тоді і їй передачку везли. То тепер бере мене або по місту з собою, або десь, де не так небезпечно. Але я чітко знаю, що я роблю, те, що маю робити", – переконана жінка.
Чоловік на фронті переживає те, що не усі здатні зрозуміти
У Михайла було неоднозначне ставлення до бажання дружини переїхати за ним до Харкова, проте нині він радіє, що все сталося так. Часто спілкуючись із чоловіками-військовими, він розуміє, як непросто зберегти сімейні стосунки, коли у них втручається війна: чоловік на фронті переживає те, що не усі здатні зрозуміти та витримати, а на дружину раптом навалюється побут, який раніше ділився надвоє. Для себе він визначив оптимальні умови, за яких можна зберегти тепло сімейних стосунків.
"Якщо є можливість, то це класно, коли дружина поряд з чоловіком. Звісно, якщо це можливо з точки зору бойових дій. Якщо це неможливо, то варто планувати побачення раз у місяць-півтора: щоб дружина приїжджала у більш безпечну зону побачитися із чоловіком, на два-три дні. Думаю, чоловіка за можливості командир відпустить на два-три дні", – міркує Михайло.
Він каже, що йдеться про військових, які не зловживають алкоголем та яким довіряють. Тоді, виходячи із бойових позицій, вони можуть запитати командирів про таку можливість. Так принаймні відбувається у їхній бригаді.
"У мене є знайомий капелан, який живе за 20-30 кілометрів від зони бойових дій, він спеціально створив такі умови: орендував будиночок, облаштував його необхідними побутовими речами. І цей будинок служить для того, аби чоловіки-військові бачилися зі своїми дружинами", – каже чоловік.
Михайло розповідає, що місія капелана – бути поруч з воїном.
"Це не про нульові позиції, звісно. Але коли наші хлопці виходять на перепочинок туди, де живуть, там працюємо і ми, капелани", – каже чоловік.
З його слів, місія капелана ділиться на 4 частини. Одна з них – душеопіка: робота з душею, коли треба розповісти про Божий погляд на війну, на зброю, на людину, що є надія і Бог відновлює. Військовий переживає за сім'ю, дітей, має власні складні душевні переживання – тож це про спільну молитву, щоб підняти його духовно, дати йому надію, що Бог поруч.
Друга місія капелана – гуманітарна. "Ми співпрацюємо з різними волонтерами, фондами, тож допомагаємо нашим військовим речами. Це може бути щось елементарне. Болото – потрібні чоботи гумові, мішки, ми все завозимо на місця", – пояснює Михайло.
Третя місія – консультування командування про певні релігійні обряди, значення свят. Четверта – релігійно-просвітницька робота, коли вони працюють з освітніми закладами, школами як представники бригади.
"Наприклад, батьки з дітьми напекли булочок, малюнки підготували – передають хлопцям через нас", – зазначає капелан.
Михайло каже, що коли приїздить до військових чи то на місця їхнього проживання, чи у шпиталі з Майєю, зазвичай вони реагують дуже гарно.
"Коли хлопці бачать мене з дружиною, вони усміхаються, по-доброму заздрять, що вона здатна на такий подвиг. Я кажу, що цей подвиг має бути розумним: коли є небезпечні умови, краще цього не робити. Моя дружина живе віддалено від фронту, і коли їду у небезпечні місця, то не беру її з собою. А де безпечно – вона поруч. Коли хлопці бачать нашу сім'ю, то починають більше відкриватися та ділитися особистим – про свою сім'ю, дітей розказувати".
Про цінності, на яких тримається сім'я Морозів
Подружжя за час спільного життя навчилося добре відчувати один одного та має безумовну потребу у спілкуванні – це основа їхніх стосунків. А ще обоє мають потребу робити щось добре для інших – без цього не бачать змісту у житті та "гаснуть" емоційно.
"У нашій сім'ї я – паровоз, який все тягне і відповідає за все, а дружина і син дивляться на мене – і роблять так само. Тому на мені відповідальність, яким є я і моя сім'я спочатку перед Богом, а потім – перед людьми. Це принципи християнської сім'ї, за якими ми живемо. Дружину я люблю безумовно – ми живемо один заради одного", – пояснює Михайло.
Допомагає злагоджувати побутові непорозуміння вміння поступатися у непринципових питаннях, зазначає чоловік. Тому якщо на початку сімейного життя конфліктів було дуже багато, то нині їх майже немає.
"Ми чесно говоримо про все, аби порозумітися. Не йдемо спати, доки не зрозуміємо один одного. У нас немає таємниць. Якщо цього не буде – це біда", – розповідає капелан.
"Повага, довіра, вірність – це цінності, на яких ми тримаємось. Ми здатні на дивні вчинки один ради одного, з Богом, по вірі", – додає Майя.
А ще подружжя дуже цінує людей, які є у їхньому житті, – спільнота однодумців, з якими не страшно, від яких можна вчасно отримати підтримку та допомогу.
"Якщо нема в людини якогось кола однодумців – це дуже складно. Ми маємо таких людей, це наш тил, наш захист, люди, які нам допомагають і стоять поруч з нами тоді, коли буває непросто", – роздумує Михайло.
Попереду у сім'ї Морозів зміни: вони планують переїхати ближче до Покровська, де нині ще небезпечніше, ніж у Харкові. Проте Михайло каже: "Бог довів мене до цього місця, поведе і далі".
Джерело: pravda.com.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут