«Горе мені, якщо не благовіщу», — говорив апостол Павло і безстрашно благовістив, попри смертельні небезпеки, в’язниці, побиття, каменування, рани, потоплення, голод і спрагу…

Так само чинили й інші апостоли, які звіщали Євангелію, від Єрусалиму почавши, аж до краю землі, до Індії та Китаю, попри гоніння, тортури і меч.

Звичайно ж, мені дуже далеко і до Павла, і до інших. Далеко і до гарячих благовісників, місіонерів, які і сьогодні відважно несуть Христове світло людям на краю землі, в гарячих точках, у гірських малодоступних джунглях.

Втім, хіба обов’язково летіти кудись за десятки тисяч кілометрів? Хіба мало роботи благовіснику (а ним, до речі, має бути кожен християнин) і тут, у кам’яних київських джунглях, де мільйони людей іще не пізнали Христа? І кожен щоденний наш вихід «на люди» має бути євангелізаційний.

…Виходжу зі свого парадного й одразу ж зустрічаю нашого багатолітнього (!) двірника Івана, який, як і завше, старанно прибирає наше подвір’я. Вітаюся з ним, дякую за чесну працю і бажаю Божих благословінь і в труді, і в сімейному житті. А про Христа я вже раніше йому свідчив і подарував Новий Заповіт та євангелізаційну літературу.

Іду вулицею й вітаю мам, які везуть у візках, ведуть за руки або несуть на руках своїх усміхнених милих малят, бажаю їм і діткам Божих благословінь, охорони, здоров’я і дарую їм Нові Заповіти й трактати, звичайно ж, євангелізаційні, що закінчуються закликом запросити Ісуса в своє серце і виховувати й дітей у Його любові і ласці.

Переходжу вулицю. На порозі кав’ярні стоїть стрункий юнак, гарно вдягнений і гарно зачесаний, але з одним ганджем, який у моїх очах усю цю красу молодечу зводить нанівець. Він курить!

— Доброго ранку, і дай, Боже, тобі здорового глузду! Але чому починаєш свій день так нікчемно, труячи себе і все довкола й одразу ж починаєш свій біг до могили?

Говорю напрямки й жорсткувато, щоб розвіяти ту пелену дурману, якою він оповив свій мозок.

— Ви не перебільшуєте? — питає хлопець дещо занепокоєно.

— Анітрохи. Як і попередження на твоїй пачці, як і жахлива статистика ВООЗ: кожні 6 секунд одна людина у світі гине від куріння. А ти, до речі, ще й спонсоруєш цих торгівців смертю. За твої гроші вони нищитимуть і далі твоїх друзів, родичів, дітей, усю нашу молодь. Дивлюся на тебе — ніби ж розумний хлопець, і водночас так легко дав себе одурити, втягти в цю підлу й злочинну «гру».

Юнак, бачу, явно ошелешений, бо не уявляв собі (як і мільйони інших), якою жахливою є насправді ця звична й невинна на перший погляд «забава».

— Мама, сподіваюсь, у тебе є, ти ж, бачу, добре доглянутий. Вона тебе виростила, ночей не досипала, любить тебе самовіддано. А ти її любиш?

— Та звичайно!

— А ти ніколи не задумувався, якого горя ти можеш їй завдати, якщо з тобою щось станеться, зокрема, й через ці твої ігри зі смертю? Маму, яку на словах нібито любиш, ти можеш зробити найнещаснішою людиною в світі. Тож облиш це куріння і заради неї також. А за ці гроші, які марнуєш, купи й подаруй їй гарний букет. Але найкращим подарунком для неї буде твоя відмова від цієї мерзотної звички. Тож вимикай цей лічильник смерті і вмикай свій розум… Як тебе звати, до речі?

— Тимур.

— Курний стаж великий?

— Уже чималенький.

— А чому, власне, почав?

— Та за компанію, — чую типову відповідь.

— А пробував покинути?

— Пробував, але потім — знову…

— Воно й не дивно — звичайна тютюнова наркоманія, від якої вже сам не звільнишся. Звільнити може лише Бог. Ти, до речі, коли-небудь відвідував церкву?

— Та я аж п'ять років ходив до церкви. Спочатку у Вінниці, потім уже тут, у Києві.

— То ти, звичайно ж, знаєш: щоб Господь звільнив, треба покаятись, як у цьому, так і в усіх інших гріхах.

— А я не розумію, що таке покаяння, — каже юнак цілком щиро.

Тут уже я ошелешений. Яка ж це церква, де за кілька років йому так і не пояснили, що таке покаяння?..

— Тимуре, зараз я розкажу тобі, як покаятись. І якщо ти справді хочеш звільнитися від цієї згубної пристрасті, можеш помолитися ось так: «Господи Боже і Спасе наш Ісусе Христе! Прости всі мої гріхи, зокрема, і цей гріх куріння, яким я вбиваю себе! Звільни мене від цієї смертельної пристрасті! Увійди в моє серце і керуй моїм життям! Усе це прошу в ім’я Твоє, Ісусе! А Тобі уся слава! Амінь!» Я не кваплю тебе. Можеш помолитися зараз, а можеш пізніше. Але не відкладай надовго, пам’ятаючи про ті загрози, про які я тебе попереджав.

Тут до Тимура підходить чорнява дівчина і про щось запитує в нього. Я дарую йому трактат про куріння й покаяння. Пропоную Новий Заповіт і чорнявці.

— А я мусульманка, — відказує вона.

— А хіба мусульманам не потрібен Ісус? До речі, в Корані про Нього написано також.

— О, тоді давайте!

Я прощаюся з ними, молитовно віддаючи в руки Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа.

Далі на порозі банку стоїть банкір з неприступним виглядом.

— Хай Господь благословить вас у всьому, — вітаю його.

— А в мене все є, і я не потребую нічого.

— Зараз, можливо, й так, але ж банк може «прогоріти», як і деякі інші.

Умовив. Бере.

Ще зустрічаю на вулиці двох вояків.

— Добридень! І дай, Боже, вам здоров’я! Хай Господь береже вас! А ще вам найнадійніші й найточніші навігатори у всіх життєвих ситуаціях, зокрема, й небезпечних! — І дарую їм Нові Заповіти з трактатами.

Звертаю ліворуч і йду повз військовий шпиталь. Тут на подвір’ї на лавах сидять поранені із забинтованими руками, ногами, а то й без руки чи ноги. Розмовляю з ними, підбадьорюю, бажаю Божого зцілення їхніх ран і захисту, і молюся за них.

Далі заходжу в магазин, розкладаю літературу на вільних прилавках, а також дарую касиркам.

Проходячи сквером, де курити нібито заборонено, помічаю долі багато недопалків. На тих лавах, під якими їх найбільше, залишаю трактати про згубність куріння.

Трохи далі в сміттєвому баку риється бомж (по-нашому — безхатько), галасуючи, що всі люди такі-сякі, що він колись був щось, а зараз не потрібен нікому.

— Є Той, Кому ти потрібен. Це — Господь Ісус Христос, Який любить тебе. Звертайся до Нього, і Він тобі допоможе.

Безхатько вгамовується і бере літературу тремтячою у виразках рукою.

…Повертаючись додому, заходжу на пошту. Там людно. Просуваючись помалу в черзі, розмовляю з двома сусідками. Вони в Бога не вірять.

— То ви атеїстки?

— Ні, ми нейтральні.

— Ви, звичайно, можете придумувати собі такий статус і тішитися й далі цією ілюзією, але насправді нейтральних не буває. Люди або вірять у Бога і стають Його дітьми, або ж не вірять і залишаються в сатанинському рабстві гріха! То що ж — залишатися їм там і далі? І нема ніякого виходу? Насправді ж Бог дає вихід. Якщо людина покається і прийме Ісуса в своє серце, Він звільняє її від рабства гріха, і вона стає вільною.

Нашу розмову мовчки слухають ще чоловік вісім, що стоять у черзі. Одна з жінок, отримавши від операторки своє, повертається до мене й дякує за бесіду. «А де ж інші дев’ять?» (Луки 17:17) Вони собі мовчки пішли. Втім, вони звістку про Ісуса почули. І Дух Святий уже почав діяти в них.

…Коли я роздаю в нашій церкві братам і сестрам літературу для благовістя, одні охоче беруть (і, сподіваюся, так само охоче свідчитимуть), інші ж для видимості беруть, а потім десь нишком залишають у церковних куточках — мовляв, хай іншим. А дехто відмовляється брати одверто, мовляв, її все одно викинуть на смітник. То я таким кажу: «Диявол нашіптуватиме вам такі відмовки, доки ви самі не навернетеся по-справжньому до Христа й не полюбите Його. А тоді у вас з’явиться нестримне бажання свідчити про Ісуса, і відчуєте радість від благовістя».

«Радійте у Господі завсіди, і знову кажу: радійте!» (Филип’ян 4:4)

В’ячеслав Малець