Війна – це не лише період боротьби та руйнувань, але і час для переосмислення віри. Згідно з опитуванням Центру Разумкова, 29% українців заявили, що їхня віра в Бога посилилась з часом війни. Тільки 7% втратили її. На питання, що допомагає людям боротися з невизначеністю майбутнього, більшість респондентів (32,3%) вказали на свою віру в Бога. Божественне стало більш важливим для українців, ніж прогнози від військових експертів або західних аналітиків. В Україні відносини з Богом є справою особистою і більш пов’язаною з духовними переживаннями або визначенням власного місця в культурі, історії, нації або Вічності.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Про це йдеться на risu.ua.
«З’явився запит на справжність – щирість у вірі»
– Ви у своїй доповіді «Братерство майбутнього» окреслили чотири стратегічні ініціативи Церкви. Це розвиток: доктринального виховання і освіти, зовнішньої та внутрішньої місії Церкви, душеопікунства та пасторського піклування і розробка стратегії біблійно-богословської освіти. Як ці ініціативи дозволять українцям пережити тяжкі часи війни та побороти ворога?
– Відповім на це запитання згадкою про те, як ще перед повномасштабною війною у нас велися активні дискусії щодо утворення департаменту душеопікунської праці. Тоді більше йшлося про неймовірний потік інформації, з яким було непросто справлятися. До того ж, багато викликів, стресів – треба людям допомагати. І такий департамент був створений.
Проте найперше, чим глибоко почали займатися, це – робота з травмою. На мою думку, вона необхідна не тільки у часі війни. Бо зараз українці згуртовані, консолідовані, щоправда, втомлені, однак виборюємо незалежність нашої країни, свободу, в якій звикли жити. Дякую Богові за незалежність України. Однак коли закінчиться війна, «вийдуть на поверхню» багато проблем, спровоковані стресом. Навіть зараз, відвідуючи лікарні, бачу, що чимало людей туди потрапили із хворобами, викликаними стресом: серцево-судинні та неврологічні захворювання, онкологія…
Також постануть питання ментального здоров’я, взаємин у родинах, між людьми – цивільними та військовими зокрема, довіри між суспільством і владою. Тому робота з травмою буде темою №1 наступні років з десять по війні.
З цього прикладу бачимо, що кожна з окреслених у доповіді «Братерство майбутнього» ініціатив підніме величезний пласт болючих проблем, які доведеться вирішувати українському суспільству та Церкві. І, власне, їх розуміння та опора на них допоможе знаходити на них відповіді.
– Потреба людей в Церкві збільшилася, зменшилася чи однакова на початку війни і тепер?
– Якщо говорити про початок війни, коли українці перебували у шоковому стані, велика кількість їх приходила до храмів, які, можна сказати, перетворювалися у гуманітарні штаби допомоги людям. Очевидно, можу говорити з досвіду нашого Київського міського об’єднання Української Церкви Християн Віри Євангельської. Зараз людей поменшало. Проте з’явився запит на справжність – щирість у вірі, зрозумілість посилів. Тобто, людина хоче збагнути істину, яка допоможе їй в житті (євангельське: «…і пізнаєте істину, а істина вас вільними зробить!» Івана 8:32).
Пригадую, Центр Разумкова проводив соціологічне опитування, мовляв, що ви отримували/отримуєте, відвідувавши/відвідуючи церкву? Десь понад 85% респондентів відповіли про, по суті, психологічну допомогу, назвавши це різними словами.
В Україні слабка культура відвідування психолога. А зі священником люди відкриті говорити.
У США після участі країни у війнах у В’єтнамі, Афганістані, Іраку (зауважмо, війни відбувалися не на їхній території) була чимало викликів щодо душпастирської роботи з військовими, на які країна успішно відповідала. Однак, коли ми знайомимося з американськими програмами з роботи капеланів із ветеранами, найперша відмінність, з якою зустрічаємося, – професійна армія у Сполучених Штатів і мобілізована – в Україні. І це вагома різниця. Іншими словами, у чомусь стаємо першопроходцями і мусимо віднайти свою дорогу – не без участі Церкви, зрозуміло.
Сьогодні багато покалічених війною людей – через сильний глибокий стрес, поранення, втрати рідних та близьких, втрати майна. У всіх них неймовірно гостре відчуття справедливості, яке може вилитися в будь-що у мирному житті по війні. Адже життя – завжди життя – воно неідеальне. І люди – завжди люди – вони неідеальні також. Тому Церква повинна зіграти амортизуючу роль між суспільством і людьми, які пережили травму.
«Час від часу виїжджаю на фронт, де отримую внутрішній спокій»
– Наприкінці 2024 у Києві пройшов Міжконфесійний форум військових капеланів, організатором якого виступила Рада Євангельських Протестантських Церков України. Чим визначальний був цей Форум та які рішення, прийняті на ньому, допоможуть капеланам у служінні?
– Це – перший Міжконфесійний форум військових капеланів, у якому брали участь служителі більше протестантського й євангельського напрямку. Передусім ми хотіли, щоби люди між собою познайомилися і творили, так би мовити, професійне середовище, де би зростали. Також запросили до онлайн-участі капеланів з інших країн – для співпраці.
Мали й на меті представити це служіння як для церковної аудиторії, так і для зовнішньої.
Очевидно, не всі стануть професійними капеланами, отримають контракти із ЗСУ. Однак буде велика потреба в капеланах-волонтерах, які мають досвід роботи із солдатами в тилу і на передовій – по війні ті мають взяти на себе такий болючий напрямок, як травми.
– Яка місія військового капелана: захистити людину на війні, допомогти зберегти віру у цих пекельних умовах, служіння людям. Як окреслите те, чому люди тягнуться до капеланів?
– І захистити людину на війні, і допомогти зберегти віру у цих пекельних умовах, і служіння людям – це є місія військового капелана.
ЗСУ – це вертикальна структура, де людина обмежена в тому, щоб розпоряджатися собою. Капелан в армії якраз і є тим, хто може з військовослужбовцями поговорити по-людськи, створити бодай трохи атмосферу спокою та домашнього затишку.
Час від часу я виїжджаю на фронт, де отримую внутрішній спокій…
– Це дивно – виїжджати у неспокій, щоби отримати спокій.
– Так. Отримую внутрішній спокій передусім від того, що послужив. Говорю з військовими про накопичену внутрішню втому, сімейні проблеми… Допомагаю вислати їхнім дітям подарунки від них самих, влаштувати у спортивний, відпочинковий табори на канікулах… І хлопці збадьорюються, мовляв, тил працює. (Сміється).
Війна – річ жорстока, змінює характер. Зберегти самого себе і повернутися таким, яким ти був, до своїх дівчини, дружини та батьків дуже непросто. Війна одного дня закінчиться. Треба буде знову будувати сімейне життя, виховувати дітей, працювати… Як це осягнути? Це ніби по-новому вчитися всьому. Капелан – якраз той, хто дає військовослужбовцю глибокий погляд на себе, окреслює перспективу і допомагає не вкорінитися у серці обличчю війни.
«Для капеланства у людини має бути покликання»
– Капелан у війську – це служитель Церкви чи військовий (адже він на контракті) – чи виникають з цим труднощі, особливо на лінії фронту? Як би ви окреслили статус капеланів?
– Капелан у війську – з одного боку, військовий, а з іншого, – служитель Церкви. Згідно зі Законом України, міжнародними документами він підпорядковується командиру, проте, як священнослужитель, має незалежність у своєму служінні. Тобто це – священнослужитель, який перебуває на військовій службі.
– Чи капелан має служити своїй пастві, приміром, протестантський капелан – протестантським військовим у ЗСУ, католицький – католицьким військовим?
– Коли йдеться про котресь із священнодійств (причастя, шлюб), капелан запрошує того колегу-капелана з конфесії, до якої належить військовослужбовець. Якщо говорити про повсякденну роботу, то усі служать усім: капелан ПЦУ – римо- та греко-католикам, протестантам і, очевидно, православним; капелан УГКЦ – своїм і римо-католикам, православним, протестантам…
– Які загрози на війні є життю військового капелана?
– Такі ж, як і життю військовослужбовця, за виключенням тих, хто перебуває «на нулі». Один із наших військових капеланів-волонтерів загинув: дорогою його наздогнав безпілотник.
Якщо говоримо про бойові зіткнення, то капелани не беруть у них участі – це заборонено міжнародними конвенціями. Але на місці, де дислокується військова частина, проживають військовослужбовці, а з ними і капелан. Якщо говорити про тих капеланів, які виїжджають на місце відпочинку військовослужбовців, то, звісно, там спокійніше.
Усі наші штатні капелани, а їх 10, які нині на контракті, служать у бойових частинах. Ще близько 400 капеланів-волонтерів їздять до хлопців за ротаційним принципом.
– Власне, чому я запитала: побутує думка, що у капелани йдуть через те, що можна уникнути мобілізації?
– Це хибна думка, мовляв, краще піти служити військовим капеланом, щоб не забрали до війська. Зазвичай, військовими капеланами стають із чинних священнослужителів. По-перше, у людини має бути покликання. Інакше вона може волонтерити, однак професійним військовим капеланом точно не стане. По-друге, повинен бути священничий досвід служіння людям.
Професійні військові капелани мають пройти навчання впродовж кількох місяців. Війна, на превеликий жаль, змушує нас це робити доволі швидко. На її початку це взагалі були короткі курси.
«Це екзистенційна війна»
– Війна в Україні – це виклик для Церкви чи можливості? Як цінності потрібно нести людям у часи неспокою?
– Як виклик, так і можливості. Гадаю, виклик такий ж, як і для всього українського суспільства – захистити свободу. (У моєму розумінні, Церква – це люди). Особливо для євангельського середовища, яке пам’ятає радянський союз, свобода – неймовірна цінність! Фактично, Українська Церква Християн Віри Євангельської теж була в підпіллі.
Це екзистенційна війна – бути чи не бути – країні, Церкві України. Гіпотетично, якби Росія прийшла на наші землі, відомо, яка би Церква була панівною – російська православна – УПЦ МП. На усіх окупованих зараз території – Херсонщині, Запоріжжі – наші церкви – це вже undergroundські. Лише на Донеччині вони ще більш-менш відкрито служать. На Луганщині – взагалі закриті.
Хоч я не можу послатися на дослідження портрету і психотипу українця/українки, але на моє переконання, ми – такі: або боремося за свободу і виборюємо її, або втікаємо жити там, де є вона є!
– До війни багато років поспіль за соціологічними опитуваннями одного-двох дослідницьких центрів біля 70% українців називали себе віруючими. Як ви гадаєте – з повномасштабною війною кількість переросла в якість?
– Складне питання. Мабуть, і тут треба було би посилатися на дослідження, опитування, та я говоритиму за своїми відчуттями. У багатьох випадках – так – кількість переросла в якість. Мені здається, стало більше тих, які віру сприймають глибоко та серйозно. Але чи збільшилася кількість віруючих? Не впевнений. Глибшими стали ті, що були, як уже сказав.
Вочевидь, віра в кожної людини пройшла зокрема і через осмислення небезпеки. І приходить відчуття: а що в цьому світі є такого, що може допомогти, захистити, врятувати? І думається про ВІЧНІСТЬ, НЕСКІНЧЕННІСТЬ, ЛЮБОВ. І хлопці, йдучи на позиції, думають про це. Капелани розповідають, що на фронті нема, що називається, молитов нашвидкоруч – вони звучать, наче стріла з лука, що потрапляє у 10-ку.
«Маємо якесь особливе призначення»
– Анатолію Миколайовичу, а ваші взаємини з Богом змінилися під впливом повномасштабної війни? До слова, ви чекали війну?
– Ні, не чекав. Хоч у повітрі й літало передчуття війни. Однак сприйняти, що це станеться, було неймовірно важко. Щоправда, більше думав, що вона захопить Південь та Схід країни, і звідти будуть наступи.
Не можу сказати, що у перший рік повномасштабної війни у мене були глибокі теологічні роздуми. Довелося багато їздити і займатися допомогою, яку ми збирали — тоді кожна церква перетворювалася на гуманітарний штаб. Але коли залишався сам на сам, мене глибоко торкала тема про Божу Любов – як Господь виразив Свою Любов до нас. І напрошувалися висновки: Той Бог, Який Своїм сильним і потужним словом творить увесь Всесвіт, закони життя в ньому, прийшов – щоби допомогти Власному творінню – людині. Ці роздуми не раз викликали почуття вдячності і навертали скупі чоловічі сльози. Думалося: «Такий Великий Бог полюбив людину аж до смерті – смерті хресної». Знаєте, ми часто Бога сприймаємо, як Того, Хто може/має вирішити, приміром, наші побутові питання. Так, Господеві це цікаво. Проте Йому більш цікаве питання нашої Вічності. Ділюся цими роздумами з людьми.
– Які питання найчастіше вам ставили у перші місяці 2022-го?
– «Коли закінчиться повномасштабна війна?» і «Чому це зачепило українців?». На перше жартома відповідав: «До кінця весни», додаючи «Бо так хочу». Цікаво, те, що «так хочу», люди вже й не чули – настільки хотіли закінчення цього лиха.
– А на друге питання відповідь маєте?
– Чому саме українці – не знаю. Однак у мене складається враження, що маємо якесь особливе призначення, і нам потрібно пройти певний шлях, щоби його виконати. Може, це цинічно звучить, але часто у стражданнях народжується сутність, що допомагає людині збагнути – хто вона, яке її покликання. Українці – творчі, здібні. Та вони були помножені на безкінечні нарікання, до яких маємо схильність. Мабуть, через років 50, коли ці події будуть проаналізовані істориками, зазначатимуть, що після подолання травми в країні розпочалося відродження. Принаймні, я у це вірю.
– Що вам допомагає у цей час?
– Молитва, читання Слова Божого, згадані роздуми про взаємини Бога з людиною. І, звичайно, служіння – коли бачиш, як загоряються очі, погляд стає впевненим, спокійним від того, що ти допоміг, підтримав, порадив. Це приносить задоволення.
Загалом раджу більше читати – недавно прочитав книжку Шимона Переса «Дрібних мрій не буває» – вона допоможе у відновленні України.
Джерело: risu.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут