Про це пише 6262.com.uа

Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!

Одні з них - сім’я Оксани. Вона з чоловіком і трьома дітьми 8 квітня 2022 року мали виїхати з Краматорська евакуаційним потягом. Дівчатам Оксани було 5 і три рочка, сину - 16.

Приїхали у місто зі Слов’янська о 8 ранку. О 13:00 мав відправлятися їх поїзд, але росія мала на всіх цих людей зовсім інші плани. 

Оксана - жителька Слов’янська. 24 лютого 2022 року зранку вона почула перші вибухи. Це були перші звуки повномасштабної війни. На той момент жінка ще не розуміла, що відбувається. Перший час у місті було доволі спокійно. З часом обстріли почали добиратися і до Слов’янська. Спочатку Оксана з дітьми ховалися у підвалі. Він у них знаходився прямо в будинку. На вході стояв стілець з дитячим верхнім одягом. Чоловік подбав, щоб там була вода, їжа, і, навіть, лопата, на випадок, якби будинок через обстріли б завалився. Певний час вони не виїжджали. Найбільш хвилюючим питанням було “куди”. Родичів на заході України вони не мали, а ціни на житло були просто скаженими. 

В один із днів над Слов’янськом майже протягом всього дня літали винищувачі. Їх гул дуже давив на психіку. Саме тоді сім’я вирішила, що час їхати з міста. Заради дітей.

Знайомі їм знайшли можливість приїхати в Тернопільську область, там у селі одна жінка готова була надати будиночок безкоштовно. 

7 квітня кожен з членів сім’ї зібрав рюкзак. Поговорювали, що більше ніж з одним рюкзаком на людину в поїзд не пускають. У Краматорськ вони приїхали о 8 ранку. Людей вже тоді було багато. Погода радувала - сонячно і тепло. Оксану з молодшими доньками пустили всередину вокзалу. Чоловік зі старшим сином був на пероні. Разом з ними виїжджати збиралася сестра Оксаниного чоловіка.

Час від часу Оксана з дівчатами також виходили на вулицю, щоб подихати теплим весняним повітрям, подивитися на поїзди. 

В найстрашніший момент того дня Оксана з дівчатами стояла всередині вокзалу і дивилася на величезні скляні вікна, які ледь-ледь були перехрещені скотчем. Тоді у жінки промайнуло - небезпечно, скільки ж осколків розлетиться. 

Сестра чоловіка відійшла до вбиральні. Чоловік з сином залишались на пероні, Оксана лише попросила їх бути трішки ближче до будівлі, щоб доньки могли бачити тата.

В один момент жінка почула свист.

“І тут я чую свист. Я швидко дівчат своїх - під лавку. Сама зверху них. І, як жінка, зараз кумедно, але тоді спрацював якийсь рефлекс, беру рюкзак лице прикрити, думаю, зараз посиплеться скло і поріже, посіче обличчя. Дівчат я повністю собою накрила. І почалось… Що було… Ті декілька хвилин - то був апокаліпсис”.

Ці декілька хвилин вибухів здавалися Оксані вічністю. Було дуже страшно. Коли все скінчилося, навколо почалася справжня паніка. Хтось продовжував лежати в ступорі на підлозі, хтось вибігав до виходу, кричав, всередину почали заносити поранених. Вони лежали до останнього, допоки все не стихло, а всередину почали вбігати закривавлені люди. Поруч з Оксаною та її дівчатами у позі ембріона лежала жінка. Вона впала в ступор. Навіть коли чоловік почав її звідти діставати, вона не могла ні поворухнутись, ні сказати ні слова. Прозвучало: “там когось вбило”. На диво, скло вікон було ціле.

Оксана почала набирати чоловіка та сина. Відповіді не було. Невістка також не відповідала на дзвінки. 

Через якийсь час чоловік передзвонив. Вони були цілі та неушкоджені. Зайти вони не могли, бо всередині панувала паніка. 

Те, що чоловік з сином вижили, було скажене везіння. Пощастило, що вони в той момент були біля будівлі залізничного вокзалу. Залишились повністю живі і цілі. 

Чоловік сказав дружині виходити на вулицю. Поруч з нею були її дівчатка і ще 5 сумок, які треба було якось винести. Увесь цей час в приміщення заносили поранених, навколо - кров. Пробиратися до виходу доводилося ледь не “по трупах”. Щоб діти не побачили всього цього жахіття, Оксана притулила їх обличчям до себе. Наче отримавши нові сили, жінка звалила на себе п’ять сумок, притулила до себе своїх дівчаток і почала йти до виходу.

“Я дівчат до себе обличчям пригортаю, щоб вони не бачили той жах. Бо там в крові було все. Ми йшли, як по трупах”.

Через два місяці після цього дня, вже живучі у Тернополі, середня донька Оксани запитала: “Мама, а там в Краматорську, що то за тьотя лежала, а у неї з живота отак кров, кров”? 

На вулиці творився жах. На лавці сиділа дівчинка з посіченою ногою, купа людей лежали в крові, протягом 10 хвилин на місце почали приїжджати карети швидкої допомоги. 

Дорогою до чоловіка Оксана проходила повз палаючі автівки. Тоді вона ще хвилювалася, що треба пошвидше пройти, щоб вони не вибухнули. 

Те, що Оксанині рідні залишились неушкодженими - справжнє диво для неї. Ще одне диво трапилося з невісткою. У момент обстрілу вона тільки-тільки зайшла до вбиральні. Коли почалися вибухи, вона впала на підлогу і перечікувала до закінчення. Коли вона вийшла зі вбиральні, то побачила, що вся черга жінок, які стояли за нею, мертві.

“В трьох різних місцях знаходилась наша родина. І всі залишились цілі. Ми були в такому пеклі, але, дякуючи Богу, ми живі. Це наш другий День народження - 8 квітня”.

Коли жінка дійшла до чоловіка, вони вирішили йти до найближчої церкви, яка була біля вокзалу. Оксана мала там знайомих. У тому місці приймали людей, годували їх і допомагали з евакуацією. Поїзд у Краматорськ, звичайно, приїхати у той день вже не міг. 

Вони дійшли до церкви пішки. Їх розмістили, нагодували і зігріли. Там людям запропонували залишитись, або їхати далі. Сім’я Оксани вирішила, що вони їхатимуть далі. Їх посадили на автобус, який рушив до Дніпра. Це були волонтери Червоного Хреста.

Дорогою вони проїжджали повз ті самі ракети, на яких росіяни цинічно нашкрябали: “За детей”. Ті самі ракети, які вбили 61 людину на вокзалі Краматорська.

Весь цей час старший син Оксани мовчав. Жінка не знає, які картинки йому довелося побачити, але це точно нажахало та вразило підлітка. 

“Ми ще того жаху не бачили з дівчатами, а в нього на очах, у дитини-підлітка на очах люди просто падали штабелями. Ну, касетні ракети. Добу, скільки ми їхали до Тернополя, він в одну точку дивився. Я йому руку до рота з канапкою підносила, а він не реагує”.

Оксана спробувала його відволікти. Водіями автобуса були іноземці, а хлопець добре знав англійську. Тоді жінка попросила його перекласти, про що вони говорять. 

• Вони сміються з наших доріг і кажуть, що це вам не Сан-Франциско, - сказав хлопець.

До Дніпра сім’я добралася доволі швидко. І їх привезли на залізничний вокзал. Такий самий залізничний вокзал. Таке ж саме скупчення народу, такі ж самі черги. Чекати на поїзд треба було близько двох годин. Звичайно, всі були дуже насторожені. Після того, що сталось у Краматорську, люди ще довго боялися людних місць і тим паче залізничних вокзалів.

“Я зараз цей страх трошки переборола. А коли влітку того року ми виїжджали, я дуже боялася просто навіть на ринок вийти, чи в якийсь магазин. У мене просто паніка. Хоча я народилася в Харкові, я нормально ставилася до людних місць. А зараз у мене - якесь скупчення людей і все, у мене вже починалась паніка на той час”.

В Тернопіль Оксана зі своєю сім’єю добиралася з купою пересадок. Дорога була дуже довгою. Але усі діти весь цей час сиділи тихо, вони були повністю шоковані тим, що довелося пережити.

Зараз сім’я проживає на Тернопільщині. Оксані, можливо і хотілося б повернутись пошвидше додому, але вона думає, перш за все, за своїх дітей. Їхня безпека дає їй сили залишатись зараз у більш безпечному місці. Навіть, якщо це зовсім далеко від рідного міста.

***

Здавалося б, мирний вокзал, місце, де люди зустрічаються, розлучаються, починають нові шляхи, став мішенню руйнівної сили, яка несла лише страх та розруху. 

У ці важкі часи співчуття та підтримка стають особливо важливими для всіх тих, хто постраждав від цих подій, і для всього світу, який прагне миру та справедливості.

Чим довше триває війна, тим більше стає жертв російської жорстокості та ненависті: розбиті багатоповерхівки Дніпра та Слов’янська, постійні обстріли Запоріжжя та Херсону, скажені бої за Бахмут та Луганщину.

Це все, врешті решт, має закінчитися перемогою України.