Британська Медична Асоціація (BMA) не лише пішла слідом за Американською Академією Госпісної та Паліативної Медицини (AAHPM), а й зробила крок іще далі. Американська асоціація визнала: що якщо пацієнт вважається «невиліковно хворим», лікарі можуть прискорити його смерть, припинивши давати йому їжу та рідину. У британському варіанті зникає навіть вимога термінальної стадії захворювання. Достатньо, щоб пацієнт висловив бажання припинити життя, незалежно від його стану. У такій ситуації лікар нібито має професійний обов’язок допомогти пацієнтові в його прагненні померти.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Про це пише catholicnews.org.ua.
Британські лікарі замість лікувати мають убивати
17 серпня BMA оприлюднила нові рекомендації, покликані «роз’яснити правові й етичні аспекти добровільного припинення їжі та пиття». Рекомендації BMA ґрунтуються на аналогічних настановах американської AAHPM, опублікованих у 2023 році.
Тоді як американська версія виходить із принципу, що така процедура може застосовуватися до «пацієнтів із чітко визначеним термінальним захворюванням, прогнозована тривалість життя яких становить від кількох місяців до кількох років», британці відмовилися від цієї вимоги. Вони заявили, що пацієнт не обов’язково має бути «невиліковно хворим», щоб просити про допомогу в тому, щоб померти від голоду. Ба більше, рекомендації BMA стверджують, що «лікар має професійний обов’язок» допомогти такому пацієнтові припинити життя. У відповідному фрагменті йдеться:
«Ми виходимо з того, що: пацієнти, здатні самостійно приймати рішення, також мають право ухвалювати рішення щодо відмови від лікування, а також щодо харчування та гідратації, зокрема добровільно припиняти їсти й пити, щоб прискорити смерть; не існує юридичної вимоги, щоб пацієнт був хворим (sic!) або перебував на кінцевій стадії життя, коли він вирішує добровільно припинити їсти й пити, щоб прискорити свою смерть».
Понятійна плутанина: відмова від їжі чи пиття – це не «відмова від лікування»
Нові рекомендації ґрунтуються на цілком хибному розумінні права хворого відмовитися від терапії. Це право означає, що хворий може ухвалити рішення не користуватися певним методом лікування, усвідомлюючи пов’язані з ним серйозні побічні наслідки, коли ймовірність ефективності терапії невелика, а сама вона пов’язана з додатковими стражданнями, коли йдеться про новаторське, ще не повністю перевірене лікування та в інших подібних ситуаціях. По суті, йдеться про те, що користь від застосування терапії має переважати її негативні наслідки. Пацієнт повинен мати можливість зробити усвідомлений вибір.
Однак їжа і пиття, так само як знеболення й гігієнічні процедури, не є формою терапії, а належать до звичайного догляду, на який хворий має право і який медична служба зобов’язана забезпечити. Відмова від хіміотерапії, яка може продовжити життя на кілька тижнів або місяців, але водночас пов’язана зі значними стражданнями, – це зовсім не те саме, що припинення забезпечення людини їжею та рідиною. В останньому випадку йдеться просто про приречення пацієнта на смерть від голоду та зневоднення, що супроводжується додатковими стражданнями.
Як наголошує Веслі Дж. Сміт у «National Review», рекомендації BMA чітко говорять про те, що від лікарів очікують допомоги в припиненні життя пацієнтів, навіть якщо вони не є хворими. У рекомендаціях, зокрема, зазначено:
«Коли дорослий пацієнт ухвалює рішення припинити приймати їжу та напої, лікар насамперед має обов’язок оцінити пацієнта, перевіривши, чи:
1) пацієнт здатний ухвалювати рішення;
2) рішення пацієнта не є симптомом психічного розладу;
3) рішення пацієнта ухвалюється вільно, без примусу».
Особливо обурює заявлений «обов’язок» лікаря, який замість лікування пацієнта має допомогти йому позбавити себе життя:
«Якщо всі три наведені вище критерії виконані, лікарі мають професійний обов’язок забезпечити пацієнтові паліативну допомогу та полегшення симптомів. Роль лікаря не полягає в тому, щоб визначати, чи є рішення пацієнта раціональним, розумним або виправданим. Не лікарі вирішують, чи повинен пацієнт мати право припинити життя таким чином».
Таке формулювання є слабко замаскованою формою тиску на лікарів, щоб вони брали участь у самогубстві пацієнта. Замість надати йому реальну підтримку, яка показала б можливості лікування, замість направити його до психолога, замість поцікавитися життєвими обставинами пацієнта, лікар мав би лише «полегшувати симптоми», пов’язані зі смертю від голоду та спраги. Він мав би заплющити очі на трагедію, яка розгортається перед ним, а якщо його власне сумління виступає проти самогубства – бути зобов’язаним вказати іншого лікаря, який допоможе пацієнтові накласти на себе руки.
Веслі Дж. Сміт із сумом зауважує, що західна цивілізація дедалі швидше скочується похилою площиною, а останні рекомендації BMA є цьому незаперечним доказом:
«Суїцидальний нігілізм дедалі сильніше притягує Захід своєю гравітацією. Від лікарів дедалі частіше очікують, що вони використовуватимуть свої знання як виконавці смертних вироків. “Благословення”, яке AAHPM і BMA дають лікарям щодо процедур умертвіння голодом, ще більше поглиблює цю темряву та зміцнює культуру смерті».
«Гідна смерть» чи радше «культура байдужості»?
Хоча асистоване самогубство дедалі частіше представляють як «гідну смерть» і спосіб утекти від життя, сповненого болю, насправді це щось зовсім інше: відмова надати реальну допомогу та підтримку тим, хто найбільше її потребує. Роль лікаря не полягає в тому, щоб сприяти чиємусь самогубству, незалежно від мотивів людини, яка намагається це зробити, та способу, яким вона намагається позбавити себе життя.
Пацієнт, який опинився у драматичній життєвій ситуації, зазвичай має дуже звужене сприйняття перспективи. Можна навіть сказати, що він уже не бачить жодної перспективи, жодної надії на покращення свого стану. Саме в такий момент він особливо потребує підтримки й того, щоб йому показали: надія є і варто жити, навіть якщо життя пов’язане з обмеженнями та труднощами.
Переважна більшість пацієнтів не усвідомлює, чим природна смерть відрізняється від смерті внаслідок самогубства. Доктор Міхаель Рехенмахер із Центру Паліативної Медицини в Реґенсбурзі, який має багаторічний досвід роботи з пацієнтами на останньому етапі життя, наголошує, що природна смерть зазвичай має подібний перебіг. Процес умирання може тривати від кількох днів до тижня, і людина поступово відсторонюється від життя, перестає цікавитися повсякденними справами. Її органи поступово припиняють функціонувати, а водночас у мозку виділяються ендорфіни, які послаблюють біль. Нерідко настає фаза передсмертної ясності свідомості, яка дає можливість сказати останні слова, ухвалити останнє життєве рішення – рішення, яке може мати вирішальне значення для вічного життя людини.
Усе це відсутнє у випадку смерті внаслідок самогубства. Відмова від їжі та рідини – коли органи тіла функціонують нормально – пов’язана з додатковими стражданнями, а водночас із цілком іншими психічними переживаннями. Тут не йдеться про поступовий відхід із життя чи переживання спокою; натомість зростає ймовірність відчуття жаху і навіть нападів паніки. Усе це має мало спільного з «гідною смертю», а радше є її запереченням.
Роль паліативної медицини полягає у догляді за хворим на останніх стадіях життя та полегшенні болю, а не в прискоренні смерті. Останні рекомендації BMA є проявом медичного та культурного варварства, і про це потрібно говорити голосно й чітко, виступаючи проти пропаганди культури смерті.
Джерело: catholicnews.org.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут