На годиннику лише п’ята ранку. У церкві Християн Віри Євангельської «Нове життя» в місті Котельві на Полтавщині все готово для виїзду з черговою гуманітарною місією на Донеччину. Цього разу в далеку й ризиковану подорож, таку очікувану людьми на Донбасі, вирушаю і я: як журналіст і водночас як помічник пастора храму Петра Устимчука в його волонтерській діяльності. До Лиману веземо 12 печей «буржуйок» та продуктові набори, які надійшли від церков із Заходу України.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Один за одним проїжджаємо блокпости на в’їзді та виїзді з Охтирки, Богодухова, Харкова, Чугуєва, Ізюма… Військові, дізнаючись, що веземо цивільним «гуманітарку», чемно бажають нам щасливої дороги. О 7.30 дістаємося одного з 9 районів Харкова – Холодногірського. Місто живе звичним життям, година пік і люди заклопотано поспішають на роботу. Про війну нагадують деякі частково пошкоджені ворожими ударами багатоповерхівки та раптовий звук повітряної сирени. У Харкові заїжджаємо до одного з місцевих підприємців Сергія, який, за попередньою домовленістю, виготовив комплектуючі для двадцяти «буржуйок», а труби до них надав котелевець Андрій Сотник. Про це пише poklik.media.
Харків уже позаду, а слідом за ним і Чугуїв. На черзі – місто Ізюм. Обабіч шляху деінде помічаємо спалену ворожу військову техніку, по обидва боки дороги – сотні гектарів необроблених полів, що заросли суцільними бур’янами. На них могла б колоситися золотава пшениця, цвів би соняшник, якби не ця клята війна…
Багато обірваних ліній електропередач. Оскільки великий міст через річку Сіверський Донець зруйнований, на інший берег дістаємося понтонною переправою. Перед Ізюмом – села Коробочкіне, Чкаловське, де чимало зруйнованих будинків. Ось в’їжджаємо і в саме місто.
Як тут «порядкували» росіяни, видно з багатьох вщент розтрощених, розбитих ворожими снарядами багатоповерхівок, об’єктів цивільної інфраструктури. Біля банкомата ПриватБанку – величезна черга людей. Відразу за Ізюмом розташоване село Кам’янка, яке практично стерте з лиця землі. Такої ж гіркої долі зазнало й село Долина Слов’янського району. Від побаченого просто стає моторошно…
Чим ближче до кордону з Донецькою областю, тим більше зустрічаємо військових, які рухаються на різній воєнній техніці нам назустріч і у зворотному напрямку. Приємно бачити кілька синьо-жовтих прапорів, які встановлені на в’їзді в область і майорять по обидва боки від траси. На годиннику 10:20. Праворуч – Слов’янськ, де вдалині видніється місцева ТЕЦ, прямо в кількох десятках кілометрів від нас – Бахмут. Через якусь мить повертаємо наліво в бік Лиману. Під час окупації й це місто зазнало багатьох руйнувань. Чимало місцевих жителів виїхали, залишилися переважно пенсіонери, особи з інвалідністю. Українські війська звільнили Лиман від рашистів 1 жовтня минулого року.
Нас зустрічає знайома Петра Устимчука Раїса Гнєзділова. Вона – вчителька початкових класів. Оскільки школа нині на замку, відповідає за розподіл привезеної гуманітарної допомоги людям по вулицях, згідно зі складеними списками.
У тутешньому дитячому садку розташовано пункт обігріву. Саме сюди нас запрошує Раїса Миколаївна. Всередині приміщення людно, встановлено дві «буржуйки». Нас пригощають гарячим чаєм. Знайомлюся з кількома місцевими жителями.
62-річна Тетяна Сергіївна Куліш наразі з чоловіком Олександром Івановичем проживають у невеличкій літній кухні, оскільки 23 травня в їхню хату вцілила ворожа ракета. Донька з 13-річним внуком виїхали з міста. За словами жінки, як тільки починався обстріл, дитина дуже лякалася й мерщій тікала в підвал. Коштів, аби теж податися в більш безпечне місце, в літнього подружжя Кулішів немає, бо на двох отримують одну пенсію.
Олена Полякова сама без чоловіка виховує двох дітей. Старшому сину Данилу 17 років, меншій доньці Софійці, яка є особою з інвалідністю — 11. Спілкуючись із жінкою, дізнаюся, що через два ракетні удари знесло дах у п’ятиповерхівці, де вона проживає на першому поверсі.
– Було дуже страшно в очікуванні, що це може повторитися, – каже Олена Павлівна. – Дякувати Богу, це жахіття моя сім’я пережила, і ми залишаємося в місті.
Роман Іванович Заярний – пенсіонер, він теж немає можливості виїхати з міста. До війни мешкав у приватному секторі. В один із днів і в його будинок прилетіла ворожа ракета. Чоловік безмежно вдячний волонтерам за підтримку в ці нелегкі часи.
З гуртом людей, які зібралися тут, у пункті обігріву, прямуємо на територію поблизу дитячого садка, де зупинився наш мікроавтобус. Починаємо видавати лиманцям «буржуйки», комплектуючі до них, а ще – 120 продуктових наборів загальною вагою близько 720 кілограмів. Люди не припиняють нам дякувати.
Через якусь мить під’їжджає ще один мікроавтобус.
– Це Юрій Сухих, пастор церкви з сусіднього Краматорську, – говорить Петро Устимчук. – Йому передаємо іншу партію привезеної нами продуктової гуманітарної допомоги, в Лиман. Це 200 банок м’ясних консервів, 150 кг цукру, 150 пляшок олії та стільки ж упаковок паштету, а також сотню півлітрових баночок домашнього плову. Додаємо й близько півтисячі свічок. Все це пастор Юрій планує доставити в Краматорськ і в села поблизу Бахмута. Про те, що в ці хвилини там тривають важкі бої, свідчить монотонне відлуння вибухів, яке не стихає впродовж усього нашого перебування в Лимані.
На прохання Раїси Гнєзділової п’ять «буржуйок» веземо людям додому.
По дорозі зустрічаємо дідуся з оберемком дров. Від його хати залишилася лише купа цегли. Старенький знайшов собі прихисток у маленькій літній кухні по сусідству. Почувши, що йому привезли «буржуйку», ледь стримує сльози.
Надворі вже темніє. Час повертатися до Котельви. Відчуваємо втому від багатогодинної поїздки, але ще більше – задоволення від того, що надали таку важливу й необхідну допомогу людям, які, попри скруту і труднощі, живуть у своєму рідному містечку Лиман, визволеному від окупантів. Живуть з вірою в мир і в таку бажану для всіх нас Перемогу.
Анатолій Джерелейко
Джерело: poklik.media
Фото Анатолій Джерелейко та Християнська церква “Нове життя” м. Котельва
Перегляньте цікаві новини: