Автобус, що мав стати пасткою смерті
25 лютого 2022 року Ярослав Тарасов сів у звичайний рейсовий автобус, який мав вивезти його з Харкова в рідну Донецьку область. У салоні — десятки мирних людей. Але за Харковом автобус потрапив у засідку російської військової колони. Без попередження відкрили вогонь.
«Усі кричали — “Не стріляйте!”. Жінки молили, плакали. Через секунду я вже бачив дівчинку в себе під ногами… В неї була дірка в голові.»
Обстріл тривав приблизно 30 секунд. Водія вбили. Автобус зупинився, повільно відкотившись назад. Ярослав отримав кульове поранення ноги — пальці провалились у м’ясо. Почалась боротьба за життя.
На узбіччі між життям і смертю
Росіяни витягли поранених просто на трасу. Було дуже холодно, падав сніг. Люди лежали поряд із мертвими, чекаючи чогось — або кінця, або дива. Ніхто не знав, чи приїде допомога, адже це була ворожа територія.
«Я дивлюся — мама тримає в руках сина, в якого пробита голова. Вона неушкоджена, а він… Уже не дихає. І я думаю: ось і все.»
Тіла лежали просто на асфальті. Ярослав був у свідомості, але сильно поранений. Медики почали прибувати лише через пів години. Його не брали — бракувало місць.
«Я залишився сам. У крові. Навколо вороги. І тоді один росіянин питає: “Можеш викликати швидку сам?”»
Дзвінок із лінії смерті: «103, врятуйте!»
В кишені залишився телефон. Ярослав набрав 103. Жінка на іншому кінці слухавки почула історію і сказала: «Ми приїдемо через 15 хвилин». Здавалося, це неможливо — але вона не збрехала.
Коли приїхала швидка, один росіянин навів автомат. Ярослав подумав — зараз їх розстріляють. Але солдат просто прицілився, подивився… і не стріляв.
«Мене забрали. Поки витягували з машини — з мене вилилася калюжа крові. Але я ще жив.»
Діагноз: ампутація. Надія: молитва
У лікарні Чугуєва Ярослав отримав жахливі новини:
- розрив сідничного нерва — 97%;
- прострілена артерія;
- сквозні рани обох рук;
- чутливість ноги втрачена повністю.
«Лікар подивився і сказав: “Ампутація.” Я був у шоці — 18 років, і без ноги?»
У той момент Ярослав згадав дівчину зі школи, яка колись розповідала про Бога. Він написав їй. Вона відповіла просто: «Молись». І надіслала молитву покаяння.
Нічна молитва, що змінила все
«Я накрився одягом з головою. Було близько другої ночі. І я прочитав молитву покаяння. Щиро. Запросив Бога у своє серце. І попросив: допоможи мені.»
Ранок після цієї молитви змінив усе. У свідомості хлопця з’явилась думка — «Полтава». Місто, з яким у нього не було жодного зв’язку. Але саме туди Бог кликав його — до зцілення.
Шлях у невідоме: евакуація до Полтави
Ситуація в Чугуєві погіршувалась. Бомбардування, відсутність ліків, води. Через знайомих із церков Ярослав знаходить евакуаційний автобус.
Його везуть до Полтави, до місця, де він ніколи не був. До церкви «Хліб життя». Там хлопець починає нову главу свого життя.
Церква без ікон — дім, що обійняв
«Я зайшов — кімната, столи, люди. Це була церква, але інша, без ікон, без куполів. Там мені дали кімнату, їжу, підтримку. І почали молитися за мене.»
Щодня він виходив на служіння. Стояв — бо сидіти було важко. Через стінку проходили молитви. А через дорогу — перев’язки та уколи. Все, ніби кимось ретельно зрежисоване.
«Я відчував: Бог веде мене. Не просто випадково. А точно — туди, куди треба.»
Шестимісячна реабілітація й Боже зцілення
Протягом пів року Ярослав жив у церкві. Паралельно з відновленням тіла — зцілювалась і душа. Почав працювати душепіклувальник, відкривати Біблію, молитися разом із ним. Коли офіційна реабілітація завершилась, молитви продовжились.
«І тоді я побачив — моя нога почала відновлюватись. Без масажу, без фізіотерапії. Просто — молитва, і вона оживала.»
Та, яка допомагала — стала найближчою
Лера була волонтеркою в церкві. Її завданням було приймати переселенців. Коли пастор сказав, що приїде поранений хлопець, вона не знала — це її майбутній чоловік.
«Спочатку просто допомагала: бинти, ліки, перев’язки. Потім ми почали більше спілкуватись. Я бачила його щирість. Його віру.»
Вона молилась, щоб Бог відкрив — чи це справжнє. І отримала відповідь.
Пропозиція там, де мало пролитися життя
У волонтерській поїздці, повертаючись із Донеччини, команда зупинилась на заправці — лише в 20 км від місця, де розстріляли Ярослава. І саме там, під дощем, без урочистостей, Ярослав зробив пропозицію.
«Я мав тут загинути. Але Бог дав мені тебе. Тепер — я хочу, щоб ти була моєю дружиною.»
Лера погодилась. І з того моменту — вони разом.
Тепер ми разом служимо іншим
Після одруження Ярослав і Лера почали їздити разом у волонтерські поїздки: Донеччина, Херсонщина, де найбільше болю. Ярослав ділиться свідченням, говорить про Бога, підтримує поранених, тих, хто втратив надію.
«Мене мали вбити. Але Бог врятував — щоб я рятував інших.»
Висновок: Бог сильніший за смерть
Життя Ярослава — доказ того, що Бог не полишає навіть там, де все здається втраченим. Кулі, розстріл, холод, безвихідь — це не кінець, якщо ти звертаєшся до Того, Хто сильніший за смерть.
«Я думав, що мій шлях завершився на тій трасі. Але Бог написав нову історію. І якщо Він зміг витягти мене — значить, зможе кожного.»
🔹 Ця історія — жива надія. Вона кричить світові: навіть серед руїн, навіть коли все втрачено, Бог творить диво.
Поділіться нею з друзяти та знайомими.
Джерело : TBNUA