Повномасштабна війна поставила перед церквами в Україні нові виклики, до яких не існувало готових рішень. Це і фізичні труднощі — відсутність світла, тепла, стабільної інфраструктури, — і глибші процеси: кадровий дефіцит через міграцію, зміна ролі церкви в суспільстві, потреба в нових підходах до служіння. Як у цих умовах живуть громади? Які рішення виявилися найбільш ефективними? Якою має бути церква сьогодні, у час війни, травми і глобальних змін?
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Про це журналісту adventist.ua розповів керівник Церкви адвентистів сьомого дня в Україні Роман Проданюк.
Зимовий сезон 2025–2026 років був одним із найскладніших з початку вторгнення. Як адвентистські громади в Україні пережили цей період?
Адвентистські доми молитви іноді мають не найсучасніші системи опалення, але цього сезону одночасно зникали і світло, і газ. Часом пастори проповідували в рукавицях, у шапках, у куртках, а відвідувачі богослужінь сиділи в холодному приміщенні. Керівництво Адвентистської церкви в Україні робило власні зрізи інформації з громад, щоб краще розуміти реальну ситуацію на місцях.
Попри труднощі, богослужіння у громадах не припинилися. В окремих випадках переходили на формат домашніх церков або приєднувалися онлайн через Zoom, але загалом церковне життя тривало.
Де необхідно, доми молитви забезпечували обладнанням, яке допомагало пережити критичні обставини. Ми започаткували фінансову лінію підтримки, через яку могли допомагати там, де ситуація ставала особливо складною. Найгостріші питання намагалися негайно вирішувати. Найчастіше громади потребували газових котлів, дров, генераторів, акумуляторів та інверторів. Також актуальними залишалися питання оновлення електропроводки, утеплення будівель і переходу на автономні системи опалення.
Опалювальний сезон 2025–2026 став кризовим для значної частини громад. Основною проблемою була залежність від електроенергії та застарілих систем. Найстійкішими виявилися громади з комбінованими джерелами тепла — наприклад, поєднанням газу, дров і генератора.
У нас є детальна інформація про кожну громаду: яка система опалення, який котел, чи виникали проблеми та які є потреби. Це допомагало оперативно реагувати і підтримувати.
Через війну чимало активних членів громад виїхали за кордон. Наскільки сьогодні гостро стоїть питання підготовки нових служителів і лідерів для громад?
Це справді дуже складна проблема. Попри те, що чимало відданих людей залишилися, міграція значної частини активних служителів створила дисбаланс у кадровому питанні та у служінні.
Наразі серйозним викликом є підготовка нових служителів. Церква розпочала проводити навчальні заходи, але стикається з іншою проблемою: часто просто немає кого навчати. Багато громад не мають тих, кого могли б направити на підготовку. Тобто питання не лише в тому, як готувати кадри, а й у тому, де їх брати.
Як удалося просунути питання бронювання священнослужителів і чому це важливо?
Українські адвентисти зіткнулися з викликом, пов’язаним зі служінням пасторів: щоденна діяльність громад, євангельські програми, багато інших заходів могли бути припинені через мобілізацію служителів Церкви, яка іноді здійснювалася просто на блокпостах. Ми неодноразово зустрічалися з керівництвом країни та піднімали це питання. Пояснювали, що забрати пасторів — означає фактично залишити громади без духовної опіки. Адже хоча ми віримо, що керівником Церкви є Христос, на місцях потрібні люди, які служать і підтримують громади й суспільство.
Робота була складною і тривалою. У процесі брали участь різні державні структури, зокрема Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті. Ми мали також підтримку Служби військового капеланства Збройних сил України.
Про вирішення молилися керівники церкви, пастори, громади, і зрештою, з Божою допомогою, вдалося отримати право на бронювання священнослужителів. 14 листопада 2025 р. набрав чинності наказ Державної служби України з етнополітики та свободи совісті «Про затвердження Порядку подання документів для бронювання священнослужителів на період мобілізації та на воєнний час». Це дало можливість пасторам продовжувати служіння, проводити духовні та соціальні програми і підтримувати українців у складний для країни час.
Ще одна важлива тема — альтернативна служба для віруючих, які через свої переконання не можуть брати зброю до рук. На якому етапі перебуває це питання?
Потрібно посилити молитви за вирішення цього питання, бо воно залишається складним. Незважаючи на те, що держава хвилюється про можливі зловживання чи корупційні ризики у цій сфері, з нами активно співпрацюють Державна служба України з етнополітики та свободи совісті, Інститут релігійної свободи та інші органи.
Було проведено круглий стіл за участю юристів, представників Збройних сил України, Генерального штабу, державних структур і релігійних організацій. Обговорювали можливі варіанти вирішення й досвід інших країн. Наприклад, у Південній Кореї існує кілька форм альтернативної служби: служіння поза армією (у лікарнях або соціальних установах); служба у військових структурах без використання зброї; а також робота у науковій сфері для спеціалістів.
Генеральна конференція (вищий адміністративний орган всесвітньої Церкви адвентистів сьомого дня) теж працює в цьому напрямі. За нашими молитвами Бог 6 січня 2026 року організував зустріч із помічником Державного секретаря США з питань демократії, прав людини та праці Райлі Барнсом. Для нас це була знакова подія, адже під час візиту порушили питання альтернативної служби на міжнародному рівні. Це мало дуже позитивний вплив.
Сьогодні в Україні цей процес повільно, але рухається. Церква отримала запит від державних структур щодо того, скільки осіб з наших громад могли б скористатися альтернативною службою. Це означає, що питання вже перейшло у фазу реального вивчення і пошуку практичного рішення. За інформацією, яку нещодавно оприлюднив голова ДЕСС Віктор Єленський, Міністерство економіки підготувало драфт проєкту закону про альтернативну службу на воєнний час.
За наявною на сьогодні інформацією, у лавах Збройних сил України перебувають 315 адвентистів, серед них 13 пасторів і 11 пресвітерів. Також є випадки, коли віруючі опиняються у місцях позбавлення волі — наразі відомо про трьох таких осіб. Один із пасторів звільнений під заставу. Відкрито 20 кримінальних справ, пов’язаних із цими питаннями.
Як можна залучати потенціал громад і які зміни можуть відбутися у служінні церков у найближчі роки?
Часто буває так, що велика громада (500–600 осіб) і невелика громада (20–30 осіб) можуть мати приблизно однакові результати у служінні. Причина проста: у кожній із них служить один пастор і невелика команда. Це означає, що потенціал багатьох членів громад залишається невикористаним. Тому ми поставили перед собою стратегічне завдання — активізувати громади і залучити більше членів церкви до служіння.
У стратегічному плануванні ми передбачаємо розвиток такої моделі, де громади будуть більш активними, а служіння стануть більш спільними. Тобто не лише пастор виконуватиме основну роботу, а й уся громада братиме участь у місії, соціальних проєктах і духовному служінні.
З огляду на дедалі більшу необхідність взаємодії на міжнародному рівні, як пасторам опанувати англійську мову?
Це досить актуальне питання. Я сам колись зіткнувся з цими труднощами, хоча ніколи не планував мігрувати. У школі я вивчав французьку, в інституті — англійську як технічну мову для читання креслень та формул, бо я інженер. П’ять років навчання дали мені цю навичку, але вільно спілкуватися я не міг, бо не було практики. Я й не думав, що колись стану адміністратором міжнародної церкви, тому й не відчував потреби в практиці англійської.
Зараз інтенсивно вивчаю англійську і паралельно плануємо навчання для керівників відділів Церкви в Україні. Ми також вивчали можливості освоєння мови за кордоном, але це недешево.
Перед цим ми проаналізували пропозицію адвентистських університетів щодо мовних курсів. Я також зустрівся у Генеральній конференції з керівником відділу освіти, ми обговорили можливості направлення співробітників на навчання і отримали різні варіанти. Більшість таких програм виявилася надто коштовними, тому ми не змогли відправляти на навчання до університетів, наприклад, у Великій Британії.
Тож зрештою дали доручення керівнику Українського адвентистського центру вищої освіти Андрію Шевчуку розробити курс саме в Україні, оскільки очевидно, що не всі зможуть поїхати за кордон. Тому зараз кафедра германської філології Українського гуманітарного інституту працює над створенням інтенсивного курсу для пасторів, щоб вони могли вивчати мову за більш доступних умов.
Щодо взаємодії зі Всесвітньою церквою, які ресурси Генеральної конференції ще не задіяні в Україні?
Генеральна конференція має багато різних ресурсів, але не всі можна використати в умовах війни. Наприклад, через безпековий фактор і страхові обмеження її представники не можуть приїхати в Україну. Так, на річні наради приїздили кілька осіб, а минулого року представники ГК були присутні на нараді онлайн, бо воєнні умови не дозволяли інакше.
Тим не менш, багато ресурсів усе ж задіяні. Використовуються інформаційні ресурси, навчальні програми, фінансова підтримка для різних проєктів.
Я постійно підтримую контакти з керівництвом всесвітньої Адвентистської церкви, ділюся інформацією. Вони цікавляться ситуацією на місцях і сприяють нашій роботі.
Коли кілька місяців тому виникли труднощі через питання мобілізації священнослужителів із Західного регіону, президент Генеральної конференції Ертон Кьолер особисто телефонував мені, розпитував про ситуацію і намагався сприяти вирішенню питання.
Чи змінилася роль церкви в результаті повномасштабної війни?
Насамперед війна — це велика травма. Вона впливає і на психологічний, і на фізичний стан людей, і на їхнє повсякденне життя. У цьому контексті церква бере на себе важливу роль.
Капелани працюють у лікарнях і готуються до роботи у війську. Ми маємо першого підготовленого капелана, який довгі роки був помічником, і зараз очікуємо на квоту для нашої конфесії. Наразі квоти для військових капеланів переважно віддають православним, бо вони становлять більшість в анкетах набору до війська. Ми ведемо перемовини, щоб отримати власну квоту, і сподіваємося, що її незабаром буде надано.
Церква підтримує вдів і сиріт: організовуємо для них табори, поїздки в оздоровчі центри, зустрічі у домах молитви. Вже другий рік поспіль реалізуємо всеукраїнську ініціативу Підтримка поряд, спрямовану на емоційну та духовну підтримку суспільства.
Ми постійно отримуємо і надсилаємо звіти, фотографії та інформацію про те, що відбувається. Наприклад, ми отримали лист від громадської організації Всеукраїнська асоціація фахівців громадського здоров’я із питаннями щодо нашої роботи.
За роки війни церква стала більш активною в підтримці суспільства як духовно, так і практично, працюючи і з військовими, і з цивільними, організовуючи допомогу та комунікацію на різних рівнях.
Які найбільші помилки, на вашу думку, сьогодні допускають громади?
У складних обставинах помилку важко не допустити: люди потрапляють у нові умови й не завжди знають, як правильно діяти. Тому я не хотів би говорити про це з точки зору осуду. Краще дивитися на це як на питання, над яким нам варто працювати.
По-перше, це незначна робота над пошуком власного шляху проповіді Євангелія. По-друге, важливо формувати малі групи, адже саме вони допомагають краще зберігати цінності та ідеї. І, безумовно, не втрачати з поля зору місію, бо без неї немає справжнього сенсу.
Нещодавно на заході для вдів та дружин ветеранів, що відбувся в оздоровчому центрі «Барвінок» (Львівщина), одна з учасниць сказала: «У мене очі відкрилися, виявляється, ще є інше життя. Я не знала цього, навіть не підозрювала».
Над цим треба працювати. Ми маємо зрозуміти: наша найбільша проблема полягає в тому, що ми не усвідомлюємо цінностей, якими володіємо. Ми маємо знання, які допомагають стабілізуватися в будь-яких складних життєвих обставинах. Проблема не в тому, що відбувається, а в тому, як ми це розуміємо і як реагуємо. І якби ми допомогли людям набути мислення, сформованого Біблією, це стало б важливим внеском для України.
Причина, чому ми цього не робимо, не в небажанні. Ми хочемо допомогти, але оточуючі часто не розуміють, що ми можемо бути корисними. По-друге, вони не завжди звертаються по допомогу, а інколи навіть уникають нас через стереотипи. Їм здається, що ми можемо нав’язувати свої погляди чи конфесію. Ці бар’єри заважають співпраці, і з ними треба навчитися працювати правильно.
Наша мета — допомагати людям стабілізувати ситуацію у своїх громадах, у своїх населених пунктах, робочих колективах. І пастор має бути тим, хто підтримує у цьому процесі.
Чи може пастор висловлювати політичну позицію?
Це несумісні речі. Пастор і його власна політична позиція, яку він висловлює на загал, не можуть існувати разом. Є пастор і є Слово Боже. Пастор сам по собі не існує окремо.
Як пастор, колись я повністю присвятив своє життя Господу, і тому моєї особистої думки немає — є лише те, що говорить Господь. Я «помер» для політичних процесів, для власних поглядів і амбіцій. Звісно, іноді щось «воскресає», намагається вилізти, але я це акуратно «закопую назад», бо повинен розуміти, що всім керує Господь. Я Його руки, Його очі, Його тіло, Його слуга.
Тому поняття «власна політична позиція», яку пастор поширює, використовуючи свою посаду, просто несумісне з пастирським служінням.
Чи є ризик, що церкви в Україні підуть шляхом Європи — масового охолодження віри?
Європа дуже різна, і ми сьогодні починаємо це краще розуміти. Ми й самі частина Європи, але, якщо подивитися уважніше, то побачимо, що є, наприклад, Румунія чи Польща — країни більш релігійні, а є країни секулярні — Чехія, Швеція. Тому ситуація не така однозначна.
Існує загальне уявлення про Західну Європу як про дуже секулярне середовище, особливо якщо говорити про попередні покоління. Те, чим стала Європа сьогодні, — результат складних історичних процесів. Це і тривалий вплив католицизму до ХІХ століття, і формування під час Реформації біблійних та філософських поглядів, і паралельний розвиток світської думки. У підсумку на початку ХХ століття сформувалося поняття секулярної людини — про це писали, зокрема, європейські філософи. Тобто це результат довгого й складного розвитку мислення, культури й ментальності.
Тому, коли людина потрапляє в таке середовище, вирішальним стає одне питання: чи має вона живий зв’язок із Богом. Якщо людина справді живе з Богом і керується біблійними принципами, вона не тільки може нормально жити в цьому середовищі, а й бути для нього корисною. Більше того, суспільство потребує таких людей.
Сучасне суспільство не відштовхує Бога — воно відштовхує церковне лицемірство. Відторгає ситуацію, коли людина називає себе християнином, але живе зовсім інакше. Суспільство це добре бачить і чутливо на це реагує. Тому ключове питання полягає не стільки в середовищі, у якому ми живемо, скільки в тому, наскільки справжнім є наше християнство. Якщо людина щиро живе з Богом, вона може позитивно впливати на суспільство. Але якщо є подвійні стандарти чи лукавство, люди це відчують і не приймуть.
Важливо навчати членів церкви практичного духовного життя. Церква працює над освітою пасторів, проводить конференції, намагається закласти міцну основу, а потім рухатися глибше у теологію.
Справжнє духовне життя починається тоді, коли людина вчиться довіряти Богові, підкорятися Йому і дозволяти Йому діяти у своєму житті. Для цього є Біблія, щоб ми могли пізнавати характер Бога і вчитися жити з Ним. Коли людина живе у взаєминах із Богом, вона поступово вчиться слухати Його, довіряти Його керівництву і не намагатися випереджати Його своїми рішеннями. Але цього теж потрібно вчитися.
Саме тому практична теологія, тобто розуміння того, як жити з Богом у реальному житті, — надзвичайно важлива. На жаль, іноді більше уваги приділяють теоретичним питанням, складним богословським дискусіям чи деталям текстів, але практичне духовне життя залишається слабким. Тому над цим потрібно працювати, і саме цим ми зараз намагаємося займатися.
Як сьогодні складається ситуація з українськими вірянами, які через війну опинилися за кордоном? Якою є стратегія церкви в Україні щодо взаємодії з ними у майбутньому?
Я загалом намагаюся підходити до таких питань конструктивно і не заганяти їх у глухий кут. Моє переконання просте: якщо Бог щось допускає, то в цьому є Його мета. Ми не завжди розуміємо, чому це відбувається, але важливо просити у Бога мудрості, щоб не стати на заваді Його планам.
Біблія показує багато прикладів, коли навіть добрі люди помилялися саме тому, що намагалися втрутитися в процеси, яких до кінця не розуміли. Тому я переконаний: якщо Бог допустив цю війну, то вона відбувається не поза Його контролем. Він має Свій задум, навіть якщо нам він не до кінця зрозумілий.
Світ зараз переживає великі геополітичні зміни. Формуються нові економічні та політичні союзи, відбуваються процеси перерозподілу ресурсів, з’являються нові блоки держав. Усе це створює напругу, яку ми сьогодні бачимо. Україна, безумовно, опинилася в центрі цих процесів, але вони значно ширші, ніж лише наша країна. У такій ситуації церква також живе всередині цих подій, але я чітко бачу, що Бог зберігає Свій народ.
Що стосується виїзду служителів і членів церков за кордон, я не розглядаю це як катастрофу. Частина людей виїхала, але частина залишилася. Фактично Бог розподілив служіння: ті, хто залишився в Україні, служать тут, а ті, хто опинився за кордоном, служать українцям там.
Тому наша стратегія полягає не в тому, щоб сприймати цей процес як втрату, а щоб налагоджувати співпрацю з громадами, які утворилися за кордоном. Ми вже проводили зустрічі з пасторами у деяких країнах і будемо продовжувати їх.
Водночас потрібно розуміти: адміністративно ці громади належать до місцевих конференцій (об’єднань громад) і уніонних конференцій (об’єднань декількох конференцій) у тих країнах, де вони знаходяться. Тому ми не можемо керувати ними напряму, але можемо підтримувати їх: допомагати матеріалами, ресурсами, духовною підтримкою.
Наші громади за кордоном часто стикаються з труднощами. Це інша культура, інше мислення, інші традиції церковного життя. І коли наші люди приходять у ці спільноти, не завжди відразу виникає взаєморозуміння. Але це природний процес, коли зустрічаються різні культури.
Тому наше завдання — допомогти громадам пройти цей шлях, підтримати служителів і допомогти нашим людям знайти своє місце в нових умовах.
Чи можна розглядати нинішні війни і глобальну нестабільність як ознаки близького Другого пришестя Христа? Як віруючій людині мислити есхатологічно в умовах напруги і страху?
Якби Бог хотів, щоб ми мали точну інформацію про всі події майбутнього, Він би її нам відкрив. Є проста притча: дівчинка несе кошик, накритий хусткою. Її питають: «Що там у кошику? Відкрий». А вона відповідає: «Якби я хотіла, щоб ви знали, що там, я б не накривала його». Так само і з майбутнім: якщо Бог щось приховує, значить, нам не потрібно цього знати. Тому постійні спроби розшифрувати кожну подію як точний знак кінця світу — це не зовсім правильний шлях.
Наше завдання інше: жити з Богом і бути зосередженими на Ньому. Сучасна реальність вказує, що дійсно ми входимо у дуже складний період, у своєрідну «зону турбулентності». Те, що відбувається в Україні, може бути лише початком ширших процесів, які торкнуться й інших країн.
Але для віруючої людини головне — не піддаватися страху. Навпаки, у такі часи потрібно ще більше зміцнювати внутрішнє життя: більше молитися, більше спілкуватися з Богом, більше служити людям поруч і допомагати їм переживати труднощі.
Біблія нагадує нам, що ніщо не відбувається без Божого дозволу. Навіть волосина не падає з голови людини без Його волі. Ми бачимо це на прикладі Йова: диявол не міг нічого зробити, поки не отримав дозволу від Бога. Те саме бачимо й в інших біблійних історіях.
Тому віруюча людина може зберігати спокій навіть у складних обставинах. Коли Біблія говорить про щит віри (до Ефесян 6:16), це не просто образна фраза. Це модель реального духовного життя. Щит віри означає довіру Богові — переконання, що навіть серед небезпек і страхів Бог контролює ситуацію.
Світ може шуміти, лякати, створювати відчуття хаосу. Але людина, яка вірить, покликана виконувати свою місію, довіряти Богові і зберігати внутрішній мир. Без Його волі нічого не станеться.
Що б ви хотіли, щоб про вас знали як про особистість?
За освітою я інженер-будівельник. Після закінчення навчання навіть вступив до аспірантури, але був покликаний Господом через Церкву на служіння. Тому залишив аспірантуру і розпочав пасторське служіння у невеликому селі. Так, фактично, і почалося моє служіння, яке триває до сьогодні.
