Пастору церкви євангельських християн Олегу Усатюку – 61 рік, на фронт із колегами-капеланами він їздить з 2014 року. В інтерв`ю "Цензор.НЕТ" пастор Олег розповів про капеланське служіння на російсько-українській війні. Повідомляє: Цензор.

- Днями ви повернулися із зони бойових дій, куди возили нашим військовим і духовну підтримку, і купу потрібних взимку речей. Почнемо з речей. На які речі з вашого вантажу попит був найбільший?

- Кожного разу, коли їдемо до військових, ми беремо речі, які необхідні їм саме в цей сезон. Взимку привозили генератори, буржуйки, теплі речі, спальники, газові обігрівачі, окопні свічки. Влітку дуже в попиті вологі серветки, шкарпетки, нижня білизна. І звичайно завжди із собою берем солодощі, ліхтарики, повербанки, медицину, консерви швидкого приготування та багато іншого. Привозили ми хлопцям і такі газові горілочки, на яких вони можуть швидко розігріти їжу та приготувати чай, каву.

- Мова про хлопців на Запорізькому напрямку?

- Так, і туди я поїхав вперше. А взагалі ми в основному працювали на Донбасі. Район біля Бахмуту, Лиман, Дружківка – в цьому регіоні.

- Це був стрілецький батальйон?

- Ми були в декількох підрозділах. Фах нас найменше цікавить. Нас цікавлять самі бійці. Ми не питаємо, чим ви займаєтесь. Прийшла група людей - і ми з ними спілкуємося, працюємо.

- Ви їздили туди з напарником?

- Щоразу я їду з кимось із моїх друзів капеланів, з якими ми багато років в цьому служінні, які перевірені і часом, і скрутними обставинами.

- Як була налагоджена ваша робота з бійцями?

- Ми не приїжджали безпосередньо в зону бойових дій. Були трішки далі, у безпечній зоні, де нас прийняв той бригадний капелан, який нас запросив туди. Він потім кожного дня домовлявся із командирами підрозділів, щоб вони нам могли організувати зустрічі з військовими. І ми щодня з цього місця їхали на машині до цього підрозділу, з яким уже було домовлено. Але залишатися там на ніч було неможливо.

- На зустріч із вами хлопці приходили добровільно?

- Звичайно, ніякого наказу не було. Просто сказали, що приїжджають капелани, дещо з собою привезли, хочуть до вас звернутися. Хлопці добровільно приходили і спілкувалися з нами.

- Ви зазвичай воїнів сповідаєте?

- Хто має бажання – сповідається, приймає Причастя. А в основному відбувається душевна бесіда. Хлопці мають потребу, щоби розказати свої переживання, те, що вони побачили та через що пройшли. Війна залишає велику рану не тільки на тілі, але й на душі людей, і цей біль треба віддати Богові, і ми їм намагаємося в цьому допомогти через особисте спілкування та молитву.

- Біблію, духовну літературу у вас просять?

- Просять. Ми привозимо з собою. Останнього разу ми привозили аудіо Біблії українською мовою. Їх нам подарували волонтери-американці. Ми роздавали всім бажаючим. Саме бажаючим, бо траплялося так, (ще в АТО) що ми привозили Нові заповіти - і людям це не потрібно. Потім приїжджаємо, а ці Євангелія валяються на підлозі, як непотріб. Після цього ми даємо Євангеліє тільки тим, хто бажає, щоб не було зневажливого ставлення до Біблії.

- І отак ви поспілкувалися з бійцями – і засвітла повертаєтеся "на базу".

- Так, повертаємося, коли темніє, і ми бачимо, що свою місію ми виконали – роздали гостинці, помолилися за хлопців і повертаємося назад. Або, якщо є час, їдемо в інший підрозділ.

- Ви сповідуєте бійців різних християнських деномінацій?

- Звичайно. Відносно конфесій, то я намагаюся спілкуватися з ними так, щоби у них не виникало ніяких питань щодо конфесій; щоб не було розділення. Ми говоримо про Євангеліє, про Ісуса Христа, про покаяння і спасіння душі, а це є саме те, що спільне для всіх конфесій. Адже Господь на небеса людину буде приймати не по тому критерію, до якої ти належав конфесії, а по тому, чи сприйняв ти Божі настанови, які написані в Біблії, та як ти їх дотримувався. І коли ми від"їжджаємо, бійці не задають ніяких питань щодо конфесій, їх це не цікавить, вони почули Боже Слово, а далі розмірковують, приймати це Слово, чи ні. А обставини, в яких вони перебувають, допомагають їм прийняти правильне рішення, щодо спасіння їхньої душі.

- Але це в тому випадку, коли справа не доходить до таїнств. Бо там деномінації не проігноруєш.

- Так, у різних конфесіях різні традиції, різні таїнства. Але в нашому служінні ми не торкаємося таїнств, які б могли викликати якісь конфесійні суперечки. Наша мета в капеланському служінні – дати людям шанс на спасіння їхньої душі. Ми завжди кажемо нашим воїнам, що ми не можемо врятувати ваші тіла на війні, але можемо підказати, як спасти ваші душі. За девять років мого капеланського служіння я маю десятки свідчень, як Бог надприродним чином рятував бійців на війні, коли вони з вірою щиро зверталися до Нього по допомогу. І я розповідаю ці випадки нашим воїнам, щоб зміцнювалася їхня віра, щоб і вони, коли потраплять у скрутні обставини, могли застосувати цю віру для свого спасіння.

- Я правильно розумію, що часто бійці йдуть до вас не по духовну їжу, а просто щоб виговоритися? І тоді ви працюєте, по суті, психологом-християнином?

- Це основна наша робота. Найперше ми намагаємось побудувати душевний місточок до серця людини, через який потім зможемо передати духовне послання. Коли приїжджаємо, найперше дякуємо хлопцям за те, що вони тут. Говоримо, що вони герої. Раніше я розумів, що герой – це той, що кинувся під танки чи на амбразуру. А зараз розумію, що герої - це ті люди, які не допустили кремлівській орді зробити рабами український народ, які взяли до рук зброю і стоять на передовій, захищаючи нашу країну. Ми говоримо їм, що саме вони пишуть сторінки нашої історії, що весь світ дивиться на героїзм воїнів України. Ми говоримо їм, що наша молитва за них, щоб вони повернулися живими до своїх родин, і щоб вони ішли в нашу політику, економіку, і щоб саме вони будували нашу країну. Ці люди мають зовсім інший світогляд, зовсім іншу свідомість, яку сформувала війна. Ці люди знають ціну життя.

Тому ми про це їм говоримо, передаємо їм подяку від наших прихожан, від рідних і близьких. Останнього разу, коли я їхав на Запорізький напрямок, на фронт, я заїхав до одного магазину купити печива, цукерок для військових. І сказав продавчині, що їду на фронт. І ось стоїть черга, я набираю цих смаколиків – і вона вийшла, вклонилася до землі і каже: передайте нашим бійцям низький уклін за те, що вони захищають нас.

- Супер. Хлопцям про те розповіли?

- Я приїжджаю, кажу: хлопці, отака була ситуація, жінка вийшла і уклонилася вам. І я просто передаю вам цей низький уклін і дякую, що ви тут, захищаєте нашу країну; що завдяки вам ми можемо, більш-менш, спокійно жити і працювати. Вони бачать, що це не формально, що це не награне - і це торкає їхні серця. В основному ми намагаємося подякувати хлопцям, принести для них душевне тепло …

І все-таки більш плідна робота навіть не тоді, коли ти перед групою людей говориш якісь духовні речі, а коли ти наодинці спілкуєшся з бійцями. Коли ти говориш з ним про сім’ю, про дітей, роботу. І тоді людина відкривається.

- Ви про це питаєте чи вони самі починають казати про наболіле?

- Різні випадки. Бувало так, що люди підходять і хочуть отримати консультацію про те, що їх тяготить. За ці роки було багато таких випадків, коли підходили бійці і говорили про свої сімейні проблеми. І ми намагалися якось вплинути, щоб ця проблема вирішилася.

- Наведіть, будь ласка, приклад.

- Такий приклад був у Станиці Луганській у 2015 році. Почали спілкуватися з одним бійцем з Борисполя – все ж таки земляки. І він розповідає, що сім’я на межі розпаду. Ми з ним відійшли, і він розповідав про провини дружини. Спілкувалися з ним, мабуть, годин п`ять. І молилися, він виливав душу свою.

Я йому потім кажу: дивися, ти так вчинив. Як би ти сприйняв, якби дружина щодо тебе вчинила так, як ти? Тобто я показав йому цю ситуацію з іншою сторони. І він замислився. Ми так поговорили. Потім я поїхав. Через 3 місяці, в серпні, він мені телефонує: - Васильович, дзвоню тобі з Одеси. Я зараз із сім’єю на морі. Дякую тобі, що ми тоді поспілкувалися. Сім’я з’єдналася, у нас все нормально!

Думаю, слава Богу, що та розмова була йому на користь!

Або інший випадок. Один капітан із Сум побував в Іловайському котлі, в Дебальцевому. А дружина його їздила в Москву на заробітки. Він каже, що до цих заробітків були нормальні стосунки. А як приїхала – почала казати: ви фашисти, ви націоналісти. Капітан каже: я тут смерть в обличчя бачив, ледь не загинув, - а вона такі речі каже!

- І що ви зробили?

- З’єдналися з одним пастором із Сум і попросили, щоб він поспілкувався з цією жінкою. Зустрілися, поспілкувалися – і слава Богу, проблема була вирішена.

- Про що більше говорять на сповіді? Про моменти страху, складні стосунки з побратимами, проблеми в сім’ї?

- Сповіді, як то прийнято в церквах, - що приходять людина і сповідується в гріхах, - такого було дуже мало. Це не стільки сповідь, скільки проста розмова, коли людина відкривається і говорить про те, що в неї болить.

Нещодавно нас попросили приїхати в один підрозділ, де зібрані військові, у яких були певні розлади з психікою. Ми помолилися з ними разом на шикуванні, а потім поспілкувалися з деякими наодинці. Я підсів до одного хлопця, 30 років, родом з Рівенської області. Ми спілкувалися, я подивився йому в очі, і цей погляд у мене перед очима. Він почав відкривати, що пережив. Каже, те, що я там побачив – це страхіття: відірвані руки, черепи валяються, ноги…Каже, це настільки інша війна, ніж те, до чого ми звикли з фільмів про Другу світову…Сховатися нема де – над тобою висить дрон; ти наче у бліндажі схований - але насправді сховатися нема куди. Міни летять і праворуч, і ліворуч – ворожий дрон коригує вогонь, а ти просто лежиш і молишся.

Стосовно молитви. Ми говоримо про важливість молитви. Говоримо про ті дива, які Бог може робити і які робив, із тих реальних випадків, яким ми були свідками за роки нашого капеланського служіння. Ми розповідаємо те, що нам розповідали бійці, які реально пережили диво Боже на війні. І ми ці дива Божі переказуємо їм, щоб вони бачили, наскільки реальний Бог, наскільки міцна віра, наскільки віра і молитва може допомогти у скрутних обставинах. Ми їм про це розповідаємо – а вони потім підходять і кажуть: - Тут якщо не молитися, то хана. Ми, кажуть, постійно молимося. Коли обстріл, коли якісь обставини. Хто як уміє. Навіть той, хто ніколи не молився, своїми простими словами звертається до Бога.

- А доводилось вам чути таке: от я молився – але мене важко поранило, - і що ж ваш Бог? Що ви відповідаєте таким людям?

- Такого я не чув. Але все одно – як і поранило, але людина дякує, що залишилася живою.

- Я зараз буду відверто цинічним, але ті, кого вбило, вже не подякують.

- Знаєте, я так розумію, що за цей час нашого служіння є люди, з якими ми спілкувалися, і які загинули. Але Біблія говорить, що ті люди, які почули Слово Боже, яке ми до них донесли, і які покаялися в своїх гріхах, і які сприйняли Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем, - вони мають вічне життя і зараз перебувають з Господом на небесах. Тому основна мета нашого служіння – це розказати людям про спасіння душі, щоб вічність їхня була не в пеклі, а з Господом в раю. І повірте мені, там набагато краще, ніж нам з вами на землі.

- Дати їм цей місток до Бога.

- Так. Розповісти про Бога. В Біблії, в Книзі Притч, написані такі слова: "Рятуй взятих на смерть, та невже відмовишся від тих, хто приречений на вбиття?". А як ми можемо рятувати? Лише тим, що можемо розповісти їм, що Бог любить кожного, і що для Господа є дорогоцінна кожна душа, і що за кожного Він заплатив ціну Своєї Крові, і що Він є Спаситель. Ісус Христос сказав: "не бійся того, хто може пошкодити твоєму тілу, а душі завадити не може. Але більше бійся Того –( Бога, мається на увазі), Хто може і душу, і тіло кинути в геєну вогняну". Тому на цій війні багато хто намагається пошкодити нашим тілам, і навіть убити наше тіло, але душі нашій ніхто не може пошкодити, окрім нас самих. Тому за свою душу кожен несе особисту відповідальність, тому що тіло тимчасове, а душа вічна. Найважливіше, щоби не пошкодити своїй душі. І людина сама особисто робить вибір лише на землі, де і з ким вона проведе вічність. Ми говоримо хлопцям про різні сюжети з Біблії; зачитуємо те, що говорив Ісус Христос, що життя не закінчується, коли людина померла на цій землі. Це тільки тіло померло, а сутність людини – це душа, яка потім іде до Господа, де Господь запитує: "Сину мій, що ти зробив з тим життям, що Я тобі дав? Чи встиг ти прийняти жертву Мого Сина, та покаятися в своїх гріхах?". Ми говоримо про випадки в Біблії, де Ісус Христос розповідає про це, наприклад, історію про Лазаря і багатого, де їхнє земне життя закінчилося, але як потім розвивалися події. Ми говоримо про випадки клінічної смерті. Я особисто спілкувався з людиною, яка пережила цей стан. І вона розповідала, що саме бачила після того, коли вийшла із свого тіла…

Одного разу, спілкуючись з одним чоловіком про віру, про Ісуса Христа, він каже: - Всі там будемо. А я йому у відповідь: – Почекай, почекай, там – це де? Є два місця– яке ти маєш на увазі? Він замислився.

- На першому місці у ваших розмовах з бійцями - сімейні проблеми?

- І сімейні теж. Зараз, бачите, як у нас в країні склалося? Багато людей виїхало ще до війни в Польщу, в Італію на заробітки. У багатьох навіть і без війни були ці сімейні проблеми, а коли чоловік і дружина в різних місцях, то людина, яка не має страху Божого, їй дуже легко спокуситися. Тому і війна принесла свої рани в життя сімей, і економічні обставини; те, що люди виїжджають на заробітки і тривалий час вони живуть окремо.

- Про відсутність ротації кажуть часто? Про оце важке розуміння того, що ти мав би бути вдома, біля своїх рідних, - а не можеш?

- Говорять і таке хлопці. Звичайно, їм важко. Але вони розуміють, що це війна. Є різні люди. Є ті, які трішки в наріканні, незадоволені, кажуть, що їх мають відпустити… Але в основній масі - це бійці, які з розумінням ставляться до цієї проблеми.

- Знаю, що вам доводилося багато чути і розповіді бійців про втрачених побратимів. Які з цих розповідей найбільше запали в душу?

- Це, напевно, тоді, коли я почав капеланське служіння і приїхав, як волонтер, на своєму бусі в Маріуполь з волонтерською допомогою. Там були бійці, які вийшли з Іловайського котла. Ми приїхали просто, щоб їм допомогти – харчі привезли, теплі речі. І коли вони дізналися, що приїхали віруючі люди, то вони до кожного з нас підходили - і розповідали наболіле. Хотіли вилити душу про те, що вони пережили, коли виходили з "котла". Про втрачених друзів, і обман, в який вони потрапили, цей "зелений коридор"…

Ми цілу ніч тоді просиділи, проговорили з бійцями. А потім уже, коли поверталися додому, ми з моїм товаришем чітко зрозуміли, що на війні найбільша потреба людини полягає не стільки в матеріальних речах, скільки в душевній та психологічній допомозі.

- Про приступи страху хлопці і дівчата розповідають? Коли вони начебто мали щось зробити - але страх паралізував їх дії?

- Так, розповідали. Страх – це реакція організму.

- Просто кожний зі страхом по-своєму бореться. Дехто не може перебороти і потім себе картає…

- Так. Тому страх переживають усі. Але у спілкуванні, коли тема заходить про страх, ми просто говоримо про те, що завжди треба тримати страх під контролем. Ми говоримо, що страх – це теж віра, коли людина вірить у те, що з нею щось страшне має статися. І коли людина в це вірить, то воно і приходить до неї. Ісус Христос говорив: "По вірі твоїй нехай буде тобі".

- З одного боку, правильно; з іншого, легко сказати, важко зробити…

- Це потрібно, щоб не впадати в паніку… Хоча згоден, добре говорити теорію, але коли людина потрапляє в такі обставини, ти сам не знаєш, як вчиниш в такій ситуації.

- Бійці у розмові з вами хочуть скинути тягар своїх думок? Чи все-таки просять вас про якусь пораду?

- Ні, порад вони не просять. Яку можна дати пораду бійцю на війні? Знаєте, написано в Біблії, що люди від священника очікують знання. Тобто ми намагаємося в даній ситуації знайти щось таке, що говорить Біблія стосовно тієї ситуації, з якою звернувся цей боєць.

- І як - завжди виходить знайти настанову з Біблії?

- Не завжди. Поради давати – це невдячна справа. Ми не можемо порадити. Ми можемо людині сказати: Біблія говорить, що ти можеш в даній ситуації зробити так, а можеш інакше. Але вибір за тобою.

Припустімо, якийсь біблійний сюжет розповідаємо і кажемо: ось людина була приблизно у схожих обставинах як ти, - і ось так як вона вчинила, і ось такі наслідки його вчинку? Намагаємося підказати таким чином, щоб людина якось почала сама розуміти, включати мозок, щоб прийняти своє рішення. Бо відповідальність за прийняте рішення буде на людині.

- У вас за ці 9 років є хоча б приблизний рахунок того, скількох людей ви навернули у християнську віру?

- Ні. Дивіться, річ у тому, що моєю метою не є навернути людей у віру. Моя мета – розповісти людям про Ісуса Христа. Повірять вони чи не повірять – це вже вибір людини. В Біблії Ісус Христос розповідає притчу про сім’я. Чоловік посіяв зерно, і не бачить, що відбувається з цим зерном у землі. Але там відбувається процес проростання зерна, який потім проносить плід. Так і наше служіння: ми сіємо Слово Боже в серця людей, а що відбувається в серці людини, знає тільки Господь. Але ми віримо, що це слово принесе в свій час плоди в житті цих людей.

Тому ми не знаємо, хто і коли став, чи не став віруючим. Хоча іноді бійці телефонують і розповідають про дива, які з ними відбувалися… Ось ми були у Зайцевому. В 2015 році там було дуже гаряче, і ми молилися за хлопців. Я там жив в одному будинку, де бійці жили, і звідти виходили на завдання. І щоразу, як вони йшли на завдання, я за них молився. Приблизно 10 днів я з ними там пробув. А коли вже повернувся додому, мені один чоловік, Льоня з Черкаської області, телефонує і каже: дякую тобі, Васильович, за молитви, просто Бог диво явив: впала міна в бою, метрів за три від мене, і осколок розірвав лише штани, а мені – нічого! А інша міна впала десь близько нашого ротного, і осколок розрізав чотири магазина на його бронику, а його не зачепило!

Думаю, слава Богу, це Господь! І таких випадків багато. Були такі випадки, коли хлопці йшли на дуже складне завдання, а до цього приходили і казали: капелане, помолися, бо завдання дуже складне– ми навіть не знаємо, як його можна виконати, і які будуть наслідки. І ми молимося.

- Мова, мабуть, про розвідників?

- Саме так. Там був один Володя з Одеси. Ми помолилися, він пішов. Телефонує мені через тиждень, каже, що були такі обставини – і просто Господь врятував, бо все йшло до того, що ми не могли звідти вийти. Але якимось дивним чином так сталося, що ми виконали завдання і повернулися живими.

- Це позитивні випадки. А було таке, що боєць вам щось невимовно важке розповідає важке - і ви розумієте, що вам нема що сказати?

- Було. Він плаче – і я сиджу коло нього теж зі сльозами на очах. В цій ситуації сяду біля нього, обійму - і сидимо вдвох тихенько. І ніякі слова йому не допоможуть, щоби його втішити. І не варто щось говорити…

- Про що йшлося?

- Про втрату друзів. Просто на війні оця дружба побратимська – це надзвичайно великий душевний зв'язок. Коли люди разом живуть, їдять, разом пройшли якісь труднощі, випробування – це настільки їх споріднює, що у мирному житті я навіть не знаю, з чим можна порівняти. Це навіть більше, ніж стосунки з близькими, рідними по крові. Це набагато більше. І коли бійці втрачають своїх побратимів – це дуже великий біль.

- Скажіть, будь ласка, а як ви це все переносите? Взагалі-то духовна практика каже, що коли священник прийняв на себе тягар сповіді, то він потім просто віддає цей тягар Богові - і душі його стає легше. Але, думаю, це не завжди вдається.

- Звичайно, не завжди.

- То як це все в собі носити? В серці, голові?

- У мене є друзі, священники, пастирі, з якими можемо поговорити, поділитися цим болем, який в мене на серці. Помолитися. Просто втішає те, що я зміг з цією душею поговорити, помолитися за неї. Бо Дух Святий втішає. В Біблії написано, що Дух Святий - Він є Втішитель. Просто віддаємо цю проблему Богові. А те, що у мене на серці, то так само ми якось ділимось з моїми друзями, разом молимося. Це велике полегшення. А ще втішає і лікує те, що ти з цією душею мав можливість поговорити - і ця душа відкрилася; він повірив і прийняв те духовне послання, яке він почув.

- Скажіть, будь ласка, як ваше служіння продовжувалося після повномасштабного вторгнення?

- У перші дні війни події дуже швидко розвивалися. Бої були в Києві біля метро Берестейська, на Оболоні. 26-го лютого я пішов у військкомат проситися, щоб мене взяли військовим капеланом, але воєнком сказав, що наразі капелани не потрібні, і якщо маєте бажання, то можемо вас мобілізувати по військовому квитку. Я погодився. Так я став військовослужбовцем ЗСУ. Наш батальон сформований був із добровольців для оборони Києва, і ми стояли на в"їзді в Київ по Житомирській трасі, потім під Бучею, а потім нас перекинули на південний напрямок.

- Мобілізували стрільцем?

- Так, стрільцем. Наш підрозділ не був штурмовим і тому до липня в бойових діях не був задіяний. Служив з хлопцями, ходив з ними в наряди, виконував все те, що і вони, і виконував свої капеланські функції. Просто не таким чином, як це було раніше до війни - приїжджали до підрозділу на два тижні, на 10 днів. Ні, я саме служив з ними, жив разом з ними.

- Як штатний капелан, але без формальної відмітки.

- Так. І з ким у мене була можливість, я їм говорив про Бога, про Ісуса Христа. Хто прийняв, хто - ні. Коли ми були в безпечній зоні, і я їм говорив про віру, про Бога, то не всі сприймали. Казали: а, я в Бога не вірую. Пам’ятаю, там був один побратим. Я йому кажу, друже, давай я за тебе помолюся. А він у відповідь: – А, Пастир (у мене позивний був Пастир), молись за молодих. Ми вже своє прожили…( а йому лише 55 років). У серпні мене комісували за станом здоров’я. А наш батальйон перемістили в зону бойових дій у Донецьку область. І ось коли вони були у небезпечній зоні, коли там уже і бомбардування, і небезпека смерті, мені телефонує той самий побратим, і каже: - Пастир, молись! – А я запитую: - А що сталося? Ти ж не бажав молитися і казав, що своє прожив! Що змінилося? – Та тут без молитви - хана! Тільки на Бога надія!

Я молюся за нього, вислав йому молитву-покаяння; кажу, братику, ось тобі, цією молитвою помолися, що ти каєшся в своїх гріхах, сповідуєш Ісуса Христа своїм Господом. І він мені навіть на відео вислав, що він помолився цією молитвою.

Через два тижні він мені телефонує: Пастирю, дякую тобі за молитву, просто Бог врятував. Питаю у нього:– Що сталося? Він мені висилає фото, на якому лежить снаряд на землі. Каже: - Танчик вистрілив в мій бліндаж, снаряд упав в трьох метрах від бліндажу - і не розірвався! І лежить цей снаряд на стежці біля мого бліндажу. Я щодня повз нього проходжу.

- Дивовижно.

- Потім так само з другим спілкуюся, кажу йому: давай помолюся за тебе. А він каже: – А я православний атеїст. Питаю в нього: – Що це означає? Бо ці два слова одне одному протирічать… Він відповідає: - А ви подумайте. Я почав думати. І розумію, що дійсно, він має рацію: багато людей, які називають себе православними, по суті є атеїстами.

- В якому сенсі?

- Вони вважають, що їх в дитинстві похрестили, сказали, що вони православні - і на цьому їхні стосунки з Богом закінчилися. Вони впевнені, що їм на небесах в раю місце заброньоване. Але, по суті, у них немає ніяких стосунків з Богом. Їх не цікавить Церква, вони знають, що Бог існує, але чому Він навчає людей, їх це не цікавить.

І потім, коли, знову ж таки, наш батальйон перевели в зону бойових дій, мені телефонує цей побратим і каже: -Пастирю, молися, бо тут дуже важко!- А що сталося, ти ж православний атеїст? – Ні, вже просто православний. – Слава Богу!

Отак міняються у людей свідомість стосовно Бога. Мені мій друг, який зараз служить у війську, розповідає схожі речі. І він каже: скільки служив разом з одним чоловіком, товаришем, побратимом - ніколи не помічав, що у нього є якісь схильності до віри, до Бога. А одного разу їх послали на завдання, вони були на позиції - і вони пропали безвісти. Чотири доби не було про них жодних відомостей. Думали, що загинули чи в полон потрапили. А через чотири доби вони повертаються. І цей чоловік прийшов, впав на коліна - і почав дякувати Богу і молитися. І мій друг каже: - Я ніколи не чув такої молитви, ніколи не бачив від нього якоїсь схильності до Бога – а тут був настільки вражений від такої зміни свідомості цієї людини!

Ще історія. Один молодий чоловік, він віруючий, і мама його віруюча. Він ще неодружений, а сестра його віруюча. І він з перших днів війни пішов добровольцем в тероборону, зараз – у Збройних Силах України. Щоразу коли ми їдемо на Донецький напрямок, я намагаюсь його провідати, привезти якісь гостинці, те, що ми маємо. Ну і помолитися, підтримати його і його підрозділ. Одного разу навесні, після холодів, після морозів – приїжджаю, а він в бронику, на шиї - баф – (такий шарфик, як рукав теплий). І показує мені в цьому бафі дірка, - кулак влізе! Він каже: Слава Богу, Господь просто дивним чином врятував: в одному бою міна впала, і осколок пробив баф, а мене не зачепило! Каже, що у нього на касці були активні навушники (від контузії). Так осколок попав в навушник, а його не зачепило і він сам залишився живим!

-Нічого собі…

-Це один і той же чоловік, але випадки різні. Каже: Господь врятував.

Ще він був у госпіталі десь місяць тому, легке поранення ноги. Розповідає, як він отримав це поранення. Вони на позиціях копають для себе бліндажі, такі лисячі нори. Це не просто окоп, а така собі нора, щоб можна було вритися в такий маленький тунель і сховатися від касетних бомб та від дронів. Там грунт тяжкий, каміння – дуже важко копати. І ось він кілька днів копав лисячу нору на своїй позиції. Втомився дуже, мозолі натер. Але все-таки викопав. Приходить на другий день на ту позицію – і виявляється, що пройшли дощі, і ця нора вся в воді!

- Уявляю собі, в якому він був розпачі.

- Він каже: Господи, я ж так старався, стільки праці, стільки здоров’я коштувало зробити цю нору - і тут все залилося водою! Він вимушений був десь шукати мішки, щоб в них насипати пісок, щоб ці мішки з піском покласти на дно, в цю воду; щоб можна було залізти в цю лисячу нору і сховатися.

Таким чином він користувався цією лисячою норою. І каже, коли був приліт, він був у цій норі, і у нього трохи ноги виступали з нори. І осколки вщент розтрощили цей мішок, який був під ним. А в ногу попали тільки маленькі уламочки. Каже: я тоді став на молитву, кажу: - Господи, дякую Тобі, що ти таким чином мене врятував від великого поранення або навіть і від смерті!

- Він досі у госпіталі?

- Ні, уже виписався і служить у полку "Азов". Отакі Господь робить дива. І про такі дива ми розповідаємо хлопцям, і кажемо, що різні можуть бути обставини на війні, але коротенька молитва з вірою може врятувати тебе і допомогти. Як допомогла цим хлопцям, про яких ми вам розказуємо. Які повірили Богу, звернулися до Нього з молитвою - і Бог їх таким чином врятував.

- Наостанок традиційне питання: ми, українці, переможемо у цій війні?

- Обов’язково ми переможемо!

- А чому ми переможемо?

- Бо у нас такий народ.

- Який саме?

- Пам’ятаю, один боєць каже: - Я ледь із дружиною не розлучився. Питаю: – З якої причини? – Не пускала мене на війну. – Як це так? – Сказала, якщо ти підеш на війну, я з тобою розлучаюся! – Але я все одно пішов. – І що, розлучилися? – Та ні, уже телефонує кожного дня, уже все нормально (сміється.– Є.К.).

Тобто є такі випадки, коли люди, не дивлячись на усілякі перешкоди, - все одно йдуть боронити нашу країну від цієї нечисті, яка прийшла на нашу землю. З такими людьми неможливо не перемогти! Ми переможемо обов’язково!

Місто Щастя, 2015

Я вам скажу, що коли я з ними спілкуюся, я сам отримую від них натхнення для подальшого служіння. Це люди з великої букви. Ми навіть до кінця не усвідомлюємо, що вони для нас усіх, українців, роблять. Яку ціну вони платять за кожного з нас! Вони гідні величезної шани!

Увага! Охочі допомогти капелану Олегу Усатюку у його поїздках на фронт можуть донатити сюди: 5168 7422 4403 0700 Усатюк Олег Васильович

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото, відео: автора, Фейсбук, архів Олега Усатюка

Джерело: Цензор