Відтоді ці дослідження проводяться регулярно, щороку, і фактично стали довготривалим моніторингом церковно-релігійної ситуації в країні. Навіть повномасштабна війна не зупинила цю роботу.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Презентацію результатів дослідження модерував президент Центру Разумкова Юрій Якименко. Він наголосив, що багаторічний моніторинг церковно-релігійної ситуації, послідовність і безперервність досліджень дала можливість бачити не лише окремі цифри, а й ширшу динаміку — як змінюється релігійність українського суспільства, як формується довіра до церкви як соціального інституту, як трансформуються міжконфесійні відносини та уявлення про роль релігії в суспільному житті, пише dess.gov.ua.
Під час презентації результатів Голова ДЕСС Віктор Єленський наголосив: рішення започаткувати системний моніторинг релігійного життя було ухвалене ще 25 років тому і стало стратегічним. Сьогодні, за його словами, складно уявити серйозний академічний або експертний аналіз релігійної ситуації в Україні без опори на ці дані. Фактично вони стали своєрідною хронікою трансформацій українського суспільства від початку 2000-х років до сьогодні. Саме тяглість і порівнюваність показників, наголосив він, дають змогу виходити за межі ситуативних оцінок і робити верифіковані висновки.
Голова ДЕСС звернув увагу на кілька концептуально важливих моментів. Передусім — українська релігійність у європейському контексті виглядає цілком типовою. Україна не належить до групи найбільш релігійних країн Європи, як-от Мальта чи Польща, але й не демонструє тієї глибокої секуляризації, яка характерна для частини північних суспільств. За сукупністю показників — самоідентифікації, практик, довіри — Україна розташовується у середині європейського спектра. І це, на його переконання, свідчить про структурну європейськість українського суспільства.
Другий важливий момент — стабільно високий рівень довіри до церкви. Проте сама природа цієї довіри змінювалася. Якщо у 1990-х роках вона значною мірою була реакцією на інституційну слабкість держави, то сьогодні ставлення до церкви стало більш усвідомленим і диференційованим. Церква більше не сприймається як універсальний моральний компенсатор, однак залишається важливим елементом суспільного балансу.
Віктор Єленський також зазначив, що в кризові періоди — під час революцій або в умовах війни — інші інституції можуть тимчасово випереджати церкву за рівнем довіри. Це природна реакція суспільства на екзистенційну загрозу. Проте навіть у таких ситуаціях церква зберігає стабільну підтримку значної частини громадян.
Він закликав вчених до «вдумливого і систематичного вивчення цих досліджень». «Тільки компаративний аналіз, тільки співставлення того, що виявляли дослідження на початку століття, те, що вони виявляли в процесі цих 25 років, тільки тоді ми можемо дійти до якихось певних і верифікованих висновків», - наголосив Віктор Єленський.
Результати багаторічного моніторингу представив заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко. За його словами, головна цінність дослідження — у довгій часовій перспективі, яка дозволяє побачити глибші тенденції.
Одна з них — поступове зростання частки громадян, які називають себе віруючими. Якщо у 2000 році таких було близько 58%, то нині — приблизно 70%. Водночас у цієї тенденції є своя динаміка: у роки суспільних потрясінь — зокрема після 2014 року і на початку повномасштабного вторгнення у 2022-му — рівень релігійної самоідентифікації помітно зростав. Згодом ці показники частково поверталися до попереднього рівня. Це свідчить про те, що в періоди небезпеки люди частіше звертаються до релігії як до джерела підтримки.
За даними опитування, приблизно чверть українців зазначили, що після початку повномасштабної війни стали більш релігійними. Особливо помітна ця тенденція серед учасників бойових дій.
Водночас релігійна самоідентифікація не завжди означає активну участь у житті церковних громад. Лише близько 29% опитаних вважають себе членами конкретної релігійної громади. Більшість із них належать до громад Православної церкви України або Української греко-католицької церкви.
Помітні зміни відбулися і в конфесійному вимірі. Після 2018 року поступово зменшується частка тих, хто називає себе просто «православними» без уточнення. Натомість зростає підтримка Православної церкви України. Сьогодні близько 42% респондентів, які вважають себе православними, ідентифікують себе саме з ПЦУ. Одночасно різко скоротилася частка тих, хто відносить себе до Української православної церкви Московського патріархату — з приблизно 13% у 2021 році до близько 5% у 2025-му.
Щодо релігійних практик, то вони залишаються відносно стабільними: близько половини опитаних відвідують церкву хоча б іноді, а приблизно чверть роблять це регулярно.
Важливо й те, як українці оцінюють роль релігії. Більшість респондентів вважає, що вона сприяє зміцненню моральності, духовності та національної свідомості. Водночас ставлення до духовенства досить реалістичне: домінує думка, що священнослужителі — звичайні люди зі своїми сильними і слабкими сторонами.
Рівень довіри до церкви залишається доволі високим — близько 60%. Це трохи менше, ніж на піку у 2010 році, але все ж значно більше, ніж у більшості інших соціальних інститутів.
Окрема частина дослідження стосувалася ролі церкви під час війни. Більшість українців очікує від релігійних організацій активної участі у підтримці суспільства — психологічної допомоги, підтримки військових, гуманітарної та волонтерської діяльності. Після 2022 року значно зросла кількість громад, які фактично надають таку допомогу.
Під час дискусії учасники звернули увагу і на інші аспекти релігійності. Перший заступник голови ДЕСС Віктор Войналович запропонував дивитися на статистику глибше. За його словами, в Україні справді високий рівень декларованої релігійності, однак він поєднується з доволі слабкою інституційною прив’язаністю.
«Ми говоримо про високий рівень декларування релігійності, — зауважив він, — але водночас бачимо досить амбівалентні рефлексії суспільства. Багато людей називають себе віруючими, але не пов’язують себе з певною громадою, не відчувають приналежності до конкретної церковної спільноти».
Окремо Віктор Войналович торкнувся теми суспільної оцінки духовенства. На його думку, рівень довіри до морального авторитету священнослужителів і сприйняття глибини їхньої духовної місії сьогодні не є таким високим, як можна було б очікувати в країні з декларовано значною релігійністю.
Водночас, наголосив він, важливо говорити про якість релігійності — наскільки вона здатна формувати потенціал суспільної солідарності. Адже церква в Україні є не лише релігійним інститутом, а й важливим суспільним чинником, який може сприяти консолідації суспільства.
Він також підтримав ідею ширшого залучення представників релігійних центрів до подібних дискусій, і визнав, що це може бути непросто з огляду на різні позиції та чутливість тем, однак, така розмова є необхідною. Адже питання функціонування релігійних організацій, їхньої діяльності та відповідальності перед суспільством сьогодні потребують відкритого, та фахового обговорення.
Учасники дискусії також наголошували на необхідності подальших досліджень. Йшлося, зокрема, про потребу польових досліджень у різних регіонах країни, які дозволили б глибше зрозуміти релігійне життя місцевих громад.
Водночас звучали пропозиції розширити і міжнародний вимір дослідження. Релігієзнавиця Людмила Филипович звернула увагу на те, що результати подібних моніторингів важливо активніше поширювати за кордоном, зокрема англійською мовою, серед міжнародних експертів та організацій. Зокрема, надіслати тим іноземним коментаторам, які поширюють апокаліптичні прогнози щодо стану релігійної свободи в Україні: про нібито «кінець християнства» чи обмеження свободи совісті в Україні. За її словами, знайомство з реальними соціологічними даними могло б значно краще пояснити ситуацію.
Людмила Филипович також запропонувала в майбутніх дослідженнях окремо звернути увагу на взаємозв’язок релігійної свободи та національної безпеки — тему, яка стала особливо актуальною в умовах війни. На її думку, Україні варто формувати як кількісні, так і якісні аргументи, що дозволять переконливо пояснювати міжнародній спільноті: захист державної безпеки не означає відмови від принципів свободи совісті та релігійної свободи, закріплених ще на початку незалежності.
Окремо під час презентації наголошувалося і на важливості міжнародного партнерства, завдяки якому цей проєкт триває вже багато років. Заступник директора Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ян-Філіпп Вьольберн повідомив, що Фонд і надалі підтримуватиме дослідження та планує разом із Центром Разумкова працювати над його наступними етапами.
За його словами, часи змінюються, тому майбутні дослідження можуть включати нові акценти й теми.
Ян-Філіпп Вьольберн зауважив, важливо пам’ятати, що християнська традиція глибоко вкорінена в українському суспільстві.
«Я говорю це як німець і як представник християнських демократів: сильна держава завжди спирається на цінності, які формує саме суспільство. І християнська віра може бути однією з таких важливих основ для розвитку незалежної держави», — підкреслив він.
Загалом представлений моніторинг демонструє складну, але динамічну картину. Українське суспільство зберігає високий рівень релігійної самоідентифікації та довіри до церкви, переживаючи водночас суттєві трансформації під впливом війни, політичних процесів і змін у конфесійному ландшафті.
Саме довгострокові дослідження дозволяють побачити ці зміни не як випадкові коливання, а як частину глибшої еволюції українського суспільства — його цінностей, ідентичності та ролі релігії у часи великих випробувань.
Джерело: dess.gov.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут