Віктор Паскал — соліст відомого музичного гурту Not an idol з Молдови. Але християнський світ міг так і не дізнатися про талановитого співака і музиканта, якби не Божий задум.
Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер,
щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!
Віктор розповідає про велике Боже чудо у своєму житті. Він багато жартує і легко говорить про складні речі. Але в той же час він дуже серйозний стосовно Бога і свого служіння, йдеться на svitogliad.com.
Його історія — про Боже чудо, про віру та силу молитви.
У розмові з ним ми дізналися про всю закулісну «кухню», чи настільки легкий хліб музиканта, як здається, та на яку пісню витратили пів години, а яку писали два роки. Співак зізнався, чому гурт не приймали у церквах Румунії і що насправді означає Not an idol.
У цьому інтерв’ю — про творчі пошуки групи, про баланс між служінням і особистим життям, про слизький шлях слави і популярності, про неприйняття і прощення. Про те, як на служіння гурту вплинула пандемія, і про бачення на майбутнє.
І це той випадок, коли дуже шкода скорочувати текст інтерв’ю, тому що кожна його фраза має бути почута.
«Це не була помилка — у мене були нульові шанси на життя»
Я народився у православній сім’ї в молдовському містечку Хинчешти. При народженні мені поставили діагноз глухонімий, і я часто кажу, що це не було лікарською помилкою чи одруківкою в медичній картці.
Я справді зовсім не чув. Батьки розповідали, що під час перевірки слуху мені на голову ставили різні апарати з сенсорами, які підтвердили, що щось там у голові не відповідає.
Біля мене навіть клали «нормальну» дитину і стукали по металевій посудині. Інша дитина лякалася, а я взагалі ніяк не реагував.
Насправді діагноз «глухонімий» був уже більше наслідком усього букету хвороб, які у мене знайшли. Мій стан був настільки важким, що сам факт, що я вижив у перші пів року життя, зараз здається нереальним.
Я з ранніх років знав про чудо, яке Бог зробив зі мною, що Він зцілив мене від багатьох хвороб. Але тільки недавно мама зізналася, що останнім словом у моєму довгому діагнозі була епілепсія.
Про це, крім сім’ї, ніхто не знав. Як відомо, епілепсію ще називають «чорною» хворобою. В народі вважається, що епілептики — це мало не одержимі, тому батьки нікому не казали, соромилися.
З усім цим «букетом» я мав просто нульові шанси на життя.
Тому мої батьки поспішали мене хрестити. Їх підганяли всі знайомі, переживаючи, щоб я, не дай Боже, не помер і не пішов нехрещеним у пекло.
Але пекло насправді тоді пережила моя мама. Перші пів року зі мною вона просто не спала ночами.
Після шести місяців різного лікування на черговому огляді лікар сказав батькам: «Вибачте, ми більше нічого не можемо зробити». І відправив їх додому.
Батькам сказали, що їхня дитина не виживе. А якщо виживе (на що були мінімальні шанси), то буде з інвалідністю.
За прогнозами лікарів, навіть за умови, що виживу, я ніколи не зможу чути і говорити. В такому разі на мене чекали лише спеціальні навчальні заклади.
«За ті пів року я перехворів на все життя»
Коли батьки повернулися додому, мама розплакалася біля мого ліжечка. Ті жахливі пів року вимучили її настільки, що слова лікаря пролунали як вирок.
Тоді вона у відчаї впала на коліна і сказала те, що зазвичай говорять люди в таких ситуаціях: «Боже, якщо Ти десь там існуєш, допоможи! Тому що в нас більше немає сили, і ми не знаємо, що робити».
У той момент мама ще не знала, Хто цей Бог і що Він може. Тоді вона, ще далека від Нього, у своїй наївності і смутку помолилась, як могла.
І це справді була щира молитва — Бог почув.
Минуло кілька днів. Удома працював телевізор, і раптом батьки помітили, що я почав рухатися ніби під ритм музики. Так до мене почав повертатися слух.
З того моменту я поступово почав одужувати. І хоча мої батьки тоді цього не усвідомлювали, зараз ми повністю переконані, що Бог зробив чудо саме в той «переломний» вечір.
Але, що цікаво, після маминої молитви Бог зцілив мене абсолютно від усього. За ті пів року я, напевно, перехворів на все життя.
Не рахуючи випадку у 15 років, який стався лише через мою дурість, коли я весь такий крутий, на «понтах» вийшов узимку з мокрою зачіскою і зліг на тиждень з жахливою пневмонією.
За всі 32 роки свого життя я більше ні разу не був у лікарні. Бог просто зробив мене заново.
«Екзамени у музичній школі завжди здавав з протертою бородою»
У 8 років мене віддали в музичну школу.
Є такий флешбек з дитинства. Їдемо ми з татом в автомобілі, і він мене запитує: «Вікторе, на чому ти хотів би грати: на акордеоні чи на саксофоні?».
У той момент я і гадки не мав, що означає те й інше, мені просто сподобалося слово «акордеон». Пізніше, звичайно, я про це пошкодував (сміється).
У період навчання в музичній школі я не дуже любив музику.
На уроки хору не ходив, тому що мені там було нудно. Поки всі вивчали свої партії, я міг їх співати відразу, відчуваючи гармонію інтуїтивно.
Чесно кажучи, я не дуже старався вчитися. Зазвичай мій акордеон стояв удома і припадав пилюкою, а я просто приходив через тиждень на заняття і грав з листка, інтуїтивно відгадуючи мелодію. Вчителька дивилася і казала: «О, молодець, видно, що практикувався».
Так було і з екзаменами. На всіх іспитах грав із протертою бородою, тому що за кілька днів до них не випускав акордеон із рук, намагаючись надолужити все, що треба було вчити протягом цілого семестру. Здавав екзамени на 10-ку (у нас 10-бальна система) і йшов, щоб ось так гуляти ще пів року. Так я закінчив музичну школу на «відмінно».
Я вірю, що Бог з самого початку вклав у мене цей дар, який я потім просто розкрив. І, дивлячись на моє «навчання» в музичній школі, яке я в основному прогулював, зараз я не стільки навчений музикант і співак, скільки самоучка.
«Бог має неймовірне почуття гумору — з глухонімої дитини Він зробив саме співака»
У підлітковому віці я страшенно закохався у музику. Дуже любив той час, коли всі йшли з дому, і я міг годинами сидіти за фортепіано.
Знаючи трохи клавіатуру завдяки акордеону, намагався грати. Мучився, але вчився читати акорди пісень із зошита сестри, яка грала на фортепіано в групі прославлення. І співав.
Потім, коли з’явився комп’ютер, відкривав ютюб і по 3-4 години на день слухав різних артистів. Якщо мені подобалася якась пісня, сидів над нею годинами, іноді навіть тижнями, доки не міг достеменно повторити всі вокальні «фішки» співака.
Якщо зробив — піднімав планку: нові пісні, нові мелізми, підходи і подачі. Ось так я і навчався музики. Теоретичні знання отримав у музичній школі, а ось конкретно співати я вчився самостійно.
Тільки після закінчення музичної школи я закохався у музику, а саме у спів. Це були золоті роки, коли людина має найбільше вільного часу. У цьому віці я зміг вижати з нього все на благо музики.
Як каже Біблія, є час, коли людина сіє, і час, коли пожинає. Якщо пропускаєш цей час сіяння, потім буде складно.
Я вірю, що Бог зцілив і приготував мене саме для цього. Взагалі Він має дуже цікаве почуття гумору — зробив співака з глухонімого.
Бог вклав у мене цей дар. Мені просто треба було вирости фізично і духовно, щоб зрозуміти, чому Він так зробив, і почати віддавати цей дар для Його слави.
«На всіх світських заходах я ховався від камер»
З шести років, коли покаялися мої батьки, я був у церкві. Я рано почав співати, але, як звичайний підліток, витрачав цей дар і на те, що не треба.
У неділю співав у церкві, але в суботу ввечері міг виступати в якомусь клубі з якимись реперами. Всі знали, що Віктор добре співає, тому мене часто запрошували у різні заклади.
У віці 18-19 років я поїхав «підкорювати столицю» (сміється). Під час навчання в університеті брав участь у багатьох світських конкурсах і проєктах тут, у Кишиневі. На одному серйозному співочому конкурсі, звідки зазвичай виходять всі наші відомі зірки естради і на якому всі дівчата і хлопці були після консерваторій, зайняв 3 місце.
Незважаючи на всі ці виступи, у мене завжди була певна «святість» для себе: де б я не був і що б не робив за межами церкви, я завжди робив це так, щоб ніхто не дізнався.
Я дуже поважав своїх батьків, тому слідкував, щоб це ніяким чином до них не доходило. Мені не хотілося, щоб вони посоромилися мене чи через мене перед кимось. Тому на всіх світських вечірках, куди я ходив, завжди намагався заховатися чи відвернутися від камер.
Після того співочого конкурсу понеслося: знайомства з місцевими зірками й артистами, заходи, виступи. Але все це затягнуло мене тільки на короткий час.
Якось на одному заході запитав сам себе: що я тут роблю? Я з дитинства був у церкві, в недільній школі. Як дитина віруючих батьків, я знав Слово Боже і хто такий Ісус. Тому мене завжди мучила совість за моє подвійне життя. Тоді я зрозумів, що це не моє.
Після закінчення університету поїхав на рік у Канаду. Коли повернувся у Кишинів — знову почав шукати Бога, тому що в той період трохи від Нього відійшов.
Хоча це таке широке поняття. Моя совість не дозволяла мені грішити проти мого тіла. Просто серцем я не був з Богом.
До того, як мене «занесло», я завжди був дуже серйозним у стосунках із Ним. І, все ж, свідомо я прийняв Ісуса вже після цього періоду.
Коли приїхав назад, знайшов церкву, де справді покаявся і куди привів усю свою сім’ю. З того часу ми всі служимо в одній церкві тут, у Кишиневі.
«Not an idol народилася за два дні, тому що Бог цього дуже хотів»
Група Not an idol народилася через півтора роки після того, як ми перейшли у церкву Філадельфія. Я відновив свої стосунки з Богом і знову почав служити в церкві та на різних конференціях.
Ще до від’їзду в Канаду я дуже хотів записати сольний альбом. Тоді познайомився з Марком Осельським, нашим клавішником, він в той час вже робив фонограми на замовлення. Після спільної роботи над альбомом ми залишилися друзями і часто бачилися на християнських заходах.
Якось після ювілейного служіння їхньої церкви Марик запросив мене на вечерю. Сидячи у нього вдома, ми говорили про те, як було б класно створити християнський музичний гурт. Тоді для мене, людини, у якої завжди були лише фонограми, співати з live-гуртом було мрією всього життя.
Того вечора фраза «треба створити гурт» прозвучала на рівні ідеї. Ми молилися і говорили, що добре було б зробити це через рік-два.
Але вийшло так, що гурт був створений вже через 2 дні. І навіть не тому, що ми дуже загорілися, а тому, що Бог цього дуже хотів. Він, напевно, просто чекав, щоб ми відкрилися для Нього, а далі Він зробив усе Сам.
Як виявилося потім, ще вранці в день нашої розмови Марик зустрічався зі знайомими християнами-музикантами, і вони теж говорили про створення гурту.
Всі ці хлопці на той момент були задіяні у різних світських проєктах. Вони були віруючими, але заробляли на життя, професійно граючи для багатьох відомих артистів. Марик, наприклад, грав у гурті, який акомпанував Дану Балану.
Взагалі, Кишинів — це велике село, де всі один одного знають. Саме тут зібралися найкращі музиканти — і світські, і віруючі. Марик, працюючи аранжувальником і знаючи багатьох християнських музикантів і співаків, був «сполучною ланкою» між учасниками нашого гурту. Він зібрав нас усіх разом, і ми почали шукати місце для репетицій.
Ще один знайомий Марика, у якого була кімната-база з музичними інструментами та апаратурою, сказав нам «так», навіть не дослухавши наше прохання.
Бог тоді благословив нас настільки сильно, що ми зрозуміли: гурт треба створювати негайно. Вже через два дні ми всі сиділи разом і говорили, як це має бути, яку взяти назву і в якому напрямку рухатися.
«Я знаю, що багатьом наша назва коле очі і вуха»
Десь рік ми грали без назви. Дуже довго думали про неї, тому що розуміли: це як ім’я дитини — як назвеш, так і буде на все життя.
Ми хотіли знайти ім’я, з яким усі би погодилися. Нас, засновників гурту, було четверо. Думки завжди були різними, а в нас була демократія (усміхається).
Якось на одному концерті зібрався повний зал людей, і перед виступом ми попросили їх подумати про назву для нас. Якщо у когось виникала ідея, людина могла її записати і покласти у спеціальний ящик.
Ой, як ми сміялися пізніше, коли читали ці назви — одна була цікавіша за іншу (сміється). Було, звичайно, з чого вибирати, але все було не те.
Одного разу до нас прийшов друг нашого барабанщика і каже: «Слухайте, у мене є місце з Писання, яке, на мою думку, вам дуже підходить».
Коли ми прочитали цей вірш, то зрозуміли, як будемо називатися. Тому що ті слова було про нас, і це те, що ми робимо й досі.
Це була книга пророка Ісаї 42:8: «Я Господь, — оце Ймення Моє, і іншому слави Своєї не дам, ні хвали Своєї божкам».
Ми всі «знайшлися» в цьому вірші. Адже ті дари, що Бог дав нам, ми просто витрачали, і не віддавали Господу належну Йому славу.
Чому Not an idol? Тому що Бог — не ідол, ми служимо справжньому Богу. І друге: ми — не ідол, і ніколи не хочемо стати для когось ідолом.
Я знаю, що багатьом воно не подобається, коле очі і вуха. Але це ім’я, з яким ми прийшли.
Тому, коли люди кажуть «Not an idol», вони мають проголошувати наступне: ми — не ідол, і Бог не ідол.
Ми можемо стати для когось прикладом. Not an idol — це наша історія, це наше минуле, те, з чим ми розірвали. Це про кожного з нас. Бог зібрав нас і зробив щось Своє.
Одна з наших перших цілей — зробити максимальну якість для Бога. Адже християн завжди вважали третім сортом, людьми, які не здатні на щось особливе.
Окрім гурту, наші хлопці професійно займаються музикою, і всі справді нарозхват. Багато з них підробляють сесійними музикантами, хтось робить аранжування, хтось дає уроки гри на інструментах.
Зараз гурт Not an idol відомий навіть серед невіруючих артистів. Я можу сміливо сказати, що у нас — найкращі музиканти. І я навіть пишаюся тим, що найкращі музиканти в цьому місті — це Божі діти.
«Пісня «Ты моя Скала» б’є всі наші рекорди»
У написанні пісень в загальному бере участь увесь гурт. Буває, хтось приходить з ідеєю чи темою, а вся пісня формується уже в гурті в процесі репетиції. Нас багато, і кожен вкладає в пісні свій бекграунд.
Щодо слів, Бог відкрив нам унікальну людину — це ваш земляк Вадим Калацей, учасник гурту «Новий Єрусалим». Він пише нам тексти, але над самими піснями працює вся група.
Іноді для цього треба одна година, а іноді й цілий рік. Пісня «Ты моя Скала» поки що б’є всі наші рекорди — ми її написали десь за пів години. Але це було натхнення від Духа Святого.
Тоді ми відпочивали у християнському таборі, де щодня разом у малій групі вивчали Слово. Протягом усього тижня ми постійно перебували у молитві та Слові і наповнювалися Святим Духом, так що була потрібна лише іскра, щоб усе «загорілося».
На останньому вечірньому служінні кожна мала група отримала завдання скласти пісню. Тоді ми відкрили 20 Псалом румунською мовою і буквально за пів години написали пісню. Майже без змін біблійного тексту румунською, тільки підібрали риму.
Потім Вадим дуже добре її переклав, зберігши головну ідею. І ця пісня просто «вибухнула». У Румунії «Ты моя Скала» — це наша найбільш впізнавана пісня.
«Мосты» нам дав той самий Вадим Калацей. Коли ми її допрацювали, у Марка виникла ідея записати версію з багатьма виконавцями.
З ким хочемо співати — вирішували всією групою. Записали пісню, відправили, зателефонували, поспілкувалися, сказали, що хочемо зробити. Погодилися майже всі.
Пісню монтували з «пазлів» — більшість артистів заспівали лише ті місця, які їм найбільше сподобалися чи були зручні. Потім ми збирали цей пазл — всі заспівали добре, і кожному треба було знайти своє місце.
Ми не хотіли показати себе в найкращому світлі. Ми хотіли, щоб у кожного співака було його найкраще виконання, його найкраща фраза. Саме в цьому вся краса такої роботи.
Після того, як звели докупи всю пісню, зняли концепт кліпу в Кишиневі і відправили всім учасникам. Потім змонтували всі отримані від них «шматочки» відео, і вийшов кінцевий результат.
Взагалі ідея записати «Мосты» з’явилася майже 2 роки тому, а пісню ми випустили лише наприкінці цього серпня. Тому багато хто подумав, що це такий карантинний кліп. Насправді в нас лише зараз до неї дійшли руки.
Читайте також: Зірка американського
кіно розповіла як діти своєю дитячою вірою вчать дорослих
Є ще одна пісня румунською мовою, яку ми «мучили» дуже довго. Потім відклали, повернулися через рік і зробили її за одну репетицію. Зрозуміли, що рік тому ми просто не були духовно до неї готові. Ця пісня розриває мене, там уся Біблія від початку до кінця, від створення до розп’яття. Як мюзикл. Сподіваюся, що колись ми зробимо її російською мовою.
За вісім років існування нашого гурту ми записали два альбоми румунською. Російський альбом — це вже наш третій, він складається з багатьох перекладених пісень із двох попередніх альбомів. Плюс ті пісні, які є тільки російською.
Взагалі питання мови дуже делікатне. Якщо в загальному, то молдавської мови як такої просто не існує, це більше діалект, схожий на змішану російську і румунську мови. Тому, щоб бути зрозумілими для всіх, ми пишемо пісні цими двома мовами.
Спочатку планували і навіть записали кілька пісень англійською, але потім спіймали себе на тому, що просто не встигаємо.
Зробити англійською, щоб стати популярнішими? Ми не ставили перед собою таку ціль, тому, напевно, і не робимо цього. Поки що пишемо пісні для своїх братів рідними мовами — румунською і російською.
«У віруючих це дуже непростий, неприбутковий і складний хліб»
За один рік ми зіграли близько 130 концертів. Потім порахували, що за весь цей час лише на дорогу витратили цілий місяць. Я тоді катастрофічно не висипався і просто горів.
Загалом кажучи, мене просто не бачили вдома. А якщо й був удома, то знаходився на роботі. На вихідні всі сім’ї тут виходять гуляти, а моя дружина сидить одна, тому що її чоловік — служитель і кудись поїхав.
Таке служіння дуже сильно б’є по сім’ї. Воно важливе, тому що ти робиш його для Бога, але сім’я — це також служіння, яке Він дав тобі особисто.
Це нелегке життя. Я часто чую, як хтось каже: «Ой, гурт, артисти, слава…» Люди не знають, що за цим ховається.
Це зрозуміє лише пастор, який постійно в служінні і роз’їздах. Зрозуміє людина, яка їсть цей хліб. У віруючих він дуже непростий, неприбутковий і складний. У невіруючих зовсім інша кухня і математика.
Потім ми почали планувати: обов’язково залишали один-два вихідних у місяць. А якщо доводилося грати кожні вихідні протягом місяця, то весь наступний нікуди не їхали.
Це було складно, але треба було знайти якусь середину, щоб кожен міг поєднати це служіння, сім’ю, роботу й, окрім усього, ще й церкву.
До створення гурту і частих поїздок я був лідером поклоніння у своїй церкві. Потім зрозумів, що не справлюся, і віддалився від цього служіння.
Ми проводимо три євангелізаційні служіння в рік, на які запрошуємо дуже багато людей. І ось на ці, як ми називаємо, «великі дні» церкви я приходив як соліст.
Але півтора роки тому я повернувся і зараз служу в російському прославленні нашої церкви. Працюю з гуртом більше за кулісами, включаючи духовні настанови і професійний спів. Також співаю з ними на сцені. Зараз я там, де треба і де можу принести більше користі.
Раніше було багато роз’їздів, і це було погано. Зараз теж погано, тому що їх немає взагалі. Група хоче і повинна служити. У нас є це бажання і вогонь, але ми сидимо «під замком».
«У цей час ми повинні хоча б якось досягнути своїх слухачів»
Ми завжди орієнтувалися на live-концерти — робили музику і відразу їхали на гастролі в інші міста. Там розкладали апаратуру, грали концерт, направляли людей у місцеві церкви і їхали далі.
Фото, відео, медіапросування в загальному у нас були на низькому рівні — ми просто не встигали.
А тут пандемія, і ми сидимо вдома. Пів року скасовані всі концерти. Тому нам довелося трохи переосмислити наше існування. Ми навіть відкрили канал Patreon, де люди, якщо хочуть, можуть нас підтримати.
Зараз гурт змушений більше перелаштовуватися на цю онлайн-платформу. І ми вже працюємо над цим, хоча і дається це нелегко. Зараз плануємо нові пісні відразу записувати і викладати. Не обов’язково з повноцінним кліпом-сценарієм, хоча би просто аудіо.
Тому що в цей час ми повинні хоча б якось дійти до своїх слухачів. Через карантин, я так бачу, концерти будуть не скоро.
«Українці дуже гарні у своїй відкритості і простоті»
Ми багато де грали в Україні, були і в церквах, і на вулиці. І, що цікаво, іноді нам було легше грати у вас, ніж навіть у Румунії.
В Україні люди видалися мені більш простими, чи що, щирішими і відкритішими. У вас навіть невіруючі, вперше почувши наші пісні, взагалі не бояться і не соромляться підспівувати на концертах.
А ще після концертів усі дуже відкриті для спілкування. У Румунії, наприклад, люди якісь більш закриті. Все-таки, український народ видався мені красивішим у своїй відкритості і простоті.
Саме в Україні після концерту ми вперше побачили величезну колону людей, які хотіли з нами сфотографуватися. І це при тому, що зал був не більший, ніж у Молдові чи Румунії.
Але у вас люди якось не паряться на тим, що інші подумають чи скажуть. Люди хотіли фото чи автограф — вони підійшли і взяли їх. І, незважаючи на те, що це було реально довго, ми із задоволенням розписувалися і фотографувалися. Хоча це не завжди нам подобається, зізнаюся.
Якщо чесно, ми не дуже любимо давати автографи. Я людина, яка говорить все, що на серці, через пісні і Слово зі сцени. А після цього, коли я вимотаний і втомлений, мені хочеться просто ізолюватися. Після концерту мені треба побути на самоті, помолитися, подумати, подякувати Богу. Але в цей момент доводиться роздавати автографи і фотографуватися.
Тут іще палка з двох кінців: якщо я залишуся і буду давати автографи чи фотографуватися, то хтось скаже: «Бачиш, яка звєзда!» А з іншого боку, якщо втечу і не буду це робити, то скажуть: «Ага, дивися, зірку вже спіймав».
Незважаючи на все, ми робимо це з любов’ю і з повагою до нашого слухача, до нашого брата і сестри.
«Популярність схожа на заняття спортом»
Не буду лукавити — це приємно, коли натовп людей любить, знає наші пісні і співає разом з нами. Але тепер мене це не спокушає — я перехворів цим іще в молодості, коли ходив за популярністю і славою. Зараз я чудово розумію, що мені немає чим гордитися. Все, що я маю на цей момент, — не моє. Я просто взяв і попрацював над тим, що дав мені Бог.
Я зробив собі у підвалі кімнату, де займаюся, поки діти з дружиною. Там я можу трохи відірватися від зовнішнього світу. Це моя кімната для молитви, кімната війни. Кожен має таку кімнату війни, де він постійно з чимось бореться.
Всі ці роки у Бога була унікальна тактика, за допомогою якої Він дуже мудро нас виховував.
Якось одного літа протягом кількох днів нам треба було зіграти три концерти. У місті Клуж (Румунія) нас покликали як хедлайнерів вести прославлення на конференції для 8 тисяч людей.
Також нас, тоді ще маловідомий гурт, разом з Bethel Music і Rend Collective запросили співати на щорічному фестивалі музики у Будапешті, на який зібралося 10 тисяч людей.
В Кишиневі ми мали зіграти концерт для невіруючих студентів. Про захід оголосили завчасно. Ми приїхали, розклали апаратуру, зробили саундчек і були готові виходити, але зал виявився порожнім — практично ніхто не прийшов. У залі було лише 8 людей, та й вони — з команди.
Організатори почали просити вибачення, що так вийшло. Кажуть нам: «Сорі, можете збиратися, а концерт, можливо, іншим разом».
Але ми не погодилися і відіграли півтори години зі свідченнями і Словом для цих восьми людей, щоб потім не нести перед Богом відповідальність за те, що ми не зробили.
Так за декілька днів Not an idol провела три концерти: для 8 тисяч людей, для 10 тисяч і для 8 людей. І на всіх цих виступах наше ставлення було однаковим.
Бог виховував нас, перевіряв, чи вірні ми Йому в малому, а не лише там, де багато людей, аплодисменти і світло.
Питання популярності — це як заняття спортом. Це те, в чому ти кожного разу маєш себе тренувати і виховувати, тому що дорога справді слизька.
Духовна зрілість дуже важлива. Через те, що люди знають наші гімни, мене тішить те, що вони проголошують і співають це. А не те, що вони співають саме наші пісні.
«У гурті вісім учасників з десяти різних церков»
Я виріс у дуже консервативній баптистській церкві. Не кажу, що це добре чи погано, просто констатую як факт. Зараз ми всією сім’єю є членами п’ятидесятницької церкви «Філадельфія» у Кишиневі.
Не люблю проводити міжденомінаційні межі. Поняття «баптист», «п’ятидесятник», «харизмат» для мене розмилися з того часу, як ми створили гурт Not an idol.
Коли ми тільки розпочинали грати у різних церквах, я завжди цікавився, до яких деномінацій вони належать. А потім навіть перестав запитувати. У нас була лише одна мета: є Слово Боже, яке ми хочемо донести.
Ми часто сміємося, що в групі вісім учасників з десяти церков. Серед нас є баптисти з консервативної церкви, є п’ятидесятники, є харизмати, є навіть позаденомінаційні. Нас багато, ми різні, але ми навчилися жити разом. І це дуже гарно!
Не можу сказати, що нам важко співати у якійсь консервативній церкві. Швидше, ми не зможемо співати у суперхаризматичній церкві, тому що ми не такі вже «двіжові».
Зазвичай люди, які не дуже розбираються в музиці, вважають нас рок-гуртом. Але, що смішно, в нас намішано багато стилів музики, і саме елементів року в наших піснях — найменше.
У Румунії ми одного разу грали в такій церкві, де середній вік був приблизно 70 років. Церква консервативних баптистських, але таких добрих стареньких (сміється). Ми зіграли акустичні версії наших пісень, і вони так співали, ніби були з нами одного віку.
Not an idol вже не молодь. Ось за нами вже йде інше покоління, яке трохи розриває колонки. У нас все-таки більш доросла музика.
«У церкви надсилали документ з рекомендацією не приймати нас»
Звичайно, не всі нас розуміють і приймають. Де б ми не знаходилися, завжди є прихильники і ті, хто проти. Я розумію і тих, і інших.
Не засуджую нічию думку. Мені просто іноді дуже боляче і неприємно, що люди настільки сміливо засуджують. Багато хто не розуміє нашу харизму й пісні, іноді навіть мою радість на сцені.
Але я не можу мовчати про те, що Бог зробив у моєму житті, я не можу бути іншим. Прикро, що дуже часто, коли мені хочеться стрибати від радості на сцені, люди не розуміють цю радість і сприймають її як щось щось недоречне, обурливе чи бунтівне.
Дуже часто люди зізнаються, що змінюють свою думку про нас після спілкування. Кажуть: «Ви взагалі не такі, як ми думали».
Був період, коли в Румунії на рівні союзу п’ятидесятницьких церков розіслали документ з рекомендацією не приймати наш гурт. Спочатку нам було дуже прикро. Але Бог провів нас через багато вогнів, щоб ми стали тими, ким ми є зараз. І я впевнений, пройдемо ще багато через що, тому що, сподіваюсь, все лише попереду. І я, і весь гурт готові прийняти на себе те каміння, яке ще полетить.
Ми не робимо щось, щоб люди придиралися чи не придиралися. Ми — це ми. Але це не означає, що нас мають «приймати такими, які ми є», як кажуть у світі (сміється).
Ми завжди дотримуємося Слова Божого. Бог, спілкування з Ним і вивчення Писання — один із пріоритетів Not an idol. Наш гурт — це не просто кілька людей, які зібралися, щоб поїздити в різні країни і пограти музику.
Лише тому, що ми робимо це для Господа і для людей, це варто робити. А в іншому ні, надто висока ціна.
«Не треба створювати гурт просто для того, щоб співати. Співайте в себе в гаражі»
Є три прості поради для молодих людей, які хочуть створити музичний гурт чи групу прославлення.
Порада №1. Банальна, але дуже необхідна для кожного. Насамперед, шукай Бога, май особисте спілкування з Ним. Шукай Його бажань у своєму житті і Його відповідь на те, що ти хочеш робити.
Не треба створювати гурт лише для того, щоб співати. Співайте в себе в гаражі або в душі.
