Сьогодні 34 українських місіонери звершують служіння у 22 країнах світу. Більшість із них має безпосередню підтримку від комітету зовнішньої місії та церков Братства ЄХБ. Пандемія коронавірусу, а потім повномасштабне вторгнення зумовили певне скорочення їхньої підтримки і перевели погляд багатьох християн на виклики, болі та переживання власного народу. Проте українські місіонери, яких Бог покликав на працю серед недосягнутих народів, продовжують вести щоденну боротьбу за спасіння людських душ, ризикуючи здоровʼям, свободою і навіть життям.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Героїня цього інтервʼю є місіонеркою в одній із країн Південної Азії протягом семи років, пʼять з яких служить у місцевості, де закон забороняє діяльність будь-яких неіндуїстських релігій. Бути християнином там небезпечно для життя, пише baptyst.com.
З міркувань безпеки імʼя героїні цього інтервʼю залишиться анонімним. Якщо ви бажаєте підтримати місіонерку молитовно та фінансово або безпосередньо доєднатися до цього служіння, можете написати у телеграм за ніком @olyagabel.
Як у вас виникло бажання стати місіонеркою?
Коли я почула Добру Новину і дізналася, що Бог може забрати мої провини, я прийняла Христа як Свого Спасителя і хотіла розповісти про це іншим.
Пізніше я прочитала в книзі Еклезіаста: “Нічого зі своїх трудів, що можна було би понести в своїх руках, людина не візьме… якою людина прийшла, такою мусить і відійти. Яка тоді користь з того, що вона працювала на вітер?” (5:14-15). Я гостро усвідомила, що не зможу принести Господу ніяких дарів, бо всі земні блага тимчасові. Тоді я забажала приносити до Бога серця людей. Він дав мені дар благовісниці.
Чому саме Південна Азія?
Господь вказав мені на країну, в якій зараз служу, коли я навчалася у біблійному інституті на програмі “Християнська освіта”. Почувши під час заняття, що там приблизно два відсотки населення є християнами, отримала бажання їхати саме в ту місцевість. Я багато про це молилася, і врешті Бог дав мені чітке внутрішнє розуміння.
Найперше, що мені важливо було отримати, – благословення від батьків. Мої тато і мама не члени церкви, тому їхнього затвердження я чекала майже 5 років. Одразу після них мене благословила церква. Я пішла навчатися в Одеську богословську семінарію, там отримала контакти та інструменти для служіння.
Дивовижним чином мені оформили візу. Для мене це була Божа рука, я не вірю у збіги обставин. Так мрія крок за кроком ставала реальністю. Усюди я бачила “зелене світло” від Бога. У жовтні 2017 року я переїхала на місію. А за кілька місяців до початку пандемії, у грудні 2019-го, Бог перемістив мене в місце, де я служу до сьогодні.
Із чого розпочалася місіонерська праця?
Перші два роки ми жили в столиці. Там вивчали мову, знайомилися з культурою. Проте метою служіння було благовістя у селах та трущобах. Там люди не лише живуть у бідності і крайній потребі, а й взагалі не мають електрики та звʼязку, а отже доступу до інтернету та інформації. Вони неписемні, тому друкованого Євангелія їм недостатньо. Через кастову систему ними нехтують.
Сам Господь вів нас туди. Одного разу я йшла в храм розповідати Євангеліє. Тоді побачила чоловіка, який просив їсти. Я сказала, що хочу прийти у його дім. Він привів мене у трущоби. Там виявилося, що той чоловік був другим після старшого. Він представив мене громаді і сказав слухатись мене.
Розумієте, коли благовісника представляє хтось настільки авторитетний як вожак, у людей вибудовується зовсім інше ставлення. Зустріч із ним стала справжнім дивом. Я опинилася у правильний час у правильному місці. Це було Боже ведення.
Ви весь час говорите “ми”. Ви служите у команді?
Так, у нашій команді Ісус і я. Я завжди кажу “ми”. Постійно памʼятаю, що Він поруч.
А ще куди б не йшла, я уявляю, що біля мене потужний великий ангел, який мене оберігає. І знаю, що мене постійно супроводжують ревні молитви святих.
А ще зараз до нас, із Божою допомогою, доєдналися місцеві християни.
Як воно – служити без фізичної присутності і допомоги християн-іноземців?
Життя тут непросте, усюди незручності, небезпеки. Наприклад, по вулицях вільно бігають мавпи. Звучить екзотично і кумедно, але насправді це небезпечно. Вони можуть нападати, рвуть пакети з їжею, залазять у доми.
Окрім того, на вулицях постійно стоїть важкий запах, бо неподалік кремують людей, а маленьких померлих дітей спускають по місцевій священній ріці, люди ходять в туалет просто при головній дорозі.
Погода надто жарка для немісцевих, наша шкіра не пристосована до таких умов.
Але у всьому про мене піклується Господь.
Одна історія із мого життя. Через погану якість води у мене утворилися камені в нирках. Через ниркову коліку довелося їхати до лікарні. Памʼятаю, водій рикші (місцевого транспорту), побачивши, що я іноземка, взяв у три рази дорожче. Від цього було дуже боляче: я ж служу їм, а вони так ставляться до мене.
Проте, коли ми потрапили у лікарню, мене оглянув лікар, який навчався у котрійсь із російськомовних країн. Він говорив зі мною російською, дав усю необхідну інформацію і назви ліків зрозумілою мені мовою. Я вкотре побачила, як про мене турбується Господь.
Усе ж нікому не раджу їхати без команди і без чіткого розуміння від Господа. Я бачу, що саме для мене Божа воля була такою. У всіх цих обставинах Бог очищав моє серце, переплавлював характер.
Як виглядає ваш тижневий розклад? Із якими викликами ви зіштовхуєтеся?
Після виходу нового закону, який строго обмежує поширення неіндуїстських релігій, ми не можемо збирати людей на подвірʼї місцевої церкви. До цього кожного понеділка, середи та пʼятниці ми з місцевими віруючими їздили на залізничну станцію і розповідали про Христа вуличним дітям. Тепер відкрито організовувати події чи євангелізаційні заходи дозволено лише на Різдво та Пасху.
В інші дні відвідуємо села, у яких люди не мають можливості чути Євангеліє. Подорож далека і складна. Небезпечна дорога біля величезних КАМАЗів, густа пилюка.
Також ходимо у трущоби до найнижчих каст. Благовістимо через практичну допомогу – приносимо ліки, іноді годуємо. Купуємо їм клейонку, яка слугує дахом для “стін” їхнього дому – чотирьох бамбукових палиць. Сплять вони просто на землі, тому взимку купуємо їм покривала. У трущобах часто проявляється нечесність і жадібність. Якщо благословити одного, інші ображаються. Але саме у практичних ситуаціях ми можемо розповідати цим людям про Христа.
Раніше ми проводили домашні групи. Але зараз не можемо збиратися після випадків депортації та увʼязнення наших братів.
Зараз найкращий спосіб ділитися Євангелієм – один на один та через власне свідчення.
У неділю ходжу в місцеву церкву. Тут теж свої виклики.
У церквах люди повністю роззуваються. Одного разу мені сказали залишити церковне приміщення, бо я не зняла взуття. Було дуже холодно. Тоді дружина пресвітера попросила мене вийти. До кінця служіння я спостерігала за всім із дверного проходу.
Після служіння ми спілкувалися з місцевими. Говорили про те, звідки взявся цей звичай і чому він займає настільки важливе місце для церкви. Зійшлися на тому, що такі правила принесені з індуїзму і ніяким чином не визначають спасіння. Як же добре, що я тоді не пішла додому, образившись. Це був урок від Бога про смирення і прийняття людей.
Місіонеру потрібно мати терпіння і мудрість щодо культурних традицій народу, якому служиш.
Що би ви сказали християнам в Україні?
В Україні зараз страшно через ракети, постійні загрози від зовнішнього ворога, а в Індії – через ризик потрапити у вʼязницю за проповідь Євангелії. Та я розумію, що найстрашніше, що може статися з тими, хто вірить у Бога, врешті приведе їх у небо.
Наостанок хочу залишити побажання – мій улюблений вірш із Біблії: “Він розповів їм притчу, що треба завжди молитися і не занепадати духом” (Луки 18:1).
Я не знаю, які плани у Господа щодо нашого життя, але вони точно найкращі. Важливо дозволяти Йому втручатися у наші задуми і вдосконалювати їх Своїм божественним почерком. Для цього необхідно постійно перебувати в пості і молитві. І я побачила їхню силу під час місії, у місцях, де культура просякнута окультизмом і безбожжям.
Молитовні потреби від місіонерки:
- команда із посвячених служителів;
- відкриття візи для продовження праці;
- народи Південної Азії: щоб вони пізнали Живого Бога, Ісуса Христа;
- зрілість і міцність помісних церков;
- захист віруючих;
- “Моліться за мене: щоб я більше пізнавала Бога, більше розуміла Євангеліє. Щоб моє життя стало гарним свідченням. І як написано у Петра, “язичники, побачивши добрі діла, прославили Бога в день відвідин”.
Джерело: baptyst.com
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут