Дерева все ближче і ближче, уже розрізняю окремі стовбури… Але що це там за блиск і веселий гомін під крислатим дубом? Ага, це перепочиває й підкріплюється гурт юних колег-велосипедистів.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Стишившись, вітаюсь і намагаюсь об’їхати їхнє таборисько. Але мене люб’язно запрошують до себе. Я віднікуюсь, та двоє моторних дівчат мало не силоміць стягують мене з велосипеда й за руки підводять до гурту, всадовлюють поруч себе.
Пригостивши мене пиріжками й вишневим компотом, дівчата мило запитують, чи не хочу я, в свою чергу, запросити в своє серце Ісуса?
— А Він уже давно там перебуває, — кажу, усміхаючись.
Почувши це, їхній керівник одразу ж пропонує мені приєднатися до їхнього євангелізаційного велопробігу до Десни.
А чом би й ні? Поєднати веломандрівку з благовістям та ще в такому приємному товаристві — кращого годі й придумати. І я охоче погоджуюсь. Знайомимось ближче. Керівник Євген — брат із сусідньої київської церкви. Він волонтер, вивозив дітей із прифронтових зон. Євген коротко інструктує мене. Мій найближчий обов’язок — замикати нашу велоколону і стежити, щоб хтось із дітей не втрапив у халепу.
А вона не змушує себе довго чекати. Двоє хлопців, переганяючи один одного, зчеплюються велосипедами й падають. А підвівшись, починають сваритись і мало не кидаються в бійку. Доводиться їх мирити. Потім хлопці просять прощення один в одного і в Бога. Далі трапляються й інші дрібні прикрощі.
А в густих заростях натрапляємо на замаскований курінь. Його неохайні мешканці дивляться на нас підозріло і навіть вороже.
Та коли починаємо свідчити їм про Ісуса, вони заспокоюються і беруть запропоновані їм Нові Заповіти. Один навіть цитує кілька віршів. Та коли пропонуємо їм покаятися, вони відмовляються: мовляв, покищо не готові. Втім, це й так видно і по їхніх червоних носах і чути по неприємному сивушному запаху.
Ми бажаємо їм спасіння і в молитві віддаємо в руки Господа.
Новий привал улаштовуємо на березі мальовничого синього озера. Неподалік розважається п’яна кумпанія. Дядьки розганяються з допомогою прив’язаної до дерева вірьовки-«тарзанки» й шубовскають у воду далеко від берега.
Раптом один здоровань обривається разом із вірьовкою й бухкає у воду на глибині. Друзяки захлинаються від реготу, але бачачи, що він не виринає, починають занепокоєно галасувати.
Ми з Євгеном теж біжимо туди. І разом з одним із адекватних друзяк витягаємо потопельника на берег.
На щастя, Євген виявляється до всього ще й лікарем. Він професійно робить штучне дихання.
А коли потопельник нарешті оклигує, Євген каже:
— Це вам перший «дзвінок», попередження: якщо не покаєтесь у своїх гріхах, зокрема, і в гріху пияцтва, то загинете. Про це попереджає Ісус.
— Це стосується і вас також, — обертається Євген до принишклих друзяк потопельника. — Ви почули? Щоб не казали потім, що не знали. Якщо ж не покаєтесь, то на вас чекає купіль в іншому озері — не з такою приємною водичкою, а з вогняною й киплячою. І не короткочасна, а вічна. Ось залишаємо вам Нові Заповіти, і завтра вранці на тверезу голову одразу починайте читати Боже Слово. Це для вас — єдиний якір спасіння. Тримайтеся за нього міцніше!
Потім нам доводиться переходити вузьким містком невеличку річечку, зарослу лататтям. А посеред містка стоїть хлопець, оповитий клубищем смердючого тютюнового диму і з голови до ніг розмальований татуюванням: переплетеними зміями, драконами, павуками, скорпіонами та іншими демонічними символами.
— О, папуас на стежці війни, — тихо каже хтось із хлопців. І не помиляється.
Бо коли Євген пробує заговорити з «папуасом», той злісно відрубує:
— Я не хочу з вами розмовляти!
І пускає струмінь диму Євгену в обличчя. Не звертаючи на це уваги, Євген пильно придивляється до синюватих рубців-слідів від зашморгу на його шиї і впевнено мовить:
— Як лікар я бачу, що у вашому житті сталася катастрофа.
— А вам що до того? — все ще вороже відказує хлопець.
— Ви намагалися накласти на себе руки. Я не помиляюся? — питає Євген, дивлячись йому в вічі.
Хлопцеве обличчя враз спотворює судомлива гримаса, і він знехотя киває.
— Я хочу тобі допомогти, — каже Євген уже лагідніше. — Слухай уважно. Коли ти вирішив татуюватися, то, мабуть, думав, що це модна прикраса тіла. А насправді це — тавро сатани. І всі ці змії, дракони, тарантули, скорпіони — його символи. І коли тобі накололи це тавро, ти став рабом сатани. І віднині він керує твоїм життям і штовхає на всякі жахливі вчинки. Мій колега, який видаляє тату спеціальною апаратурою, розповідав мені аналогічну історію. Коли одна його молода пацієнтка наколола собі нижче пупка скорпіона, її життя пішло шкереберть. І вона вирішила покінчити з ним, як і ти. На щастя, мати встигла її зупинити й повела до цього лікаря. І лише коли він видалив їй сатанинське тавро і вона покаялася перед Богом, її життя нормалізувалося, й вона щасливо одружилася.
Зі свого власного досвіду я знав, що татуйовані дуже противляться, коли їм благовістиш. Тож поки Євген говорив, я весь час посилено молився.
— Усе, що треба, я тобі сказав, а ти почув, — завершує Євген бесіду. — Ось тобі ще трактат на цю тему, Євангелія і телефон того лікаря. І не гай часу, поки диявол остаточно не штовхнув тебе в прірву.
Ми й цього бідолаху молитовно віддали в милосердні Господні руки й рушаємо далі.
Після містка незабаром хащі закінчуються — і ми вискакуємо на лугове роздолля, і легко, вільно мчимо до далеких синіх обріїв, за якими десь і бажана Десна. Втім, тут у лузі на нас чекає ще одна зустріч. Цього разу — приємна. Ми здибуємо трьох дівчат у вишиванках і вінках із лугових квітів. Це — практикантки з медуніверситету, які збирають зразки лікарських рослин. Діти оточують їх і засипають питаннями: «Як зветься ця рослина? А ця квіточка?»
Євген як лікар легко знаходить спільну мову зі своїми юними колежанками, невимушено свідчить їм про Ісуса — і вони одразу ж охоче приймають Його в свої серця. А ще майбутні медички вчать наших дівчат плести гарні вінки, а дівчата вчать їх чудових християнських пісень.
Окрилені таким благовісницьким успіхом, ми нарешті дістаємося Десни й починаємо свідчити усім підряд: риболовам, туристам, пацієнтам недалекого санаторію, які прогулюються уздовж берега. Один невдаха-риболов заявляє: «Повірю в Бога, якщо допоможе спіймати велику рибу». Хлопці моляться — і за кілька хвилин він викидає на берег здоровенного окуня.
— А я й не сподівався, — дивується радий чоловік. — Вирішив просто пожартувати.
— Навертайтеся швидше до Господа, — радять йому хлопці. — І Він допоможе вам не лише з рибою, а й з усіма іншими проблемами.
Та найзворушливіша зустріч чекає на нас попереду. На довгому стовбурі поваленого дерева сидить поранений вояк, поставивши поруч свої костури.
— Добридень! — вітаємось. — І дай, Боже, вам здоров’я! Хай Господь береже вас!
— Навзаєм! — привітно відповідає.
Діти одразу ж обсідають вояка, розпитують, де і як його поранено. А коли дізнаються, що під Бахмутом, це іще більше зближує нас. А двоє дівчат, яких звідти ж вивозив Євген, обіймають пораненого, обціловують. А в нього на очах блищать сльози.
Діти пригощають його смаколиками, а він розповідає: коли за кілька метрів од нього вибухнув снаряд, то встиг крикнути: «Боже, допоможи!» А як опритомнів, то побачив, що з ноги дзюрить кров. Наклав турнікет і знову почав молитися про допомогу.
Раптом бачить, що до нього повзе дівчина-медсестра. А потім під кулями й осколками з усіх сил дотягла його до найближчого бліндажа, де йому обробили рану і далі транспортували до медичної установи. До речі, якби не своєчасна поява медсестри, він міг би втратити ногу, а то й життя.
Ми ще довго розмовляємо з пораненим. Сергій також підтверджує вже неодноразово чуте від інших фронтовиків: там, на передовій, атеїстів немає. Бо коли навколо вибухають снаряди і бомби, а над головою літає смерть, то вже нема коли сумніватись і вагатись. Єдина надія — на Бога.
А коли ми запитуємо Сергія, чи не хотів би він повністю налагодити стосунки з Господом, він, анітрохи не вагаючись, віддає своє серце Ісусу. А тим часом уже вечоріє. Ми всі гуртом проводжаємо тепер уже брата Сергія до санаторію.
Потім ставимо два намети на крутому березі. Але ще довго не спимо, сидячи біля тріскучого вогнища. Унизу тихо плине Десна, плюхає риба, десь у лузі рипить невтомний деркач. Діти збуджено обмінюються враженнями від такого насиченого дня. А завершуємо його молитвою й прекрасною християнською піснею:
У чудовій Україні квіти розцвітають.
Як багато українців Бога ще не знають…
Україно, Україно, щастя й мир тобі дарує Бог!
Лише Він, Всесильний, збереже в час війн і катастроф!»
В’ячеслав Малець
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут