Від менеджера до розвідника: коли гнів перетворюється на покликання

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Дмитро Попов був лідером молодіжного служіння та працював менеджером з продажів. У його житті не було автоматів і бронежилетів — лише праця з людьми, мотивація, біблійні роздуми. Та 24 лютого 2022 року він побачив, як російські війська вторглися в мирні міста, як обстрілюють житлові будинки. І в ньому народилося щось глибше за страх — праведний гнів.

"Мені було нестерпно бачити, як вбивають мирних. Я не міг залишатися осторонь. Я мусив захищати. Це було моє рішення — і мій обов’язок."

Дмитро пішов добровольцем. І вже за місяць став одним із найкращих розвідників підрозділу. Його інтуїція, холоднокровність і віра допомагали виходити з таких ситуацій, де інші гинули.

Розвідник — між тінню смерті і покликом неба

Позиція розвідника — одна з найнебезпечніших. Це не просто піти й побачити: це — проникнути туди, куди навіть дрони не літають, і вийти живим. Дмитро проходив по 8–10 км по ворожих територіях, під вогнем, через поля, посадки, без зв’язку.

"Ми знали, що повернемося або з пораненням, або ні. Живими — рідко. І я кожного разу молився: Господи, веди."

Його завдання були різними: штурми, супровід рот, розвідка боєм. Усі виходи — максимально ризиковані. Але для нього це був не просто обов’язок. Це було служіння. Кожна операція починалась із молитви.

"Пастор": як молитва стала щитом

У підрозділі його неформально прозвали "Пастором". Бо щодня він молився. Вголос і подумки. За себе. За побратимів. І вони це бачили.

"Всі знали: якщо Пастор поруч — буде спокійніше. Його молитви, як броня. Він бере Біблію — і ти наче за укриттям."

Дмитро не просто виживав — він надихав. Його віра ставала вірою інших. В окопах, де смерть дихала в обличчя, його спокій заражав. Він говорив про Бога не теоретично — він щодня показував, як це — довіряти Йому.

Перше бойове хрещення: 8 кілометрів під вогнем

Перше бойове завдання — розвідка позицій у Запорізькій області. Вісім кілометрів пішки. Ворог "криє" з артилерії, працює авіація, вертольоти, міни. Дорогою — тіла. Поранені. Крик. Ревіння техніки.

"Ми йшли, а навколо — як у фільмі про апокаліпсис. Вогонь і смерть. А я молився. Йшов — і молився."

Його товариші ховались у бліндажах. Дмитро — пішов шукати вихід. Знаючи, що темрява все ускладнить. Знайшов шлях. Провів групу. Всі вижили.

Коли не працюють міни: ніч Божого захисту

Найтрагічніше — не завжди найстрашніше. Під час виводу штурмової роти з 40 осіб Дмитро потрапив під шалений обстріл. Міни, танки, FPV-дрони, автоматний вогонь.

"Я лежав в ямі під відкритим небом. Без теплого одягу. Дві міни впали поруч. Прямо в наш окоп. І не здетонували. Це було надприродне."

Із сорока бійців вижили одиниці. Він залишився з напарником тримати позицію, поки не підійшло підкріплення. Удвох. Проти потенційної хвилі ворога. І вистояли.

Випадковості Бога: побратим із церкви

Той, із ким Дмитро тримав позицію, виявився сином парафіян його церкви. Колись був у молодіжному служінні, каявся. І ось — поруч, у вогні. Вони обоє знали: це не збіг.

"Ми тримали позицію разом. І коли вийшли — він розповів усім, що це було Боже чудо."

Коли ворог плутає: три рази не стріляли

Уночі, під час завдань, тричі росіяни сприймали його за "свого" — через російську мову. Підходили, починали говорити. Він відповідав — і не стріляли.

"Це чудо. Бо зазвичай вони не питають. Стріляють. Але мене не чіпали. Бог закривав."

Полонені: без ненависті, з гідністю

Коли була можливість — Дмитро брав полонених. Десантники, вагнерівці, "м’ясо" із Сибіру. Навіть сомалієць, який здався ще до бою. Всі вони були жертвами.

"Я не маю ненависті. Вони — жертви. Обмануті. Вони не знають, що роблять. І я до них — без злості. Просто — холодно."

Кожен вихід — під прицілом, але з молитвою

"Кулі, дрони, танки — все повз. Жодного разу не зачепило критично. Хлопці жартують, що я — комікадзе. Але я знаю: це молитва. Це Бог."

Його завдання — найскладніші. Але він виходить. І веде за собою інших. Бо знає: не сам іде. Бог — поруч.

Під Мар’їнкою: три кулі і жодна не смертельна

Під час одного штурму він отримав три поранення — дві кулі в одну ногу, ще одна — в іншу. Але жодна не зачепила артерій, нервів чи кісток. Одна куля досі в тілі.

"Це диво. Лікарі підтвердили. Я мав стати калікою. Але обійшлось."

В лікарні: рефлексія і вдячність

"Цей час — перепочинок. Вдячність. І шанс побачити, як сильно підтримує церква. Моляться. І я це відчуваю."

Навіть у лікарні Дмитро не сумнівається в Божій вірності. Його віра тільки зростає.

Сила молитви: як церква змінює хід бою

"Я пишу: моліться. І знаю — коли моляться, усе змінюється. Завдання, які мали бути пеклом — проходять мирно. Це сила молитви."

Що казати тим, хто втратив віру?

"Я не розумію, як можна не вірити. Бог — стратег. Його план — кращий. Смерть — це не кінець. Це перехід. І я вірю: Бог приймає. Всіх."

Молитва про мир — і бажання побачити чудо

"Я мрію, щоб мир прийшов раптово. Різко. Щоб усі сказали: це точно Бог. Такого людськими силами не зробити."

Висновок: Пастор під кулями

Дмитро — не просто солдат. Він — пастор на передовій. Людина, чия зброя — віра. Чия сила — молитва. І чий кожен день — свідчення про Бога, Який рятує навіть у найтемніші ночі війни.

"Я просто виконую завдання. Але роблю це для Бога. А Він виконує Своє — захищає нас."

Поділися цією історією з друзями та близькими!

Джерело: TBNUA