На День святого Валентина 4-річний Богдан нарешті поїхав додому – під опіку його забрала сім’я Старкових.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
Сайт pravda.com.ua розповідає їхню історію.
Анна та Сергій Старкови із Миколаївщини разом уже 15 років. Своїх дітей немає, але про малечу мріяли давно. Поставилися до усиновлення відповідально – розуміли, що це великий крок, і хотіли бути готовими до всіх нюансів: записалися на навчання та почали готувати необхідні документи.
"Це було напередодні повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Одне заняття відбулось до війни, інше вже під час, а потім нас повідомили, що заняття скасували. Зізнаюсь – тоді опустилися руки. Ми думали, що уже нічого не вийде. А потім нам зателефонували і сказали, що навчання відновлюють. Ми неймовірно зраділи", – розповідає Анна.
Навчання, що триває 8 днів, дозволяє допомогти підготувати кандидатів в усиновлювачі, розповідає консультант з навчально-методичної роботи міжнародної благодійної організації Партнерство "Кожній дитині" (ця організація і проводить навчання) Жанна Петрочко.
"На заняттях ми говоримо про те, яка роль сім’ї у задоволенні потреб дитини, про повноваження, права та обов’язки. Розповідаємо про закономірності розвитку дитини та особливості її адаптації в новій сім’ї. Пояснюємо, як налагодити довірливі стосунки з дитиною і як її виховувати. Кандидати можуть ділитися своїм досвідом і аналізувати досвід інших батьків. І вже після навчання кандидати вирішують остаточно – чи готові брати дитину у родину. І це надзвичайно важливо, бо помилку допускати не можна", – каже вона.
Зрештою, Старкови пройшли навчання, зібрали усі документи і чекали нагоди для знайомства з дитиною.
"Знаєте, під час навчання нам сказали, що ми відчуємо, що це наша дитина. І так і було, коли ми приїхали в центр і побачили Богдана. От нам привели його, а я ні слова не могла сказати, серцем відчули – наша, наша дитина. Він навіть схожий на мого чоловіка", – пригадує Анна.
Під час знайомства хлопчик був небагатослівним, але працівники реабілітаційного центру, в якому він перебував, пізніше розповіли: Богдан щиро радів, що матиме справжню родину. Ходив і всім розповідав: "Мене заберуть мої нові мама і тато до себе додому, я буду жити вдома". Він дуже чекав цього. І дочекався, як і його батьки.
Через кілька місяців хлопчику виповнилось 5 років. За лічені місяці Богдан вже практично адаптувався в новій сім’ї. Але, зізнається Анна, це було непросто.
"Спочатку, наприклад, якщо в нього щось боліло, він не зізнавався. Мовчав, нічого не говорив. Ми розуміли, що це на підсвідомості. Ми ж не знаємо, де він жив, в якій сім’ї. Може, він колись жалівся мамі, що його щось болить, а йому говорили – закрий рота і сиди, або не чіпай мене. Ми ж не знаємо. Тому ми намагалися м’яко налагоджувати з ним контакт, пояснювали, що ми не зможемо допомогти, якщо він не говоритиме про це. І так з часом Богдан почав говорити, якщо його щось турбує, нічого вже від нас вже не приховує", – каже Анна.
Вона переконана: головне – створити умови для довірливих стосунків і дуже багато пояснювати. Адже в дитини довго не було орієнтирів: що добре, а що погано; як можна поводитись, чого робити не варто.
"Були моменти, коли він щось вигадував чи не договорював. Ми все йому пояснюємо, як зовсім маленькій дитині. Але він всю інформацію вбирає, як губка – все розуміє, дослухається. Наприклад, що не можна брехати, особливо, батькам, бо якщо ти будеш постійно обманювати, а колись скажеш правду, то ми вже не зможемо повірити. То тепер, навіть якщо щось зробить – одразу зізнається, бо вже розуміє, коли і які наслідки можуть бути. У поведінці Богдана дуже помітні зміни", – розповідає Анна.
Хлопчик став більш відкритим, почав жартувати, любить танцювати. Богдан – весела і комунікабельна дитина, вже навіть поведінку батьків копіює.
"Здається, що він вже не пам’ятає, що було раніше, ми для нього – мама і тато. Зараз дуже радісно, хвилююче радісно. Дивишся на те чудо, як воно бігає по майданчику, радіє, сміється – це найкращі емоції", – говорить жінка.
Наразі хлопчик у сім’ї Старкових досі під опікою, оскільки оформлення документів щодо усиновлення займає тривалий час. До того ж вкотре переноситься засідання суду, яке має ухвалити відповідне рішення, розповідає Анна: "Нам відразу запропонували, щоб дитина не чекала, взяти його під опіку з подальшим усиновленням".
На сьогодні українці уже усиновили 400 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, говорить Голова Національної соціальної сервісної служби Василь Луцик: "Наразі спостерігається тенденція до поступового збільшення показників усиновлення. Інформація за перше півріччя свідчить про позитивну динаміку, оскільки кількість усиновлених дітей порівняно з минулим роком зросла вдвічі".
Зараз Старкові вже думають про усиновлення ще однієї дитини, коли Богдан трохи підросте. А тим, хто теж зважується на подібний крок, радять: не варто зважати на спадковість, бо те, якою виросте дитина, залежить від виховання, говорить Анна.
"І коли ти приходиш додому, а дитина біжить тобі назустріч, обіймає, цілує, розказує, що робив або чим зайнятий і каже: "Мама, я сумував"! Ти розумієш – є заради чого жити".
Матеріал підготовлений в рамках проєкту ЮНІСЕФ "Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни", що впроваджується Партнерством "Кожній дитині" за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерство соціальної політики України та Національної соціальної сервісної служби України.
Джерело: pravda.com.ua
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут