Олександру Бочарову 23 роки, хлопець працює провідником в “Укрзалізниці”, а саме – у спецвагонах, якими транспортують поранених українських військових. Тяжкі ушкодження бійців – не єдине, що бачив хлопець за два роки війни. На момент повномасштабного вторгнення Сашко опинився у Маріуполі, де став свідком пекла на землі.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
“23 лютого в нас був рейс “Київ-Маріуполь”, ми мали за три дні повертатися у столицю, але вже не змогли виїхати з міста. Прямим влучанням з літака росіяни зруйнували залізничний міст”, – згадує Сашко перші дні кошмару, на який перетворилося життя його та всіх маріупольців.
Олександр добре памʼятає перші жертви, які він бачив: “Люди просто стояли у черзі до банкомата, їх було близько 50 осіб, прямо у цей натовп був “прильот”. Вижили лише двоє”. Згодом хлопець став свідком багатьох смертей цивільних на вулицях Маріуполя. Машин “Швидкої допомоги” не вистачало, вони не встигали забирати поранених. Місто вже було в облозі й потерпало від навали російської армії.
“Маріуполь палав і вдень, і вночі, авіація не замовкала взагалі, вони бомбили заходами раз на 15 хвилин. Особливо жорстко обстрілювали “Азовсталь”, який тримали наші українські військові. Вдень було темно через дим від пожеж. Чути було, як падав будинок, коли догорав, – Сашко ледве стримує сльози, пригадуючи літніх людей, які відмовлялися спускатися у підвали й гинули у власних квартирах. – Вони або живцем горіли, або ж гинули під завалами”.
Сам Олександр від нескінченних бомбардувань рятувався у підвалі. Разом із хлопцем там переховувалися ще 250 маріупольців, які стали свідками надприродного, Божого захисту. У тому підвалі Сашко познайомився з родиною християн, з якою став щодня молитися. Хлопець запевняє, що ті молитви підтримували всі, хто перебував у сирому, затхлому сховищі.
“Навіть ті, що не вірували, кричали до Бога: допоможи, врятуй! І Господь допомагав. У наш будинок жоден снаряд не влучив. Все навколо розбите, а в нашому будинку навіть тріщини не було”, – свідчить Сашко. І це не єдине диво, яке здійснилося в ті жахливі дні російського терору проти маріупольців.
Умови виживання у блокадному Маріуполі ставали нестерпними. Сашку з товаришами пощастило натрапити на напівзруйнований магазин, в якому, на диво, виявились вцілілі харчі. Тож з їжею проблему вирішили надовго. А от з питною водою було особливо важко. Її не було. Ніякої. Ніде. “І в нас залишається єдиний варіант. У підвалі замерзла та лопнула труба опалення, ми її доламали й звідти набрали десь 15-20 відер технічної води, щоб пити, – згадує Сашко. – Вона була іржава, аж хрустіло на зубах, коли пʼєш, але нам на той момент було все одно”.
Та коли закінчилась і така вода, люди запанікували. Бігти кудись на пошуки води – це наче квиток в один бік. Дехто так пішов і вже назад не повернувся. Аж тут сталося наступне диво. Про цивільних у підвалі дізналися українські військові й спочатку отетеріли, не повіривши, що така кількість мирних людей вже довгий час фактично живе у тисняві та бруді. За кілька годин військові підігнали під будинок вантажівку, повну упаковок з питною водою, яку віддали змученим маріупольцям.
Та одного дня танк російських окупантів майже впритул підійшов до будинку Олександра й взяв його на приціл. Коли перелякані мешканці визирнули з підвалу, російські військові загнали їх назад і влаштували перевірку документів. Побачивши в Олександра посвідчення “Укрзалізниці”, один з окупантів наставив на хлопця автомат з криком “що це за документи?”. Сашко подумки почав молитися, розуміючи, що його просто зараз можуть розстріляти. Інший військовий виявився з Донецька й пояснив напарнику, що означає “Укрзалізниця”. Інцидент наче було вичерпано, але росіяни наказали всім залишатися на місці й готуватися до більш ретельної перевірки. Змучені люди не стали чекати наступної появи росіян і вирішили тікати з підвалу.
В памʼяті Олександра назавжди залишилися жахливі картини міста, в якому панувала смерть: “Йдемо містом, “прильоти” поруч від нас за 20-30 метрів, вголос кричимо “Отче наш”, молимося всю дорогу й бачимо довкола тіла загиблих. Дуже багато дітей різного віку траплялося. Памʼятаю жінку, мати, в якої не було голови, а в її обіймах було мертве немовля…”
Коли Сашко з іншими мешканцями їхнього підвалу вийшли на блокпост росіян, ті спочатку насміхалися над наляканими людьми – чого ви, мовляв, сюди прийшли? Миру просити чи допомоги? Зрештою окупанти надали людям єдиний варіант порятунку – їхати у Донецьк, а звідти вже, куди завгодно. Сашко відмовився і повернувся у Маріуполь, де його прихистила сімʼя християн, з якою він молився у підвалі. Але за кілька тижнів сталася чергова перевірка документів, і хлопця вивезли таки у Донецьк. У сумнозвісні підвали-катівні.
“У підвалі зі мною було ще троє українських військових. В одного не було руки по лікоть, в іншого травма голови. Ніхто не надавав їм жодної медичної допомоги. Нам не давали їжу, воду, нічого. Чути було, як в сусідній камері знущалися з полоненого. Його били, він кричав від болю. Потім кати вийшли й говорять – нічого, скоро сконає. Чути було й розстріли. Я розумів, що ось так росіяни тут ставляться до українських військових”, – з болем розповідає Олександр.
І коли прийшли за ним, хлопець внутрішньо приготувався – або розстріляють, або замордують до смерті. Та Бог втрутився абсолютно дивовижним чином. Порятунок прийшов, звідки Сашко й не очікував. Російський офіцер, дізнавшись, що Олександр звичайний цивільний, просто провідник у поїзді, несподівано й миттєво віддав хлопцю документи й відпустив без зайвих запитань.
Далі в Сашка була довга дорога через окуповану вже територію до Мелітополя, де на нього чекали батьки. Звідти вони разом вибиралися на підконтрольну Україні територію. Коли вʼїхали у так звану сіру зону, по цивільних автівках раптово стали стріляти росіяни. Лише дивом ніхто тоді не загинув. Один з чоловіків, що вижив у тій небезпечній евакуації, потім відверто зізнався Сашкові: “Коли все починалося у 2014, мені було все одно, а тепер, коли торкнулося мене особисто, і я побачив увесь цей геноцид, я зрозумів, що таке росія насправді”.
“Сила молитви. Війна” – авторська програма каналу TBN UA. Він покликаний висвітлювати історії, коли Бог перестає бути анонімним і являє Своє могутнє та милосердне втручання у життя людини. А молитва завжди залишається найпершою та найпотужнішою зброєю християнина.
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут