—Різні випадки траплялись, — мимохідь усміхається отець Володимир, коли я прошу його згадати про небезпеки, які можуть чекати волонтерів у поїздках до лінії зіткнення. — Бувало, їдемо, а десь за сотню метрів від нас снаряд вибухає. Але, Богу дякувати, жоден осколок не зачепив. Хоча особисто в мене за десять років війни вже близько сотні поїздок на схід. Автівки хлопців, які ми купували на пожертви, також усі на ходу. У них дверцята в дірках, бампери посічені… Однак справно виконують свою роботу. Кожну з них перед відправленням на фронт я освячував, і хлопці дякують за цей молитовний захист.

Настоятель Свято-Пантелеймонівського храму Православної Церкви України, благочинний Лубенського округу (Полтавська область) отець Володимир (Ігнатович) говорить, що про подібні дивовижні випадки Божого захисту наших вояків на фронті він може розповідати дуже довго.

В окопах атеїстів не буває

— Ну ось зовсім недавно сталося. Наші військові мінували поле буквально за 600 метрів від ворога. І їх засік ворожий дрон. Об’єктом нападу оператор безпілотника вибрав одного з групи. Все могло закінчитися дуже погано, тим паче вояки йшли з мінами в руках. Але дрон, ударившись у плече солдата, захищене бронежилетом, зрикошетив і відлетів у бік метрів на три. На щастя, хлопці отримали лише легкі осколкові поранення. Хіба це не Божий знак?

У нас так давно склалося: вирушаючи на "нуль", хлопці просять мене благословити їх і молитися за них. Прохання надсилають у закритий месенджер. І в той момент, коли ворог намагався знищити мінерів, ми якраз молилися за цих воїнів.

А трохи раніше отримав повідомлення: "Ми вже вийшли. Дякуємо за молитви". Перед цим з бійцями тиждень не було зв'язку.

Свою першу поїздку з волонтерською місією на початку широкомасштабної війни до одного з підрозділів, що був виведений з "нуля" на відновлення, отець Володимир досі згадує як одну з найекстремальніших.

— Буквально за п'ять хвилин після того, як я відслужив молебень, пролунала сирена, — пригадує. — Ми встигли сховатися у рів неподалік, і в цей момент у якомусь кілометрі від нас стався ракетний вибух, а слідом ще один. У місці влучання було знищено багато будівель, були жертви серед мирного населення. А від нас Бог відвів смертельну небезпеку. Може, саме молитва нас і зберегла. Я пов’язую це з молитвою. Бо вона має величезну силу, якщо прочитана з вірою в те, що ти просиш. "Хай Господь оберігає", — просимо ми Всевишнього, і він посилає нам свої благословення.

Приїжджаючи в бойові бригади, отець Володимир читає молитви, за потреби проводить служіння й благословення, освячує техніку, роздає іконки, хрестики,  молитовники.

— З одним своїм знайомим, який раніше доказував мені, що релігія — це опіум для народу, ми якось зустрілися на передовій, — пригадує отець Володимир. — У той підрозділ, в якому він воював, я приїхав з гуманітарним вантажем і якраз роздавав хлопцям хрестики. Дивлюся, й він руку простягає. Питаю: "Сергію, це ти? Ти ж не віриш Богу!". "Та тут повірив", — відповів без зайвих уточнень.

Це правда, що атеїстів на фронті немає. Коли людину в окопі починає крити артилерія, вона згадує всі молитви, які колись чула.

Під час іншої поїздки на передову отець Володимир познайомився із солдатом, який воює з першого дня повномасштабного вторгнення. А як випадає вільна хвилина… вишиває хрестиком. Таким чином вишив бісером ікону Покрови Божої Матері.

— Так сталось, що позашляховик, який ми пригнали захисникам і в якому привезли ікону, у перші ж хвилини вирушив на складне завдання. Треба було забрати хлопців, які потрапили у ворожу засідку й не могли самостійно вийти з позиції — там щільно працювала артилерія й літали дрони. Військовий за кермом, звісно, не їхав, а летів на позицію й назад. Джип зазнав "поранень", але жоден солдат не постраждав. Лише тоді, коли операція щасливо скінчилась, ми помітили, що не встигли забрати з автівки ікону…

Було й таке, що військові проганяли священнослужителя з передових позицій, бо він заїжджав надто далеко, де велась автоматна перестрілка. Під Кураховим наставляли, щоб назад їхав зі швидкістю 150 кілометрів на годину й не менше, бо дорога там прострілювалась.

— То ви лихач за кермом?

— Ні. Я завжди їжджу не більше 100—110 кілометрів на годину, але там доводилось прискорюватись. Бо ризикував не лише власним життям, а й життям своїх напарників. Ми завжди вирушаємо в такі поїздки мінімум утрьох, щоб не так втомлюватися за кермом.

У напарниках отця Володимира — Ігор Виговський, доброволець, який воював на гарячих напрямках і був звільнений із лав ЗСУ за сімейними обставинами. Нині працює на АТ "Лубнифарм". А також головний механік цього підприємства Леонід Лаврик. До поїздок доєднуються Володимир Мартиненко та Григорій Носенко.

— Мої напарники міняються, але без мене не відбувається жодної поїздки, — зауважує отець Володимир. — Буває, за добу з лишком проїжджаємо 1000—1800 кілометрів.

Для поїздок благочинний використовує власні мікроавтобуси. За власні ж кошти їх і ремонтує. Заправку транспорту беруть на себе місцеві підприємці й фермери.

— Жодної копійки з волонтерських зборів я ніколи не взяв. Навіть харчі в дорогу матінка готує спеціально для мене. До продуктів, що волонтери й родичі передають для військових, ми не торкаємось, — каже отець Володимир. — І так кожен, хто волонтерить разом зі мною. У нас, наприклад, при церкві є чотири жінки, які займаються кухнею: готують по домівках страви для військових, потім їх пакують, приймають у храмі посилки від родичів і благодійників, допомагають вантажити… Ніхто ніколи з них не попросив бодай якоїсь оплати за це.

Ми ж не для піару все це робимо. А хлопці раді, що про них не забувають…

Джерело: Телеграф