Хочемо нагадати вам проникливу одну історію, що сталася на початку повномасштабного вторгнення. Ця посвячена родина з Маріуполя була змушена чимало разів прощатися із життям. Вони проїжджали блокпости окупантів під звуки бомбардувань, при цьому відчуваючи брак їжі. "На день у нас було горнятко води та жменька харчів", – розповідає подружжя.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Пара зізнається, що переживши найстрашніші моменти свого життя, вони по-новому почали цінувати прості речі: спів пташок, ясне небо, чашку чаю. На власному досвіді вони відчули силу молитви. Отцю Петру та Вірі лише трохи за двадцять, але їхній життєвий досвід може надихнути багатьох з нас.
Духовна велич Львова взяла у отця Петра інтерв’ю.
Отче Петре, розкажіть, як ви відчули у своїй душі покликання до священства?
– О. Петро: З дитинства, мама водила мене з братом у храм Української Православної Церкви, на той час, Київського Патріархату. Одного разу нам з братом запропонували допомагати священнику. Перший день служіння був найбільш знаковим для мене. Я побачив священника, який зі страхом Божим служить перед престолом та виявляє любов до кожного. При храмі Петра Могили у Маріуполі вже 20 років годують малозабезпечених та бездомних людей. І отець Уар, настоятель, витрачав усі гроші на благодійність. У середньому 150-200 людей годували щодня. Потім я познайомився із Митрополитом Донецьким і Маріупольським ПЦУ Сергієм (Горобцовим), який показав непересічний приклад життя і служіння. Саме тому, я захотів також стати священником. Бо священник – це не просто: прийшов на Службу, звершив її і пішов. Ні, це і спосіб життя також. Це велика відповідальність. Я з 10 років ішов до цього, відколи став паламарювати. Звісно, у мене були 1000 питань, на які я не знав відповіді, але прагнув їх знайти. Відтак, навчався у Київській православній богословській академії, яка знаходиться у Михайлівському монастирі. Там у мене був духівник отець Павло Мельник. Саме він заклав у мою свідомість основу того, яким повинен бути священник, як він повинен жити. Завдяки йому, моїм батькам, всім, хто мене надихав, я потроху рухався до Бога, до розуміння віри. Хоча, звісно, я все життя буду вчитися. Бо це не означає, що, закінчивши академію, більше не треба вчитися.
Віро, чи не було у вас сумнівів щодо будування стосунків із семінаристом? Деякі дівчата не бажають зустрічатися із майбутніми священниками, розуміючи, які труднощі чекають на шляху дружини священника.
- Віра: Коли ми почали зустрічатися, я знала, що він семінарист. Адже у Даніеля (у хіротонії о. Петра) було фото у підряснику і я така: "Ого, нічого собі, він семінарист". Але це зовсім не завадило вибудовувати стосунки.
Як ви познайомилися?
- Віра: Ми познайомилися на з’їзді православної молоді на території Михайлівського монастиря у Києві. У Підбужі я була вчителем-волонтером у недільній школі, і нам запропонували поїхати на з’їзд православної молоді у Києві. Хоча у той період я була на першому курсі, і було дуже багато навчання та мало часу для мандрівки, але я все ж поїхала. На з’їзді молоді було дуже цікаво. Були різні тренінги, ходили у храм, екскурсії.
- О. Петро: На з’їзді православної молоді, я пригледів Віру ще у храмі: стояла красива дівчина молилась, співала.
Рокажіть про свій досвід життя у Маріуполі в умовах повномасштабної війни. Як вдалося вистояти, попри випробування?
- Хоч гупали гради, трусилися вікна, бомбили літаки, люди приходили до храму. Так і ми надію на Бога поклали і йшли під обстрілами до церкви. Якби не храм, у нас би їжі не було. До храму приїздили волонтери і привозили їжу для тих, хто потребував цього. Вже не було світла, газу, зв’язку. До храму їжу привозила волонтерка – пані Ірина, яка під обстрілами шукала її по магазинам. Також прийшов момент, коли відключили воду. Коли було страшно через постійні обстріли, ми просто молилися і покладали надію на Бога. Нам було страшніше, коли обстріли затихали, бо ми не розуміли, що робиться. Одного разу Даніель сидів біля вікна, яке ми заклали блоками, і бахнуло неймовірно сильно. Виявилося, що потужний снаряд прилетів до нас у город. І всі вікна вилетіли, а саме те, біля якого сидів Даніель, - ні. Нас врятував Господь.
Як ви виїхали з Маріуполя?
- Новин ми не знали. Одного разу Даніель побачив з вікна, що одночасно їде дуже багато машин. Це була ціла колона. У храмі нам сказали, що є коридор, але неофіційний. Як ми вже потім дізналися, це просто люди зібрали 10-20 машин і вирішили їхати, ризикуючи життям. Пані Ірина запропонувала вивезти нас за 30-40 кілометрів від Маріуполя на Білосарайську косу. Там на той момент ще не було обстрілів. У той час у нас вже 12 днів не було зв’язку. Батьки неймовірно хвилювалися. Ми молилися вже більше не за нас, а про те, щоб вони не хвилювалися. А на Білосарайській косі ще залишалося світло, можна було хоча би зателефонувати. Тому ми погодилися. Зрештою, ми виїхали буквально з-під снарядів, всюди бахкало, з усіх сторін. Так з нами прощався Маріуполь. Ми щосили молилися. Коли ми виїжджали з Маріуполя, то зустрічали безліч машин, чимало людей ішли пішки, просто, щоб вийти.
Але зрештою Ви вирішили покинути околиці Маріуполя та виїхати?
– Ми побули на Білосарайській косі 2 дні і вирішили їхати. Там вже неподалік росіяни заселялися, і ми розуміли, що чекати більше нічого. Перший блокпост – це було найстрашніше. Ми побачили людей у формі, повністю озброєних. На блокпостах ретельно перевіряли особисті речі. Ми пройшли 15 блокпостів. У Кам’янському міст розбомбили, і ми об’їздили селами по кількох мінних полях. Бачили підірвані машини. Взагалі ми у Маріуполі кожен день з життям прощалися, якщо чесно, а по дорозі кожну секунду було страшно. Потім нам хтось кричить: "Там український блокпост!" Наші хлопці зовсім інші порівняно з окупантами. Росіяни на одному з блокпостів питали звідки ми, ми кажемо: "З Маріуполя", а вони такі: "О, ще живі". Посміялися над нами. Це просто жахливо. Ми намагалися якомога менше говорити і дивитися на них. Коли ми потрапили на український блокпост, то подзвонили батькам зі словами: "Ми виїхали!" Ми не могли повірити. Ми два дні не вірили, тиждень та й досі деколи не віримо.
Зараз дуже часто у контексті війни можна почути від людей: "Ми не будемо вірити, адже Бог допускає такі страшні страждання, смерті дітей". Особисто ви, попри пережиті випробування, залишилися на боці віри. Що вам допомогло зрости духовно і вистояти?
- Коли з усіх сторін стріляють, то залишається покладатися лише на Бога. Ми повністю поклалися на Господа. Ми лягали спати зі словами: "Господи, якщо треба, то Ти нас розбудиш". І Він нас… будив, коли треба було, коли ми чули літак, і треба було сховатися. Ми вірили, що Господь проведе нас через випробування на 100%. Якщо людина хоча б на 1 відсоток має сумніви, то це суттєво. Треба сказати: "Нехай буде воля Твоя, Господи". І все.
А взагалі, якщо чесно, цінності після пережитого, у нас змінилися. По-перше, ми дуже почали цінувати життя, якісь дрібнички. Просто поглянути на сонечко, мати їжу, випити гарячого чаю. І ставлення до життя і до Бога змінилося. І молитва змінилася. Все змінилося. Розуміємо, що куля не дивиться на те, християнин ти чи ні. Багато наших парафіян загинули, ще коли ми були у Маріуполі. Знайомі загинули. Це теж важко. Не розуміти, чому Бог допустив це. Дуже важке це питання. Здається, що війна для того, щоб люди змінилися. Отець Іов, ігумен Свято-Воскресенського Новоафонського монастиря у Львові, де ми зараз служимо, минулої неділі на проповіді казав: "Для чого борються наші військові, якщо ми не змінимося після цього?". Господь любить всіх. Він нас дуже любить і хоче, щоб ми всі спаслися.
Джерело: Духовна велич Львова
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут