«Все почалось з того, що ми бачили, що люди страждають».

 

Перші церкви виникали з простих потреб: людям потрібні були продукти. Навіть без автомобіля Ігор Тунік набирав овочі та розвозив їх автобусом. З часом зібралася група людей, які сказали, що хочуть разом вивчати Біблію — так почалося церковне життя.

 

«Ми почали церкву в Мирнограді, потім у Покровську. Коли у 2014 році почалась війна, ми почали допомагати людям ближче до лінії фронту. Таким чином з’явилися церкви в Авдіївці, Очеретиному, Новогродівці, селищі Шевченка… Все почалось з того, що ми бачили, що люди страждають».

Мирноградська громада отримала назву «Церква без стін» — символ відкритості до людей, без відгородження традиціями чи іншими бар’єрами. З появою нових громад це переросло в місіонерський рух, а команда стала місіонерами.

Війна загострила потребу людей у духовній підтримці.

Ігор згадує: «Багато людей хотіли щодня збиратися, то з початку повномасштабного вторгнення ми мали щоденні зібрання. Це була емоційна, духовна підтримка, і багато людей приходили просто з вулиці. Ми їх не знали, але вони лишались. Деякі з них цілу ніч не спали через обстріли, і вони приходили до нас перебути з 10 ранку до 12 — попити чай, поспілкуватися. Ми там молилися і читали щось з Біблії».

Але ситуація в країні ставала дедалі небезпечнішою. «Ми роздавали людям питну очищену воду, — згадує Ігор Тунік. — У нас була фільтрувальна станція. І черги з людей стояли біля церковної будівлі». Також вони щомісяця привозили значну гуманітарну допомогу.

Одного дня звичайна роздача допомоги в Покровській церкві ледь не закінчилось трагедією. Це була п’ятиповерхова будівля, де церква володіла одним з приміщень.

«Ще на початку повномасштабної війни ракета влучила в цю п’ятиповерхову будівлю. Постраждали люди, хтось загинув на верхніх поверхах. У нас буквально за півгодини мала відбутися роздача гуманітарної допомоги, і ми очікували близько 80 людей. Слава Богу, що ракета не прилетіла пізніше, бо каміння з верхніх поверхів розлетілося по всьому подвір’ю — і це сто відсотків убило би людей».

Згодом окупанти захопили Шевченка, Новогродівку. Інші громади опинилися в дедалі більшій небезпеці, постало питання евакуації.

«Ми евакуювали всіх, кого могли. Вивозили, шукали місця для них. Я та моя дружина ледве не останні виїхали з міста, яке було під постійними обстрілами», — каже Ігор.

Одна ракета впала за 250 метрів від їхнього дому.

«Але як би страшно не було, я не виїжджав, тому що вважав: допоки тут є віряни, треба лишатись і підтримувати людей, допомагати емоційно».

 

Сім’я Ігоря виїхала, коли ситуація в Мирнограді стала абсолютно непридатною для життя та служіння. Зараз служіння перейшло в онлайн-формат. Окрім того, Ігор відвідує членів церкви в різних куточках України.

 

«Люди плачуть, мріють повернутися, але для багатьох із них вже нема куди повертатись», — каже він.

 

Нині Ігор Тунік започаткував церкву в Самарі, Дніпропетровська область. Вони служать пораненим у шпиталях, допомагають з базовими речами, одягом, перевезенням. Також підтримують літніх переселенців у місцевому шелтері, привозять продуктові набори та генератор.