Через скло ілюмінатора світ здається інакшим. Він загадковий та простий водночас. Нескінченна метушня портів, таємничі вогні одиноких кораблів, дивні люди з дивними звичаями. Немов на екрані кінотеатру. Вони кудись поспішають, метушаться, у них свої долі – щасливі й трагічні. А ти п’єш чай і спостерігаєш з висоти величезного океанічного лайнера за всім цим, мов завзятий натураліст за життям мурашника. А ще, мене дуже займала одна думка – всі ці люди спостерігають за тим величезним кораблем і мріють опинитися на ньому. А я вже сиджу тут… серед обраних, особливих. Це зараз звучить смішно, а коли сидиш біля того ілюмінатору – така думка неабияк гріє душу, повірте мені…
Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!
Скільки їх було, таких морських мандрівок? Шість чи сім, зараз уже і не підрахувати. Одного разу ми з сім’єю пливли цілий місяць, перетинаючи океан. А до цього були мандрівки літаками, автобусами. Я належу до тих щасливців, яким поталанило в житті знайти другу половинку, яка повністю і беззастережно поділяє найбільшу пристрасть твого життя. Для мене − це мандрівки. Якась нездоланна сила тягне мене в дорогу світ-поза-очі і не дає спокою, аж поки ти не почнеш пакувати валізу у нові, ще незвідані краї. І завжди, зі щирим завзяттям поряд моя кохана дружина – з таким самим нетерпінням пакує свою валізу. Я ж кажу, пощастило мені, як мало кому… 39 країн за 10 років. І я думав, що це лише початок…
Бізнес мій, хоч і невеликий, давав можливість мандрувати. І хоч я ніколи його не любив, та свою справу знав добре. І я мріяв. Як же багато всього я собі уявляв! Коли ти молодий, енергійний, здоровий, повний планів та надій – немає жодних сумнівів, що у тебе попереду прекрасне майбутнє, довге і щасливе, повне пригод та яскравих емоцій.
Саме такі думки переповнювали мене, коли одного дня моїй дружині поставили діагноз – рак. Нашій донечці саме виповнилось тоді два місяці. Я сидів у приймальному покої ізраїльської лікарні, тримав її на руках і чекав, коли дружину вивезуть з операційної. А вона плакала і все не могла заспокоїтися. Не допомагали ні молоко в пляшечці, ні колискові. Я згадав себе біля ілюмінатора – хіба то був я? То був якийсь інший чоловік, безтурботний, амбітний. Обраний. Хазяїн свого життя. Я думав, що все залежить від мене… А виявилося, що нічого не залежить.
Я подивився в небо, де ми звикли уявляти місцезнаходження Бога. Я мовчки кричав туди: «Для чого Ти це робиш? Я ж був вірний Тобі більшу частину свого свідомого життя?!». Але там були хмари і більше нічого…
Змінилося все. Єдиною свідомою думкою залишалося: «Господи, не забирай її у мене!» Дві необхідні операції вимагали величезну суму грошей. Я більше не почував себе обраним. Я збирав пожертви зі всього світу, бо то був єдиний шанс. І, захоплений цією справою, я мало не пропустив повз увагу справжнє диво – гроші зібралися в потрібній сумі в найпотрібніший момент. Це здавалось нереальним. Я знову дивився у небо і питав: «Це Твоя робота, Боже? А не простіше було просто не допустити цього?». Але на небі лише пливли поодинокі хмаринки.
Людина звикає до всього, до будь-якої страшної ситуації. Дві операції дали шанс і десь далеко на горизонті почали з’являтися думки: може та гроза минула? Може все налагодиться? Бо ще в Австралії ми не були жодного разу…». Прокинулись несміливі думки про валізи. Тільки якийсь кашель дошкуляв час від часу. Але нас, чоловіків, якимсь кашлем не злякаєш і до лікаря не заженеш, чи не так? Так я собі й думав. Аж доки той кашель не став таким нестерпним, що дихати стало важко. Ну добре, я піду до лікаря, просто щоб переконатися, що то дрібниця і не варто було мене в ту лікарню підганяти! Бо кашель – то лише кашель, правда ж?
Лікарю знадобився лише один знімок, щоб вимовити слово, яке було страшним кошмаром моєї сім’ї останні пів року – рак. В той момент я не відчув нічого – ні страху, ні жалю до себе. Лише ввечері, тримаючи донечку на коліні, зазирнувши в її усміхнені блакитні очі я подумав: «Невже ти ніколи не запам’ятаєш свого тата?». І тоді гострий біль пронизав серце, мов ніж. А та маленька дівчинка своєю маленькою долонькою витирала сльози з моїх очей і все повторювала: «Тато, не плач, тато, не плач…».
Що ж справді залежить від нас в цьому житті? Наше щастя? Чи може здоров’я? Чи достаток? Що ж тоді? За що триматись, коли навколо руйнується все, що було важливим, що приносило задоволення, здавалося непорушним? «Долина плачу» − здається саме так називається такий період життя у Біблії. Хотів би я її оминути, обійти. Але я вже був тут. І лишалося тільки або здатися у полон відчаю, або зрозуміти, як в цій долині взагалі вижити.
Мене нудило просто постійно. Лікарі кажуть, що від хіміотерапії нудить не всіх. Та не з моїм щастям. Довгі місяці. Я втратив їм рахунок. А, заодно, втратив і роботу. Довгих півтора року я не міг і думати про роботу. В родині не працював ніхто. І, от дивина, жодного разу не було ситуації, щоб нам не було чого їсти чи оплатити рахунки за лікування! Завжди, навіть коли в останню хвилину, необхідна сума знаходилась. Інколи просто нізвідки. Це вже тягнуло на диво… Крізь нудоту я підіймав очі догори. «Я знаю, що це Ти, Бог!». Цього разу небо було чисте, без жодної хмаринки.
Лікування не давало результату. Щобільше, у дружини стався рецидив.
Здавалося, сподіватись більше немає на що. Та й сподівання вже не мало бути. Однак, щось однозначно було не так! І хоч в «долині плачу» тіні тільки збиралися, навколо одне за одним творилися дива. Звідкись знайшлася фірма, яка оплатила моє лікування на чверть мільйона доларів… Сама собою знайшлася робота – я почав писати (не пропала даром журналістська освіта!) і мені почали за це платити. Вперше в житті я отримував задоволення, від того, що робив! Як я міг віддати стільки років життя справі, яку терпіти не міг? Дивно було упіймати себе на цих думках в такий скрутний момент! Складалося враження, що якась невидима рука ніби огорнула мене зі всіх боків і дбайливо оберігала протягом всього цього шляху. Я більше не відчував себе хазяїном життя, саме життя більше ніяк не залежало від мене. Водночас я відчував себе більш захищеним, ніж коли цілком здоровий сидів посеред океану біля того величезного ілюмінатора.
«Блаженна людина, що в Тобі має силу свою, блаженні, що в їхньому серці дороги до Тебе, ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом, і дощ ранній дає благословення!». Я читав цей уривок з Біблії знов і знов. Ось вона Долина Плачу. Ось вони – джерела небесні. Відкриті так, як ніколи не були, коли життя йшло гладенько. Мені нічого не залишалося, як визнати, що в якій би глибокій ямі, в якій скрутній ситуації я б не опинився – я не залишений Богом ні на мить. І буря в моєму серці почала вщухати. Є Той, хто контролює все. Він не обіцяв, що не допустить нічого поганого в моєму житті. Проте, обіцяв, що ніколи не залишить мене самого. І не залишив. Сліди Його дій навколо мене − один дивніше за інший. Їх не сплутаєш ні з чим…
Я не маю жодного поняття, що чекає мене завтра. Знаю лише, що немає для мене кращого шляху, ніж той, яким веде мене мій Господь. Він довів це самим беззаперечним чином в моєму житті.
А рак?… А що рак? То лише проста річ, яка теж повністю підвладна Богу. І Він сильний позбавити мене і мою кохану дружину від нього, я в цьому не сумніваюся!
Думаючи про це, я знову підіймаю очі до неба де, як заведено вважати, знаходиться Бог. «Дякую Тобі за все!» – тільки й виходить вимовити. А небо посміхається мені у відповідь мільйонами сонячних променів.
Знаходжу на мапі Австралію. Ну, постривай! Ми з тобою ще зустрінемось!…
Джерело: slovoproslovo
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут.