А потім пролунали слова, які не має чути жодна людина у світі: її чоловік і донька загинули під завалами. Те, що було далі — пів року виснажливих фізичних та духовних випробувань. Хірурги замінювали зовнішні фіксатори на металеві пластини, пластини — на титанові елементи. Вчитися рухатися заново означало спочатку просто перевернутися, потім сісти, і нарешті — зробити перший крок. Кожен рух завдавав болю, але кожен крок був актом непокори. «Я не знаю, звідки взялася ця воля. Просто було дике бажання жити далі», — каже вона.
Першоджерело: Christian Daily International
Біль, який не можна проживати наодинці
Найстрашніший біль був не в понівеченому тілі, а в порожніх ліжках її рідних. У цей період Олександра вивчила головне правило: «Не залишайся наодинці з горем». Поруч із нею були батько та сестра. Вони годинами говорили про тих, кого втратили: згадували свята, спільні обіди, старі жарти. Вони плакали та молилися разом.
«Підтримка друзів — це важливо, — каже Олександра, — але величезна частина мого зцілення — це розмови з Богом. Я кажу Йому, що не хочу застрягнути в цих емоціях, бо вони крадуть мої сили та заважають бачити майбутнє». Коли ми спілкувалися через Zoom, у неї вдома діяли графіки відключень. Її обличчя в темряві підсвічувала лише одна лампа, але її голос звучав неймовірно чітко, випромінюючи силу, яку важко осягнути.
Від руїн до служіння
Сьогодні Олександра знову ходить. Вона очолює підліткове служіння у своїй церкві, співає в гурті прославлення та створила простір, куди діти та підлітки приходять після школи. Вони шукають там безпеки, вивчають Біблію і знаходять людину, яка розуміє, що таке — втратити все. Багато з них, як і вона, залишилися без домівок чи рідних.
Її «богослов’я виживання» просте: «Ворог завжди цілить у твоє покликання». Вона вірить, що Росія намагалася знищити не лише її тіло, а й саму місію України. Олександра називає Україну «духовною житницею», покликаною служити іншим. Її відповідь — виховати нове покоління, здатне побудувати світ, де буде менше зла.
Коли віра стає зброєю Кремля
Для Олександри віра — це джерело мужності, але для Кремля це — інструмент війни. Патріарх Кирило, голова РПЦ, проповідує те, що українці називають «православним джихадом». Він заявляє, що російським солдатам, які загинули в Україні, прощаються всі гріхи, називаючи їхню смерть «священною жертвою».
Наслідки цієї ідеології жахливі: російські війська пошкодили або зруйнували сотні релігійних споруд. Під удар потрапили всі: православні, католики, протестанти, мусульмани та юдеї. Священників катують і вбивають. На окупованому сході України громади змушені проводити богослужіння на цвинтарях — це єдине місце, де можна співати гімни без ризику негайного арешту.
Пропагандистська пастка та реальність
Паралельно Кремль запустив глобальну кампанію брехні, стверджуючи, що Росія нібито «захищає християнство», а Україна — переслідує вірян. Ігор Бандура, віцепрезидент Союзу євангельських християн-баптистів України, роками бореться з цими міфами. Разом із Всеукраїнською Радою Церков (яка об’єднує понад 90% релігійних громад країни) він заявляє: «Єдине місце в Україні, де тривають системні релігійні переслідування — це території під контролем Росії. Коли ми втрачаємо землю, ми втрачаємо свободу віросповідання».
Жахливо, але в США представники проросійської церкви іноді видають себе за «голос української віри», створюючи ілюзію, що вони говорять від імені всієї країни. Українське духовенство шоковане тим, що Білий дім може формувати свою думку на основі слів людей, чия лояльність належить патріарху Кирилу.
Вибір між свободою та тиранією
Різниця між Росією та Україною очевидна: у Росії священників, які відмовляються благословляти війну, штрафують, позбавляють сану або вбивають. Україна ж обирає релігійну свободу. Життя Олександри — це приклад цього плюралізму. Вона належить до маленької євангельської громади, поруч діє греко-католицька парафія, а за рогом — мечеть. І всі вони вільні.
«Коли ворог бомбив мій дім, він хотів знищити моє призначення. Але я все ще тут», — каже Олександра. У неділю вона стоїть перед підлітками, багато з яких щойно втекли з фронтових регіонів, і розповідає про майбутнє України, де ніхто не спалюватиме церкви та не прикриватиметься ім'ям Бога для вбивства сусідів. Її історія — це історія самої України: поранене тіло, яке вчиться ходити, і незламний дух, для якого віра є і прихистком, і закликом до дії.
Оригінальний репортаж: Christian Daily International