Раніше Собор повідомляв про викрадення служителя християнського центру Олега Бондаренко 24 березня 2022 року в селі Мотижин.

27 березня 2022 року після посиленої молитви церков сталося справжнє чудо — Олегу дивом вдалося врятуватися. Його історію спасіння розповідає hromadske.ua

Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер,щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!

Виявляється, на реабілітаційний центр рашисти напали, бо думали, що там знаходиться база українських військових  

Тортури та крики ні в чому невинних людей, яких вбивали рашисти — це три дні полону Олега. 

Насправді орки познайомилися з реабілітаційним центром ще 23 березня. Прийшли, побачили, що військової бази там не має, є тільки звичайні цивільні, та пішли далі. Однак наступного дня вирішили повернутися і обстріляли центр. 

З того моменту окупанти почали бити і знущатися з Олега. Спочатку — прямо у приміщенні щойно обстріляного реабілітаційного центру. А тоді доправили на свою базу і продовжили тортури.

«Вони прив’язали мене до поручнів, почали відпрацьовувати удари. Потім прив’язали до квадроцикла й посунули».

На свої позиції Олега доставили із зав’язаними очима. Увесь час його перебування там російські військові не відкривали йому очей, тож він не знав, де утримується.

«У Бога велике почуття гумору, — каже чоловік. — Я постійно рвався прямо в розвідку сюди, дізнатися, де “Гради” стоять. Тепер привезли мене. Вони сюди всіх звозили і катували. Чув, що привезли двох дівчаток. Тоді один із них питав: навіщо ви їх так швидко замочили? Веселіше було б».

«Один біля голови стріляє, інший ноги розставив — та між ніг. Усе ближче й ближче. Потім автомат на хребет ставили — і лягали на автомат. У мене тепер дірки в спині. А потім хотіли ноги переїхати БМП, пролетіли дуже близько. Лякали».

На базі Олега передали в руки окупанта з позивним «Вітебськ». Саме він допитував чоловіка й намагався витягнути з полоненого інформацію про нібито групу «терористів», що переховувалися в реабілітаційному центрі.

«Казав: що ти тут розказуєш? Ваша головиха теж говорила, що бабусь годувала, а коли ноги почали прострілювати, то все розказала. Ти такий же. Твій реабілітаційний центр — це прикриття. Твої безногі — це прикриття. А насправді це база терористів, які нас “мочать”», — згадує Олег.

Старосту села Мотижин Ольгу Сухенко російські окупанти взяли в полон 23 березня разом із її чоловіком та сином. Після звільнення села їх знайшли вбитими.

«Вони розповідали, що вбили голову, прострілювали ноги й катували. На очах у сина та чоловіка вбивали дружину і матір», — каже Олег.

Окупанти допитували Олега на вулиці. Весь час у нього були зв’язані руки та зав’язані светром і футболкою очі. Коли починалися обстріли, лишали його на вулиці, а самі ховалися за металевими дверима. Це він розумів за звуками.

«Я сидів на вулиці, і кожного разу, коли хтось проходив повз, били», — розповідає чоловік.

Одного разу, коли почався мінометний обстріл, хтось із солдатів-строковиків посадив його в колодязь. 

«Він надягнув на мене теплу шапку, замотав очі скотчем, одягнув пуховик і замотав скотчем, аби він не злетів. Я там сидів дві доби. Мені заборонили давати воду. Одного разу я попросив попити, а він відповів: пасторе, терпи, тобі ще небагато залишилося. Коли пішов дощ, я сидів і співав, а він накинув клейонку на колодязь і закрив цеглою, щоб мене не заливало».

Коли Олег сидів у колодязі другу добу, то почув, що окупанти привезли на базу ще одного чоловіка.

«Він кричав. Потім я почув перший ляск. Здається, це був постріл. Напевно, в ногу, як вони зазвичай стріляють. Почали його бити по цій нозі. Спочатку годину били руками й ногами. Потім один ще казав іншому: принеси палицю. Вони, напевно, поміж рук її засовували й ламали їх. Це з того, що я чув».

Коли чоловік уже хрипів, солдати відкрили люк колодязя, в якому сидів Олег. 

«Я вже подумав, що наступний, бо на мене щось нарили», — зізнається він.

Олега з колодязя довелося діставати — після двох діб перебування там він не міг піднятися самостійно. Згадує, що першу добу ще намагався вставати на ноги, а на другу вони вже відмовили. Його перемістили в сарай, а тіло вбитого чоловіка кинули в колодязь на його місце. Він, за словами Олега, разом з іншим дідусем підгодовував у сусідньому селі покинутих тварин. Їх обох росіяни впіймали і привезли на свою базу. 

«Коли вони годували тварин, налетіла розвідка і знайшла в нього фотографії колони. За це його привезли сюди, за це били і катували. Усе було через одне фото, уявляєте?»

Після колодязя Олега кинули до сараю. Тут був старший чоловік, доньку якого вбив російський снайпер. Сюди полоненим уперше принесли їжу — уху, буханець хліба й дві пляшки води.

За словами Олега, у сарай добре долинали звуки з кімнати, де в окупантів був розміщений склад. Уранці 27 березня хтось із росіян казав: кидайте все, беріть лише спальні мішки. Мабуть, збиралися ночувати в лісі.

«Я молився, щоб про нас просто забули, не зайшли попрощатися. О пів на шосту ранку відкрилися двері. Кажуть: ми йдемо. До мене: Бог почув твої молитви. А дідусю кажуть: іди сюди. Показав йому якесь дерево й каже: під цим деревом побачиш горбик, там стирчить палка. До неї прив’язаний пакетик. У ньому — прізвище та ім’я твоєї доньки. Я тобі пообіцяв, що я її в яму не кину. Забереш її там.

Строковики нас попередили, щоб ми не виходили зараз. Через дві години, коли вийде техніка, можна було вирушати. Коли йшла колона, у них уже хтось стріляв. Думаю, саме тому не зайшли до нас попрощатися. Через дві години ми вийшли, і я зрозумів, де ми».

З полону Олег виходив разом із дідусем, який годував залишених тварин і чийого товариша окупанти вбили, а тіло кинули в колодязь.

«Він дуже за мною доглядав, накривав, підіймав ноги. Сам ледве вставав, 72 роки. Після звільнення ми йшли разом: я тримав його, він мене. Ішли й хиталися. Мені не вірилося, що ми вийшли. Усе було якось на емоціях».

Окрім катів із позивними «Вітебськ» і «Калуга» Олег запам’ятав іще одного. Той був старшим. Коли він приходив, усі інші пошепки розмовляли — панічно боялись і навіть не називали ні ім’я, ні позивного.

«“Вітебськ” казав: я на этой Украине мочил бы всех — женщин, детей. Мне жаль только собак и кошек, которых они побросали», — розповідає Олег.

Олег каже, що хотів би, аби його катів узяли в полон. Він запитав би їх, чи знайшли вони в Україні фашистів. Зараз чоловік відновлюється і збирається продовжувати допомагати людям.

Просить обов’язково написати, що його врятував Бог.