За ці роки я отримав відповідну освіту та мав можливість служити на різних рівнях у церкві, працювати у різних комітетах, а також одну каденцію був членом комітету Генеральної конференції Адвентистської церкви. Також займався викладацькою діяльністю.
Але якщо говорити не про посади, то для мене найголовнішим є сама церква. Я дуже її ціную. Саме через церкву я відкрив для себе Христа. Я був молодим студентом, і якби тоді не зустрів Бога, навіть не знаю, де б опинився. Тому для мене Господь і Його Церква — це великі цінності.
Іноді мені боляче бачити, коли люди починають боротися проти церкви чи пасторів. Як пастор я розумію причини таких процесів: часто це наслідок образ, духовного ослаблення або особистих переживань. Але водночас мені складно дивитися на це по-людськи, тому що я дуже люблю Церкву.
Ще одна важлива частина мого життя — це сім’я. У мене є дружина, троє дочок і, відповідно, вже троє зятів, а також двоє онуків. Уся наша родина пов’язана зі служінням. Старший зять — пастор, другий здійснює служіння пресвітера, третій також бере активну участь у служінні, зокрема в музичному напрямку. Мої доньки також беруть активну участь у служінні.
Усе моє життя пов’язане з церквою, я просто не бачу для себе іншого напрямку. З роками зрозумів: життя людини обмежене, навіть якщо це сто років. І все, що ми здобуваємо в цьому житті, має тимчасове значення. А головне — це вибір, який визначає наше майбутнє у вічності. Тому намагаюся використовувати свій час для служіння Богові і людям. Багато читаю, навчаюся, намагаюся глибше розуміти речі. Для мене це і є шлях, у якому я бачу справжній сенс.
З якими найскладнішими адміністративними питаннями вам довелося стикатися під час війни? Як ви їх вирішували?
Одним із найскладніших було питання мобілізації та альтернативної служби для вірян. Воно й сьогодні залишається таким. Також серйозним викликом є організація місійного, молодіжного та дитячого служіння в умовах війни. Не менш складними питаннями є фінансова та стратегічна підтримка церковних організацій.
Складні ситуації виникали і на початку повномасштабного вторгнення, коли потрібно було евакуювати людей із небезпечних територій. Тоді я служив керівником Київської конференції (об’єднання адвентистських громад у Києві), і нам доводилося приймати багато швидких рішень, щоб допомогти людям виїхати з місць, де йшли бойові дії або з окупованих територій. Слава Богу, що тоді вдалося організувати цю допомогу.
Сьогодні перед нами стоїть ще одне важливе завдання: формування додаткової освіти для пасторів. Базова богословська освіта є необхідною, але сучасні обставини показують, що її недостатньо. Світ змінюється, і служителям потрібно розвивати ширше мислення, навчатися бачити складні процеси і реагувати на нові виклики.
Наше завдання — зберегти пасторів та членів церкви від так званого «тунельного мислення». Я хочу, щоб вони не просто діяли за усталеними схемами, а вчилися слухати Бога і довіряти Йому. Адже у критичних обставинах виникають ситуації, для яких немає простих готових відповідей.
У Біблії є приклади таких складних моментів. Наприклад, історія Авраама, коли Бог попросив його принести в жертву Ісаака. З точки зору логіки або навіть богословських схем це виглядає парадоксально. Але саме в таких ситуаціях людина повинна шукати глибшого розуміння Божої волі.
Тому я переконаний, що ключове завдання адвентиста і служителя — не просто аналізувати події, а жити у близьких стосунках із Богом. Старець Симеон упізнав у маленькому Ісусі Месію, хоча Той ще нічого не проповідував і не здійснював чудес. Чому він зміг це побачити? Тому що, як говорить Писання, на ньому перебував Дух Святий.
Іноді люди дивляться на духовні речі лише як сторонні спостерігачі або теологи. Але справжнє розуміння приходить тоді, коли людина живе з Богом і дозволяє Йому вести себе. Тому одне з найскладніших завдань сьогодні — допомогти церкві та служителям навчитися такому способу мислення і духовного життя. Це непросто, але без цього неможливо ефективно служити в сучасних умовах.
Чи були у вашому житті моменти, коли хотілося залишити служіння? І що допомогло вам залишитися?
Це сталося у 1994 році, коли я був ще зовсім молодим служителем. Мене направили пастором у громаду, де вже три роки не було служителя. Я на той час мав лише світську освіту: закінчив Львівську політехніку і вступив до аспірантури. Але коли з’явилася потреба в пасторі, я залишив навчання і погодився на служіння.
Громада існувала вже близько 60 років, але через тривалу відсутність пастора там накопичилася напруга у взаєминах. А я прийшов туди молодою людиною, яка долучилася до церкви лише три роки тому. Налагоджувати служіння з тими, хто мав десятиліття церковного досвіду, було надзвичайно складно.
Я відвідував людей, працював з ранку до вечора. Дружина була вагітною, жила далеко від мене, і я відправляв їй більшу частину коштів із невеличкої зарплати. Одного разу мені дорікнули за те, що я отримував цю зарплату. Я розумів, що без грошей не зможу вижити, тому тоді прийняв рішення: піду зі служіння, щоб ніхто не думав, що я шукаю тут матеріальної вигоди.
У той час у нас із дружиною був невеликий будинок — подарунок моїх батьків на наше весілля. Я подумав, що ми зможемо жити там. Але сталося неочікуване: коли я приїхав додому, виявилося, що будинок згорів. Повністю. Залишилося лише згарище. Разом із будинком згоріли всі мої речі, книги, фотографії — усе.
Я стояв серед цього згарища і намагався зрозуміти, що відбувається. І тоді згадав слова з Євангелія: «Хто взявся за плуг, нехай назад не оглядається» (Луки 9:62). У той момент я відчув, ніби Бог відповідає мені: не озирайся назад.
Саме тоді я зрозумів, що не повинен залишати служіння через людські слова чи труднощі. Завжди будуть люди з різними поглядами: хтось може критикувати або не розуміти. Але це не повинно визначати мій шлях.
З часом усе змінилося: ми подружилися з тією громадою; люди, які спочатку мали до мене претензії, згодом стали моїми близькими друзями і навіть захищали мене від критики. За три роки громада зросла — з 46 до 70 членів.
Тому сьогодні я можу сказати: добре, що тоді я не пішов зі служіння. Той досвід став для мене серйозною школою і духовною загартованістю.
Дякую, що поділилися цим особистим досвідом і переживанням. Тепер, переходячи до теми сучасних викликів, як слід ставитися до того, що молоді пастори будують свої проповіді на штучному інтелекті?
Людство умовно ділиться на два типи: більш прогресивні та консервативні. Перші швидко освоюють нове і використовують його для успіху, другі довше аналізують і часто відстають. Це природний процес.
З’являється щось нове — і ми не знаємо, чим воно «відгукнеться». Можуть вирости як хороші плоди, так і погані, залежно від того, як ми це використовуємо. Наприклад, технології штучного інтелекту здатні приймати рішення швидше за людину. Це лякає, бо перевищує людські можливості, але ми маємо приклади й інших сил, сильніших за людину, — багато тварин, наприклад, — і ми навчилися взаємодіяти з ними.
Поява інтелекту, що перевищує людські можливості, може призвести до ігнорування обмежень, виставлених людиною, аналізу і створення нового, до чого людина сама не дійде. Але з точки зору теології людина не повинна з будь-чого робити собі ідола.
Що стосується пасторів і проповідей: небезпечно, коли вони порушують біблійні принципи роботи з громадою. Перший принцип — бути серед людей, чути їх, знати їхні переживання, турботи та виклики. Другий — знаходити опис певної проблеми в Біблії, бо вона вже була досліджена раніше, і знаходити принцип, який допомагає її вирішити.
Якщо пастор робить це правильно, штучний інтелект може бути корисним: допомогти знайти додаткові дані або джерела інформації. Але якщо пастор просто ліниво «забирає» проповідь у ШІ, не живе серед громади і не чує її, це як годувати дітей лише тим, що їм хочеться, — солодким замість корисної їжі. Незбалансоване харчування веде до хвороби, так само й незбалансоване духовне харчування шкодить громаді.
Отже, небезпека штучного інтелекту, як і будь-якої допоміжної технології, полягає в неправильному використанні. Якщо пастор дотримується принципів і живе з громадою, ШІ може стати інструментом, а не заміною його служіння.
Запитання – Максим Балаклицький
Джерело: adventist.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут