Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!
Про це йдеться на adventist.ua.
Я почала підписуватись на різні новинні пабліки. Навчання зрештою скасували. У нас в той день було тихо, адже бомбити почали великі міста: Київ, Харків.
***
Насправді для мене це не нове, бо я з 2014 року переселенка з Луганської області. Тому зараз ми взагалі не збирались кудись їхати. Адже не уявляли, як можна залишити громаду – мій тато пастор в Адвентистській церкві. Поїхати кудись за кордон? Я не вірила в це.
***
2 березня в нас вимкнули електрику, воду, газ десь, напевно 5 чи 7 березня. Я до останнього сподівалася, що електрику ввімкнуть. Ми з татом та мамою проводили час разом: готували їжу, розмовляли. Мама розповідала про своє дитинство, про те як вони в селі у бабусі розважалися без інтернету.
Коли відімкнули газ, то їжу довелося готувати у дворі на багатті. Але для мене в тому не було складнощів, бо я часто ходжу в походи зі слідопитами. Збирали сніг, щоб мати технічну воду. А за питною тато ходив до лікарні по сусідству. Туди привозили воду для потреб, а решту віддавали людям. Я теж якось ходила з двадцятилітровою пляшкою. До останнього не думала, що ми їхатимемо…
***
Тато подарував мені шоколадку 8 березня. Не знаю, де він її заховав. Не знала, що в нього були такі запаси. А ще ми з’їли тоді пакет цукерок, які ще залишалися, які колись здавалися несмачними.
***
Не пам’ятаю 8 чи 9 березня татові вдалося спіймати мережу біля офісу мобільного зв’язку. Ми почали розпитувати про новини. Він розповів про те, що відбувається, хто з пасторів виїхав і куди. Я подумала, що, можливо поїду в санаторій на захід України. Адже вже хотілося десь поїхати.
***
У нашій квартирі від вибуху вилетіли шибки, тому довелося піти жити до молитовного будинку. Але через пару днів був авіаналіт і довелося переселитися до друзів.
Вони мали маленьке радіо, і ми слухали українські новини. Там розповідали, що в Києві до житлового будинку потрапила бомба чи ракета. А я думала: невже вони про кожний такий випадок розповідають? В нас обстріли вже стали звичним явищем: там у шахту ліфта потрапили, тут міна вибухнула так, що земля аж до сьомого поверху злетіла і скло вилетіло.
***
Вже протягом чотирьох років мені дуже подобається знімати відео. Відвідуючи різні табори, молодіжні заходи, зльоти, я знімала про ці події відео, щоб згодом показати в рідній громаді.
Крім того виставляла в Ютубі та Інстаграмі. Це моє хобі. Все, що пов’язане зі зйомками, монтажем, режисурою мені до вподоби. Вирішила знімати відео, щоб показати друзям, як ми жили. Щось на кшталт: ось так ми спали, ось так їсти готували на багатті, сніг збирали.
Потім був авіаналіт… Якщо просто розкажеш, що залізні двері випали, вікна разом із рамами, скло розлетілося, то людина уявить, але не так чітко. А так можна показати.
***
Допомагали триматися декілька речей. Перш за все – те, що мама була спокійною. Як вона зараз говорить: якщо батьки не нервують, то і дитина спокійна.
А ще ми багато молилися. Постійно просили в Бога спокій і мир в душі. Завжди треба сподіватися на Господа. Тому я була впевнена, що ми вийдемо з Маріуполя, що виживемо. Якось не могла уявити: як це в нашу квартиру потрапить бомба – це нереально. Нас Бог захистить!
Мама весь час із дев'яностого псалму читала: «впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!». Гумор також допомагав. Згадували якісь смішні штуки з інтернету, мама розповідала випадки з дитинства. Інколи, це переходило в дещо істеричний сміх, але нам допомагало.
***
За цей час було стільки чудес – Бог рятував нас постійно. Якось тато пішов шукати мережу. Тоді дуже сильно бомбили. Ми з мамою лежали під ковдрою, і обстрілювали настільки, що ми не чули одна одну.
Поки був вибух мовчали, а потім далі говорили, дуже сміялися, а будинок трясло як желе.
Тато повернувся і сказав, що це тільки тут голосно, бо наш будинок був ніби щитом для лікарні. А лікарню намагалися захопити, бо там наших солдатів лікували. І тато казав, що на нашій вулиці більш-менш тихо. Він повернувся благополучно.
Молитовний дім розташований у колишньому дитсадку. Там три такі будівлі поряд. У сусідньому перебували солдати Нацгвардії, але вони виїхали звідти ще 11 березня. 13 березня о четвертій ранку я з мамою спали. За мить до нальоту ми накрилися товстою ковдрою. Вона нас врятувало від скла.
А тато за пару хвилин встав, щоб затопити котел. І якраз на його ліжко впала залізна балка від вікна. Ми жили у квартирі із ще двома друзями. У тій ситуації всі люди кооперувалися, щоби вижити. Один пішов у туалет у той момент, другого трохи поранило, але не сильно. Тату теж трохи поранило ногу та обличчя, але не так серйозно.
***
Лише двічі заплакала за весь період. Вперше дев'ятого березня, коли дуже сильно обстрілювали. Ми весь час були у коридорі, там з одного боку дві стіни. А тоді дуже сильно бомбили, ми вирішили пересидіти у передпокої, де потрійна стіна. Я почала плакати.
Мама мене підтримувала, співала християнських пісень. Спочатку почала співати сумну пісню. Я почала ще більше плакати. Мама сказала: «щось ми не те співаємо, давайте веселіше». Кіт теж дуже сильно трусився.
Вдруге заплакала, коли був авіаналіт. Персик, коли був вибух, утік і замість того, щоб плакати за зруйнованим будинком, я плакала, що кіт загубився.
***
15 березня тато піднявся на дев’ятий поверх, щоб спіймати мережу.
Десь годину намагався зловити сигнал. Вдалося, і раптом телефонує брат із Канади. Говорить, що відбувається евакуація з міста, щоб виїжджали швидше, забиралися звідси. Ми не повірили, що вже шістдесят машин виїхали. Подумали, що, можливо, їх розстріляли дорогою, бо дуже страшні бомбардування були того дня. Згодом прийшла така думка: як же брат додзвонився з Канади? Може, йому надійшло повідомлення, що людина вийшла на зв'язок? У нас було таке припущення.
Наступного дня у дворі почався якийсь рух. Люди клеїли аркуші із написом «діти», почали виїжджати. Але казали, що розстрілюють машини дорогою. Ми не знали, що робити. Помолилися, попросили, щоб Бог допоміг нам прийняти рішення. А потім мама згадала, що перед першим авіанальотом наш кіт дуже просився вийти із квартири вночі. Мама його взяла на руки, а він витягувався як змія, хотів подряпати. Хоча Персик дуже добрий кіт, спокійний. Тоді він відчув небезпеку.
А 15 березня Персик сидів на колінах, пригортався до мене, муркотів. Це теж не властива йому поведінка. Він не любить усі ці ніжності. Мама каже: перший раз ми не звернули увагу, давайте тепер послухаємо. Він шукає безпеку – тож спробуємо виїжджати.
На той момент ми жили у пресвітера нашої громади чотири дні. Вони дуже добрі люди. Нашу їжу та воду зіпсувало склом, а у них був запас продуктів, і вони з нами поділилися, хоча не знали, скільки все це триватиме. Ми сіли в машину. Сказали, що випускають лише на Донецьк. А зрозуміло, якщо заїдеш до Донецька, то звідти вже не виїхати. Але ми вже були готові навіть туди їхати, бо там бабуся із дідусем живуть.
І ми поїхали, дякувати Богові пропустили на Запоріжжя. Ми вийшли на зв'язок, сказали, що виїхали. Нам почали надсилати новини, що колону обстрілюють. На українському блокпосту підбігає солдат, каже, що машини обстрілює снайпер, щоби інші солдати пропускали. І нас швидко пропустили. Коли ми заїхали до Запоріжжя, бачили обстріляні машини, але всі, дякувати Богу, були живі та здорові. Наша машина ціла, жодної подряпини.
Потім, коли ми вже виїхали, брат із Канади сказав, що безупинно два тижні, коли приходив на роботу, дзвонив нам. І ось так випадково потрапив, коли тато вийшов на зв’язок. Це було таке диво від Бога.
***
Мрію, щоб відбудували Маріуполь… Хочу поїхати до Києва, прогулятися Хрещатиком. Хочеться відвідати Львів. Хочу пов’язати своє життя з відеозйомкою, можливо, зняти власний фільм. Хоча це ще так далеко… Важко будувати такі плани.
Зараз Альона разом із мамою перебувають у безпеці за кордоном. Після публікації відеощоденника дівчину почали запрошувати в ефіри багатьох телеканалів. Вона погоджується, намагаючись щоразу розповісти про свою віру в Бога та про ті чудеса, які Він зробив для її сім’ї.
На питання, що б побажала тому, хто зараз у важкій ситуації, хто під обстрілами чи в окупованих містах Альона відповіла:
«Найголовніше побажання: довіряти Богові. Якщо впевнений, що Бог збереже твоє життя і врятує, то Господь дійсно допоможе. А щодо пережитого: значить це для чогось потрібне. Я зараз у всіх інтерв'ю згадую про Бога, про Адвентистську церкву. Ми насіння посіємо, і вірю, що зараз люди почують».
Підготувала Інна Сокольська
Джерело: adventist.uа