Група прославлення має знати, для чого вона існує і яка її місія в церкві. Бог має бути на першому місці. Шукай Бога, Його волю, подружися з Ним, і тоді ти легко зрозумієш, що і як тобі робити.
Порада №2. Стань найкращим у своїй сім’ї, місті, країні. Стань найкращим професійно, духовно і морально.
Бог не достойний «нормального» чи «хорошого». Він гідний лише найкращого, що ми можемо Йому дати на сьогодні.
Погано, коли ти виходиш на сцену як співак чи музикант і не даєш усього, що можеш у цей момент. Ти не віддаєш все для Бога.
Намагайся щодня стати кращим у порівнянні з тим, яким ти був учора чи навіть сьогодні вранці. І якщо хочеш — навіть у порівнянні з іншими, тому що Бог гідний того, щоб у Нього було найкраще.
Багато хто співає у прославленні роками і не докладає ніяких зусиль, щоб хоч якось вирости у професійному плані, навчитися музики чи вокалу.
Тому я кажу: ти не маєш бути задоволеним тим, який ти зараз є. Звичайно, коли ти не задоволений собою, це теж погано. І, все-таки, ти маєш прагнути стати найкращою версією самого себе.
Порада №3. Якщо ти досягнув цього спілкування з Богом, досягнув професійного рівня і став кращим — допоможи тим, хто поруч з тобою.
Допоможи їм духовно, допоможи їм професійно. Тому що команда складається з багатьох людей. Якщо ти професіонал своєї справи, це не робить твою команду на 100% професійною.
Піднімаючи щоразу не лише свій рівень, але й рівень того, хто стоїть поруч із тобою, ти піднімаєш загальний рівень своєї групи.
Люди різні. Хтось легко справляється, комусь той самий результат дається дуже важко. Але, працюючи наполегливо, одного дня він може стати кращим за талановитого. В нашому гурті, до речі, був такий випадок.
Так, Бог сам вкладає цей талант в людину. Але талант — це дуже мало, робота може його побити. Якщо ти талановитий, в тебе щось гарно виходить — допомагай, підтягуй тих, хто поруч із тобою. Це те, що я роблю і чим живу.
«Ми хочемо бути універсальним інструментом у Божих руках»
Зараз ми працюємо над новим румунським альбомом, який буде зовсім іншим у порівнянні з попередніми. Це буде щось повністю нове.
Зараз нашою метою є невіруюча публіка. Плануємо писати такі пісні, щоб невіруючі люди зрозуміли нашу вістку про Христа. Ми хочемо простою, зрозумілою мовою говорити їм про Бога.
Не хочу, щоб це інтерпретували так, ніби Not an idol «іде у світ». Це означає, що гурт у майбутньому хоче зосереджуватися більше на невіруючих слухачах. Чи це концерти, чи пісні в ютубі.
Я іноді уявляю, що у Бога є гараж з інструментами. Якщо Йому треба розпилити товсту арматуру жорстокого серця, Він візьме болгарку і буде її розпилювати. Якщо Йому треба буде розкручувати думки у чиїйсь голові, Він візьме для цього викрутку і буде крутити.
Я знаю, що наш гурт — це інструмент у Божих руках. Not an idol може бути одним інструментом у Бога на поличці, яким Він скористається і покладе назад у режим очікування.
Ми ж хочемо бути універсальним інструментом, щоб Бог міг у будь-який час зробити з нас те, що хоче. Але в той же час, коли Він бере нас як викрутку, щоб ми не перетворилися на ніж.
Музичне служіння — це інструмент, яким можна ремонтувати якийсь певний тип людей і яким не можна ремонтувати інших. Ми знаємо багато прикладів, коли люди роками ходили в церкву, а потім Бог промовив до них через пісню, і вони покаялися.
Досі наша музика була орієнтована більше на церкви, на віруючих людей. Але дуже часто буває так, що ми один одному співаємо, проповідуємо, а про невіруючих забуваємо.
Тому зараз ми поставили перед собою мету стати доступними насамперед для таких людей, щоб говорити їм про Бога. Це буде все спочатку.
Маша Костюкевич для ІА Світогляд
Джерело: svitogliad.com
Всеукраїнський Собор — це об’єднання релігійних та громадських організацій, а також усіх небайдужих громадян навколо християнського шляху розвитку української держави.
Підписуйтесь на нас у Телеграм, Вайбер, Фейсбук та Інстаграм, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!