У 2023 році війна торкнулася і його родини: на фронті загинув зять Богдан Рільник.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
У цій розмові говоримо про те, як у церкві можуть співіснувати люди з різним досвідом війни, чому і пацифізм, і мілітаризм можуть ставати крайнощами, та які запитання людина ставить Богові, коли війна й біль стають особистими. Про це йдеться на risu.ua.
Текстова версія подкасту «Без броні» — спільного проєкту Української баптистської теологічної семінарії та місії «Україна для Христа» — публікується в рамках інформаційного партнерства з РІСУ.
— У баптистській традиції в Україні пацифізм довго був — і подекуди лишається — майже негласною нормою. Ви — пастор і офіцер запасу. Як формувалися ваші переконання щодо війни й військової служби?
— Я завжди мав мілітаристські погляди. Навчався на військовій кафедрі, склав присягу на вірність народові України. Але ще перед тим склав присягу на вірність Господу.
Мої переконання особливо утвердилися вже під час війни — а найбільше після загибелі нашого зятя. Тоді я почав глибше досліджувати для себе ці питання.
Зізнаюся, після загибелі Богдана в мене був сильний порив піти воювати. Але я почав молитися й чесно запитав себе, чому хочу це зробити. І зрозумів: мною рухає не лише бажання захищати, а й бажання помсти.
Тоді я усвідомив: бажання помсти — неправильне. А бажання захищати — правильне.
— Чи легко було бути мілітаристом і служителем баптистської церкви? Чи раніше ці питання просто не поставали?
— Коли війни не було, то й цих питань не поставало. Насправді обставини не стільки формують, скільки виявляють наші переконання.
Перші такі дискусії почалися з 2014 року. Тоді, на з’їзді нашого Союзу, були сформульовані перші позиції про те, що в нас є два погляди — мілітаристський і пацифістський — і це питання вільного вибору та сумління людини.
Але в Писанні є заклик: людина має чинити по сумлінню і не засуджувати позицію іншого. Бо цю тему можна дуже розкрутити. Одні скажуть: «Ви негідники, бо берете зброю до рук». Інші — «А ви боягузи». І так можна зайти дуже далеко.
Для мене важливо, щоб я, маючи позицію мілітариста, не засуджував пацифіста. Але тут є нюанс: щоб за пацифізмом люди не приховували свій страх.
— Яким для вас був початок війни?
— Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням ми, пастори Львова, збиралися й обговорювали, як будемо діяти, якщо почнеться війна. Частина братів, і я в тому числі, були переконані, що вона почнеться.
Зранку мене розбудив дзвінок. Я підняв слухавку, а мені кажуть: «Іванович, почалася війна». Я розбудив дружину — і не було ні думок, ні страху, ні емоцій. Просто ступор. Так я зустрів війну.
Потім почав збирати документи. Діти щось запідозрили, стали у дверях і питають: «Тату, ти куди?» Я відповів, що треба по справах. Хоча, звісно, збирався у військкомат. Але діти забрали документи й не пустили мене. Сказали: «Зараз тут буде багато людей, переселенців. Треба організовувати служіння й допомогу тут».
— Ви не шкодуєте про це рішення?
— Я завжди молився про те, щоб бути в епіцентрі Божих подій. І раніше, і зараз мої переконання не змінилися. Я хочу бути там, де хоче мене бачити Господь.
Чи шкодую я? Ні. Подкаст називається «Без броні», так? А я зараз маю бронь — мабуть, із літа минулого року. Але до того їздив скрізь: був у військкоматах, на блокпостах. Кілька разів мене зупиняли, перевіряли документи. Я не тікав. І мені казали: «Ви нам не підходите. Щасливої дороги».
Я розумію це так: моє життя і моя доля — в Божих руках. І тікати на фронт від Божої волі, коли Господь хоче бачити тебе тут, — неправильно. Так само неправильно залишатися тут, тікаючи від того, щоб, можливо, бути на фронті.
— Чи змінилися ви і ваша церква за час війни?
— А чи змінився я? Напевно, так. Стрес і все, що приносить війна, рано чи пізно впливають на людину — як би ти з цим не боровся і як би не довіряв Богові. Це позначається і на здоров’ї, і на витривалості. Розумію, що тепер для відновлення потрібно більше часу, ніж раніше.
Дуже змінилася й церква. З початком війни, слава Богу, виїхало не так багато людей. Усі пастори й ключові люди залишилися на місці.
Війна підштовхнула церкву до служіння. Спочатку — переселенцям, а потім уже й військовим. Зараз наш церковний бус щомісяця їде на схід — і до наших військових, і до різних бригад, з якими ми маємо контакти.
Так з’явилося служіння для родин полеглих воїнів, для поранених військових у госпіталях і реабілітаційних центрах.
І Бог підняв нових людей. Тих, кого раніше ніби не було видно, хто був менш активний, а тепер вони включилися в служіння.
— На фронті загинув ваш зять Богдан Рільник. Розкажіть про нього. Яким він був? І як ви проживаєте цю втрату?
— Про Богдана можна сказати, що в нього ніби було «дві праві руки». Він завжди за все брався, завжди був активний у церкві.
Його побратим, якого поранили разом із ним, потім казав: «Я розумію, що вижив, бо перший удар прийняв Богдан». Він завжди хотів допомогти, щось зробити для інших. І загинув фактично після того, як відремонтував несправний кулемет. Хоч це навіть не було його завданням — у вільний час він допомагав своїм побратимам.
З Божою допомогою ми проходимо через цю втрату. Спочатку було значно важче, зараз — трохи легше. Кажуть, що час лікує. Але зі служіння і власного досвіду я розумію: час сам по собі не лікує. Для зцілення душевних ран, як і для зцілення тіла, потрібні і час, і правильне лікування. І Господь є тим Лікарем, який лікує та підтримує.
Я почав ходити на Поле почесних поховань ще з осені 2022 року. Просто підтримував родини загиблих. І одного разу, коли повертався звідти, а Богдан тоді вже служив, мене жахнула одна думка: «Невже мені колись доведеться так само допомагати своїй доньці?»
Тому після смерті Богдана це служіння перейшло на інший етап. Воно стало не просто моїм особистим служінням — воно стало служінням нашої сім’ї і церкви.
— Як втрата зятя вплинула на ваше спілкування з Богом?
— Коли Богдан загинув, у своєму щоденному читанні Біблії я якраз був на Старому Заповіті. Але тоді я зупинився. Не перестав читати Писання — просто почав більше читати саме псалми. Бо це книга, через яку Бог особливо говорить до серця й емоцій людини.
І від моменту загибелі Богдана до самого похорону в мене постійно було відкрите Євангеліє від Івана — історія про воскресіння Лазаря. Я щодня читав її і молився.
Я ставив Богові багато запитань. І одного разу під час молитви — не як буквальний голос, але внутрішньо я відчув відповідь. Наче Бог запитав мене: «А чому інші мають загинути, а твій зять — ні? Це ж війна».
І я не знайшов відповіді, чому інші мають втрачати своїх рідних, а я — ні. Це війна.
Ще я багато думав про Івана Хрестителя. Йому було трохи за тридцять — зовсім молодий. З людської точки зору його смерть виглядає безглуздою: у в’язниці йому стяли голову через чиюсь забаганку. І виникає питання: чому б йому не пожити ще?
Але він виконав свою місію — представив Христа народові. І Бог забрав його саме так.
Тому я думаю, що Богдан, як і багато інших, хто вже відійшов у вічність, теж виконали свою місію. Їхня місія була — ціною власного життя захистити свій народ. Нас із вами.
— Як під час війни зрозуміти, де твоє місце і куди тебе кличе Господь?
— Я вірю і переконаний, що в нашому житті немає випадковостей. Випадковості — невипадкові. Так вчить Біблія.
І я не раз ставлю собі запитання, на які не маю відповіді. Чому з людиною стається те, що стається? Чому під час прильоту гине саме ця людина, а не інша? Чому хтось проходить війну без жодного поранення, а хтось гине в першому бою, як наш Богдан?
У мене немає відповіді. Але я знаходжу для себе пояснення в тому, що я — в Божих руках. Кожна людська доля — від Бога.
Ти можеш тікати. Іноді Бог навіть дозволяє тобі тікати. Але це твій вибір. І за кожен вибір є своя ціна. Ми платимо її і коли залишаємося тут, і коли виїжджаємо за кордон під час війни. Ми просто не знаємо, якими будуть наслідки — тут чи там.
Тому, якщо ти відповідаєш на Божий поклик, то він є найкращим — навіть якщо не завжди легким чи приємним для нас.
У 11 розділі Послання до євреїв написано про героїв віри. Одних переслідували, катували, вбивали. Інші прожили довге й спокійне життя. Але і ті, і ті названі героями віри.
Чому? Бо довірилися Божій волі й виконали її.
Джерело: risu.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут