Після богослужіння я подякував йому й запитав:
— Це ти про свою бабусю співав?
— Так, — підтвердив він із легеньким смутком у голосі.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
— Ти нагадав мені й про мою бабусю, яка з дідусем ростила й виховувала мене. Вона також настраждалася за свій вік. Втратила двох синів — один помер іще малим, а другий вісімнадцятилітнім загинув на війні. Щовечора вона довго молилася навколішки за нас, уцілілих. Завдяки її молитвам Господь і мене не раз рятував від смертельної небезпеки.
— А моя бабуся втратила трьох синів із чотирьох, але з іншої причини, — розповів Михась. — Усі вони були бандитами й загинули в бандитських розбірках. Але вона все-таки вимолила в Господа для них спасіння — і вони перед самою смертю, вже конаючи, встигли покаятись.
— А що з четвертим?
— Четвертий, це мій батько, теж був бандитом, але завдяки її молитвам залишився живим. Щоправда, він більше часу проводив у тюрмах, аніж у сім’ї. А коли повертався після чергової відсидки, в домі починались безпробудні пиятики з друзяками, які закінчувалися дикими сварками й поножовщиною. Моя мама врешті-решт не витримала цього пекла й вигнала його з дому. Він повернувся до своєї матері, цебто моєї бабусі. Згодом вона все-таки вмовила його піти до церкви, де він через деякий час і покаявся.
І от одного разу приходить він до нас, такий незвично чистенький, тихий, і заявляє мамі: «Давай знову жити разом. Я вже покаявсь і, як бачиш, став зовсім іншим». Я з обома своїми сестричками повитріщали очі з такого дива й чекаємо: а що ж буде далі?
Але мама, хоч у неї на руках було нас троє неповнолітніх, рішуче відмовила: «Та я вже тобі не вірю. Ти стільки разів обіцяв виправитись, але потім усе знову повторювалося. Тож іди собі куди хоч…» І тато знову повернувся до своєї матері.
— А що ж сталося далі? — не втерпів я.
— А далі мама все ж таки цілий рік нишком спостерігала за ним, ловила всі чутки. Розпитувала і в нас: а як там у бабусі? Бо ж ми, як і раніше, майже щодня бігали до неї.
«Та все там тихо, — розповідаємо. — Не чути ніякого гармидеру. Тато полагодив нарешті бабусин ганок і паркан, а тепер допомагає сусіду ремонтувати дах. А щонеділі ходить із бабусею до церкви, навіть почав співати в хорі…»
Пересвідчившись нарешті, що диво таки сталося, мама простила йому все і знову прийняла в нашу сім’ю.
— І не помилилася?
— Ні! — всміхнувся Михась. — І доказ тому — ще семеро моїх братиків і сестричок, які народилися вже після татового повернення.
— А як ти ставився до батька раніше, ще до його покаяння?
— Та я ще тоді був зеленим школяриком і, попри все, спочатку навіть пишався, що я — син бандита і мене «поважають» і бояться всі вуличні хлопчаки. Та згодом, звичайно, вся ця бандитська романтика розвіялась…
— А коли ти навернувся до Господа?
— Коли побачив, як Ісус чудесно змінив тата. І тоді й сам запросив Його в своє серце. А потім ми з друзями вже в церкві створили музичний гурт. І ось тепер скрізь славимо Христа!
— А хочете послухати і моє свідчення? — озвався чубатий хлопець з гітарою, що досі мовчки сидів за нами.
— О, звичайно! — відгукнувся я негайно.
— Мої батьки загинули в автокатастрофі, а мене здали в інтернат. Там згодом розшукала мене моя бабуся й забрала до себе. Ще в школі я теж захоплювався музикою, тож пізніше приєднався до рок-групи, де мене «заохотили» ще й до наркотиків та всякої іншої мерзоти. Але бабуся весь час ревно молилася за мене.
І ось одного разу, коли ми виступали в нічному клубі і в нестямному трансі шалено шкварили й хвицяли, я раптом крізь сигаретний дим помітив у закутку біля дверей сухеньку постать своєї бабусі, яка, низько схилившись, молилася… І тут у моїй голові щось гримнуло гучніше за всі наші тулумбаси, і я, пошпуривши своє причандалля, рвонув до неї й, гепнувши навколішки, почав гаряче каятись…
І Господь круто розвернув мене на 180 градусів! Назавтра я заблокував у своєму мобільнику всі номери своїх пропащих «колег» і пішов із щасливою бабусею до церкви.
А згодом там прийняли мене до молодіжного ансамблю, де служать Христу, а не дияволу.
…Нараз у Михася задзеленчав мобільник, і він хутенько приклав його до вуха. А потім повернувся до мене:
— Вибачте, але нам уже треба їхати. Маємо ще виступати перед студентами в університетському містечку.
— Що ж, мої юні брати, щасливої дороги! Хай Господь благословляє вас і розвиває всі ваші таланти Собі на славу!
В’ячеслав Малець
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут