Про це пише Слово про Слово
Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!
Мирослава Деянова провела у підвалі свого будинку в Бучі, недалеко від вулиці Яблонської, разом із двома дітьми, чоловіком та літніми батьками більше як місяць, поки місто було окуповане російськими військами. Спочатку у підвалі жили 15 людей, але в десятих числах березня брат Мирослави з дружиною та дитиною та ще кілька родичів наважилися виїхати.
«Коли брат виїжджав, не було зеленого коридору. А ми знали, що по машинах стріляють. Ми дивилися з вікна підвалу, як вони від’їжджали, і за ними виїхало два бронетранспортери. І ми ще годин 12, поки не з’явився зв’язок, не знали, чи вони живі», – розповідає Мирослава.
За словами жінки, був ще один варіант – йти пішки. Але батько Мирослави був після операції, у матері хворі суглоби, і вони не здолали б цей шлях. Тож сім’я залишилася у підвалі.
«Одного з перших днів, коли обстріл на якийсь час припинився, я побачила російських солдатів прямо у нас на вулиці, забігла в будинок і сказала дітям, щоб сиділи дуже тихо. І молодша донька, якій сім років, каже: “Мамо, вони йдуть нас убивати? А вмирати боляче чи страшно? Якщо тільки страшно, це нічого, мене ж психолог навчила боротися зі страхом. А болю я боюсь. Нехай буде лише страшно”. Після цього я навіть перестала боятися. Мені стало однаково».
Мирослава розповідає, що її чоловік, коли закінчилася вода, вирішив сходити за водою. Вийшли разом із сусідом, тут же пролунали автоматні черги, чоловіки знову сховалися. З того часу воду брали з криниці, а чоловік Мирослави вигадав спосіб її фільтрування.
Як каже Мирослава, іншого сусіда розстріляли, коли він вийшов із дому. Ще одного – зупинили на вулиці, наказали роздягнутися, шукали татуювання.
«Я почула чергові крики, ми весь час чули крики та автоматні черги. Виглянула у вікно підвалу та побачила, як за сусідом йде російський солдат. Пролунала автоматна черга, сусід упав. А потім приходить живий. Каже, хлопець йому сказав “падай” і пішов».
«На сусідній вулиці Яблонській вони влаштували в одному з будинків штаб. Лазню топили, пляшки били. Кажуть, там катували та розстрілювали. Коли все закінчилося і прийшли наші, ми пішли на вулицю. Там скрізь мертві люди лежали. Чоловіки жінки. Діти. У сусідки пропав двоюрідний брат за три тижні до визволення. Вона його знайшла. Там тижнями люди лежали. А ховати не давали»
«Кажуть, сюди відправляють хлопчиків, які не знають, навіщо сюди прийшли та де взагалі перебувають. Це не правда. Вони прийшли, щоби вбивати. Вони сказали, що ми всі тут – нацисти. І ми не маємо жити. Я не знаю, яким дивом ми вижили. Мабуть, бо взагалі не виходили. Вони не люди. У мене в Росії рідні. Я знаю, що не можна узагальнювати, але не можу… Нелюди».
Степан Амбарцумян – лікар, хірург, працює у київській лікарні. Останні чотири роки Степан винаймав квартиру в Бучі. Жив із нареченою на околиці міста у багатоквартирному будинку у ЖК «Варшавський».
Степан розповідає, що у них із нареченою немає машини, і вони не встигли поїхати. Першого дня війни запаслися продуктами кілька днів. На цих запасах вони прожили 15 днів. У підвал будинку вирішили не спускатися, мешкали у санвузлі своєї квартири.
«Це ж не бомбосховища. Я розумів, що якщо нас завалить, то цей підвал стане братською могилою. Я іноді ходив на розвідку. Не дуже далеко і надовго, було небезпечно. Звичайне видовище – це розстріляні машини на дорозі, часто ще з людьми всередині. Магазини всі були розбиті, розкрадені. Солдати весь час були п’яні, а вони й так поводилися, як звірі… Вибачте, не хотів ображати звірів».
Степан і ще кілька людей з їхнього ЖК відкрили в одному з підвалів імпровізований медпункт. Лікар розповідає, що з ним там працювали жінка-лікар із місцевої поліклініки та ще одна медсестра.
«Ми збирали по мешканцях ліки. З’ясовували, що кому треба. До нас переважно приходили люди похилого віку з хронічними хворобами, у яких закінчилися препарати. З тиском, діабетом. Було дуже багато дітей із кишковими інфекціями, всі жили в антисанітарних умовах. Були й поранені. З кульовими пораненнями, з уламками. Я знайшов удома якісь одноразові скальпелі, затискач, ще щось з інструментів. Нитки звичайні. Було страшно, що якщо доведеться оперувати, все буде толком без інструментів і в нестерильних умовах. Але дякувати Богу, не довелося».
Степан розповідає, що оскільки їхній РК був на відшибі, до них не ходили, як в інші будинки. Але спав він із ножем, щоб «не здатися російським живими»: «Ми ж знаємо, хто такі росіяни й що вони робили в Афганістані та Чечні».
Потім пішли чутки, що 10 березня буде організовано автобуси для евакуації жінок та дітей. Степан хотів посадити на автобус свою наречену. Десятки людей кілька годин чекали на вулиці автобусів, але їх не було, і вони пішли пішки.
«Утворилася колона із тих, хто збирався виїхати. І ми пішли разом з усіма. По місту Буча намагалися йти дворами, хоча бачили й солдатів, і техніку. Не знаю, чому нас не зачепили. Чим ближче до центру, то більше на вулицях було трупів. Здебільшого чоловіки. Але я бачив і жінку з маленькою дитиною. Вони лежали обличчям униз посеред вулиці».
Степан та решта мешканців дійшли пішки до Ірпеня, де їх зустріли свої та допомогли дістатися до Києва.