Людей поменшало переважно через природне скорочення, яке почалося з 1993 року й набирає обертів через війну та міграцію. «Населення старіє: є кому вмирати, нема кому народжувати», — констатує Елла Лібанова.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Що з цим робити, чи реально повернути людей з-за кордону на пʼятий рік війни, наскільки (не)помічною та (не)реальною стане трудова міграція, — науковиця розмірковувала під час тематичної дискусійної панелі в межах спільного проєкту lb.ua та EFI Group «Нова країна».
За даними Eurostat, станом на лютий 2026 року в країнах Євросоюзу перебували 4,4 млн українців (1,2 млн у Німеччині, трохи менше ніж мільйон у Польщі, далі йде Чехія — 380 тисяч). Ще десь 700 тисяч розсіяні по інших країнах. І потроху емігрантів з України більшає.
«Основна маса виїхала в першому півріччі 2022 року. А повернулося дуже мало — менше від мільйона, — розповідає Елла Лібанова. — Кожен місяць гарячої фази війни означає, що до нас повернеться менше людей, оскільки вони там адаптуються».
За вже підтвердженими Eurostat даними, 70% українок у Польщі працюють офіційно. І ця «жахлива для нас цифра» означає, що назад в Україну вони не збираються, упевнена науковиця: реально повернеться не більш ніж третина з пʼяти мільйонів воєнних мігрантів.
«Але тут є ще одна дуже неприємна річ. Нам загрожує друга хвиля еміграції, коли скасують воєнний стан. Поїхали в основному молоді жінки з дітьми. І якщо родина не розпалася, якщо жінка там влаштувалася, то дуже висока ймовірність, що не жінки сюди повернуться, а чоловіки поїдуть до них.
І знову погана для нас цифра: понад 70% жінок віком 25+ мають вищу освіту. Це тому, що виїжджали в основному містяни: харків'янки, киянки. Тут рівень освіти вищий. Ми втрачаємо не просто людей. Ми втрачаємо висококваліфікованих, освічених людей. І ви прекрасно розумієте: якщо жінка має вищу освіту, скоріше за все, її чоловік також має вищу освіту. Якщо їй, скажімо, 30 років, то йому, скоріше за все, 30+5, не більше. Тому це все дуже неприємно. Але є, що є», — оцінює перспективи Елла Лібанова.
І підсилює тенденцію, за її словами, намір інших країн залишити наших людей у себе: Європа старішає, там так само нікому працювати.
Не бачить директорка Інституту демографії та соціальних досліджень і великого міграційного стрибка після впровадження дозволу чоловікам 18–22 років виїжджати з України (невелике збільшення у четвертому кварталі минулого року, за даними Eurostat), але й логіка такого кроку їй не до кінця зрозуміла.
«Сенс цього рішення я можу пояснити тільки одним — хотіли домогтися справедливості. Типу, у 22 році виїжджали 17-річні, тепер їм 20 — випустімо і цих. Іншої логіки взагалі не можу побачити», — каже Елла Лібанова.
З міграційною політикою вона радить бути дуже обережними, щоб не припуститися помилки європейської і української з розселенням ВПО.
«Я завжди кажу, що еміграція — то проблема бізнесу. Це у вас робочих рук не вистачає. Державі [байдуже] — ну нема людей, ну й нема. А от імміграція — це проблема держави, тому що держава має відповідати за соціальний, суспільний спокій.
Трудова міграція, зазначає також Лібанова, — не проста відповідь на складне питання ринку праці.
«Не треба думати, що президент, прем'єр, папа римський зможуть сказати, як це треба робити, — підкреслює демографиня. — Я знаю, що сьогодні дуже багато фахівців у міжнародних структурах працюють над тим, яку економіку треба будувати в Україні після війни. Чому це роблять зараз? Тому що ми всі розуміємо: якщо не робитимемо це зараз, після війни залишимося біля розбитого корита».
На рівні держави й окремих громад, на її думку, мають бути чіткі розрахунки щодо браку робочої сили, бо сьогодні вже є конфлікт між громадами, звідки виїжджали і куди в'їжджали люди, каже Елла Лібанова. Спеціальних економічних механізмів потребують прикордонні регіони, які залишатимуться ризиковими й після завершення війни.
Треба міняти підхід до того, що житло має бути виключно у власності, і паралельно розвивати комунальне й орендне житло з належним захистом прав орендарів і орендодавців, додає вона. Змінювати ставлення до освіти і робітничих спеціальностей.
«У нас не хочуть іти в коледжі. Ми проводили обстеження два роки поспіль після 14-го, але перед 22 роком. Ставили молоді одне питання: якщо буде гарантована зайнятість із зарплатою вищою, ніж після університету, ви підете в коледж? 90% сказали ні. Тому що ми в голови вкладаємо помилкову тезу. За кордоном, до речі, те саме. Там не дуже хочуть вчитися на інженера чи будівельника. Усі хочуть креативних, творчих професій», — зазначила Елла Лібанова.
Тож людей робітничих спеціальностей для українського ринку праці доведеться завозити з-за кордону, прогнозує вона. Але державна міграційна політика повинна містити квотування й чіткі умови, на яких це відбуватиметься.
«Я абсолютно чітко розумію: доведеться залучати будівельників. Звідки? А звідки вийде. Можна сподіватися на те, що верхівку зможемо залучити з Європи. Але низові структури доведеться, скоріше за все, з Бангладеш. Я дуже не хочу, щоб це був Іран, Ірак або Сирія. Дуже не хочу», — акцентувала директорка Інституту демографії та соціальних досліджень.
Також важливо, за словами Елли Лібанової, не селити залучених з інших країн робітників компактно — такий підхід до внутрішніх переселенців показав його хибність. Люди так залишаються у своїй бульбашці й не хочуть адаптуватися до нового життя.
Джерело: lb.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут