Оксана — киянка, носить позивний «Пума», який отримала у лавах добровольчого загону: на початку повномасштабного вторгнення вона боронила столицю. Потім почала допомагати військовим і волонтерити. Як шукала та переконувала людей рятувати малечу під час запеклих боїв у Бахмуті – волонтерка розповіла в інтерв'ю для suspilne.media.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Під час запеклих боїв у 2022 році у Бахмуті залишалися цивільні, зокрема й діти. Чому вони не виїжджали?
Якось в одному з підвалів місцевого садочка я побачила дітей. Це не одна-дві дитини, їх там було багацько. Інколи вони не виходили на вулицю тижнями, як діти підземель. Я тоді ледве стримала сльози. Це було для мене дуже боляче, і я почала вмовляти батьків виїжджати. Як з'ясувалося, зробити це було непросто. Люди відмовлялися з різних причин.
Звичайно, серед них були й «ждуни». Потім вже ми впізнавали тих, хто часто навідувався у «пункти незламності», у сюжетах російських ЗМІ. Це одна категорія людей. Інша — малозабезпечені. Вони казали, мовляв, «поїдемо — будемо бомжувати», «кому ми там потрібні». Таких було більшість.
Але були й такі, що просто від страху не могли ні на що наважитись. Я за фахом психологиня, є кілька реакцій на стресову ситуацію — бий, біжи, завмри. Так ось це ті, що завмерли, облаштувалися в підвалах і потроху звикли до такої буденності під обстрілами.
Вони себе вмовили, що так краще, а російська пропаганда про страшних «бандерівців» їхній вибір затвердила. Бо з усіх приймачів вже було чутно лише новини окупантів. А коли вдавалося, і вони помившись на одному з пунктів, говорили: «То тут життя».
Як вмовляли, чим переконували?
З одними треба розмовляти лагідно, на інших, навпаки, слід нагримати. Нас постійно супроводжували військові, і ми з ними діяли за принципом «хороший-поганий» поліцейський. Люди трималися за матеріальне, я часто чула: «На цей холодильник я збирала все життя», «Як я залишу курей». Ба більше, навіть, якщо їхнє житло було вже зруйноване — вони трималися за ті руїни.
На подібні закиди я відповідала: «Вивеземо дітей, тоді, якщо вам так шкода той холодильник, — то повернетесь за ним». Більшість, з тих людей у підвалах, ніде не подорожували, не виїжджали далі області, інколи міста. Бо дорогою вони розповідали, що не були в Києві, та що там в Києві, у сусідній Костянтинівці.
А ще розповідала притчу про те, як під час великої повені, чоловік, щоб не потонути забрався на дах будинку. До нього приплив човен. «Перебирайся сюди», — покликала чоловіка людина на човні. Він відмовився, мовляв, чесно жив, то Бог врятує. І так повторилося тричі. Він не сів до жодного. Чоловік потонув, а коли зустрівся з Богом, запитав Його: «Я праведник, чому Ти мене не врятував?». На що Господь відповів: «Я ж за тобою три човни посилав».
Інколи це спрацьовувало.
Як ви їх там шукали — темно, небезпечно — це ж підвали, якісь сховища і не лише в будинках?
Дуже складно. Я витягала таких, яких не було навіть у списках адміністрації. Я їх вивозила, коли в місті не було ані волонтерів, ані поліції — туди могли потрапити лише військові, але ж у них інші задачі.
Одного разу це було немовля. Воно народилося у Бахмуті під час запеклих боїв. Батьки переховувалися, навіть сусіди не знали, що вони там є. Батько родини сказав, що дружину і двох дітей він вивіз. Як з'ясувалося, вони там жили, курей доглядали й народили дитину. Чому вони ризикували трьома доньками, коли в них є родичі в Одесі — я не знаю.
Більшість переховувалися. Я тижнями ночувала в Бахмуті, щоб знайти тих, хто ховався. Уночі виявляли димок від вогнища. Давали адреси ті сусіди, яких я вивезла, і вони мені вже довіряли. Батьки були в стресі, вони налякані.
Був випадок, коли ми родину чекали три години. З одного боку — це нас наражало на небезпеку, бо коптери відстежували та й снайпери на нас полювали. Але конкретно в тому випадку — це дало нам змогу не потрапити під обстріл.
На переправі, яка вже обстрілювалася, ворог поцілив у медевак (броньована медична автівка). Там ще горіли тіла, і я попросила маму трьох діточок, яких вивозила, відвернути дітей, щоб вони не бачили обпалені трупи.
Зазвичай ми виїжджали на заході сонця. Одна дівчинка, яка з машини вперше за кілька місяців його побачила, сказала: «Мамо, дивись сонечко!». Тоді ми на максимально можливій швидкості мчали по так званій «дорозі смерті».
Скільки дітей ви врятували й чи підтримуєте з ними зв'язок?
Мені вдалося врятувати двадцятьох дітей. 90% — дівчатка. Найменшій дитині на той момент було півтора місяця, найстарший — хлопець 17 років. Переважно, це були багатодітні родини. Ні з ким з врятованих я не підтримую зв'язок, натомість я спілкуюся з тими волонтерами, до яких я влаштовувала евакуйованих, запитую хто та як обжився.
Дякуємо всім волонтерам за їхню важку, але вкрай необхідну допомогу. Також давайте молитися за всіх, хто ще досі перебуває на окупованих територіях. Нехай вони відчують, що і там Бог перебуває поряд з ними.
Джерело: suspilne.media
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут