Ніколь Валері Гроссу залишається маловідомою у християнському світі, але її мемуари про ув'язнення в комуністичній Румунії заслуговують на місце серед класики християнської літератури. Сповнені віри, надії та любові, вони розповідають, як ці чесноти допомогли їй вистояти перед жахливими стражданнями без суду, у статусі політичної в'язня.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Історії про репресії християн у Радянському Союзі чи Китаї добре відомі сучасним послідовникам Христа. Та були й інші трагічні сторінки – у Східній Європі, де віряни страждали під гнітом комуністичних режимів до їх падіння наприкінці 1980-х років, повідомляє Christian Today.
Валері була письменницею, яку заарештували в 1949 році після встановлення комуністичної влади в Румунії. Її зв'язки з опозиційними політичними колами зробили її мішенню репресій. Чотири роки її утримували без суду – піддавали тортурам, примушували до виснажливої праці, кидали до одиночних камер.
Назва її мемуарів різко контрастує з усім пережитим: «В'язень, радій!», або у французькому оригіналі – Bénie sois-tu, prison («Благословенна будь, в'язнице»). Хоча книжку нині важко знайти у продажу, за її мотивами знято румунський фільм, доступний на YouTube.
Мемуари Валері вражають силою свідчення віри, здатної підтримувати душу навіть у найстрашніших випробуваннях. Вона писала про те, як Божа любов допомогла їй піднятися над обставинами:
«Коли душа загартовується стражданнями, роздумами і молитвою, вона знаходить несподівану силу перемагати час і обставини. Для такої душі віра стає «доказом речей невидимих», а любов – полум’ям, що зігріває, оживляє і просвітлює».
У дитинстві Валері вивчала релігію, однак у дорослому віці відкинула віру, захопилася окультизмом і вірила, що політика зможе змінити світ. Змінило її знайомство із Сабіною Вурмбранд – дружиною Річарда Вурмбрандта, майбутнього засновника місії «Голос мучеників». Сам Річард, відомий також під іменем Ніколає Йонеску, написав книжку «Замучений заради Христа» і став голосом переслідуваної церкви на Заході.
На початку ув'язнення Валері склала для себе своєрідний духовний «статут», щоб залишатися вірною Христу. Вона постановила:
- Бог є любов;
- Він не дозволить їй загубитися;
- Страждання є частиною Його благословенного плану;
- Вона не буде молитися про звільнення і ніколи не скаже: «Я більше не витримаю».
Її обітниці завершувались натхненним наміром: «Я маю використати час ув'язнення для духовного зростання, навчитися терпінню, любові до ближнього і ніколи не таїти навіть краплі ненависті до тих, хто мене мучить».
Це було нелегко. Наглядачі погрожували здерти з неї шкіру, знущалися і глумилися над її вірою. Проте Валері відповідала не ненавистю, а світлом:
«Я посміхалася їм із першого дня. Вони бачили, як рухаються мої губи у вічко дверей, чули мої наспіви під час допитів і помічали світло на моєму обличчі – навіть тоді, коли я була на межі виснаження. Я не могла пояснити їм, що попри біль мого тіла, душа моя жила миром і радістю. Я намагалася любити їх і молитися за них – навіть коли вони обливали мене відрами води, щоб привести до тями, коли я втрачала свідомість, або погрожували побиттям, коли я більше не могла йти».
Після періоду одиночного ув'язнення Валері перевели до жіночої тюрми, де утримували різних жінок: від черниць до повій. Там, у надзвичайно складних умовах, вони знайшли Біблію, розділили її на 66 частин і передавали одна одній для особистого читання й спільної молитви.
«Години спільної хвали творили з нами дива, – згадувала Валері. – Вони завершували ту працю, яку вже здійснило прочитане Боже Слово в наших серцях».
Та духовне зростання зазнало нового випробування, коли в'язнів групами відправили на каторжні роботи. Валері працювала на будівництві каналу, очищувала каналізацію на свинофермах, харчувалася жалюгідними пайками. І навіть там вона прагнула любити інших щиро і всім серцем: «Я страждала разом із ними, бо любила їх. Важко було нести їхній біль, але це допомогло мені глибше зрозуміти унікальну любов Христа, Який страждав за всіх людей».
Її віра надихала інших. Навіть перебуваючи в одиночній камері, Валері залишала на стінах біблійні вірші, аби підтримати тих, хто прийде після неї. Одного разу саме ці написи привели іншу в'язнену, Єву, до покаяння і віри.
Для Валері в’язниця стала не місцем поразки, а колискою нової, справжньої віри, випробуваної вогнем страждань.
Після звільнення Валері вийшла заміж за письменника Серджу Гроссу, учасника християнського руху за оновлення православної церкви Oastea Domnului («Армія Господа»), якого також ув’язнили в 1959 році – через два роки після їхнього одруження. Згодом подружжя емігрували до Франції, де заснували видавництво. Ніколь опублікувала свої спогади і залишила світу свідчення незламної віри. Вона відійшла у вічність у 1996 році.
Її історія духовного зростання має багато спільного з досвідом іншої жертви комунізму – Олександра Солженіцина, який також прийшов до віри після того, як в’язниця зруйнувала його ілюзії щодо радянського режиму і дала прорости зернам дитячої віри. Саме слова Солженіцина з «Архіпелагу ГУЛАГ», імовірно, стали натхненням для назви її книги: «Благословенна будь, в’язнице, за те, що була в моєму житті. Бо саме лежачи на гнилій соломі я збагнув: метою життя є не процвітання, як нас змушують вірити, а зрілість людської душі».
Валері свідомо уникала докладних описів тортур. Найважливішим для неї залишалася присутність Ісуса у її стражданнях:
«Я намагаюся залишити на цих сторінках лише те, що залишилося живим у мені: миті, проведені з Ісусом, Його присутність, дружбу і сестринство, які ми розділили з іншими жінками. Я пишу це, щоб ті, хто ще не знає радості життя, присвяченого Христу, змогли її пізнати».
Її досвід нагадує сучасним християнам про те, що справжня віра зміцнюється саме в стражданнях і труднощах. У світі, де зростає ворожість до християнства, свідчення Ніколь Валері Гроссу залишається актуальним закликом до стійкості, любові й повної довіри Богу.
Джерело: Christian Today
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут