Приєднуйтесь до нашої групи у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні для християн новини!
Перші дні
Ніч четверга на п’ятницю. Я чую постійні постріли та вибухи. Велася жорстока битва за аеропорт «Антонов» у Гостомелі, який дуже близько до нас. Був час, коли його окупували росіяни. Вони хотіли садити туди свої літаки із зброєю та десантом, але наші не здавалися. У результаті «Антонова» просто розбомбили, у ті дні був спалений літак «Мрія».
Про це йдеться на voice.org.ua.
Мені було страшно від тих звуків. Я пішла спати з мамою на перший поверх. Прокидалася в холодному поту через кожні 30 хвилин і дивилася новини. Відчувала, що мій стан просто жахливий. Ту ніч досі пам’ятаю.
Так було кілька ночей. Біля нас ішли бої, і тому я мало спала. Перших два дні нічого не могла їсти, тому відчувала нестачу навіть фізичних сил. Змушувала себе щось їсти для підтримки організму. Їла хліб, яблука й пила воду.
Говорити ні з ким не могла, постійно була в собі, якась загубленість у думках. Думала про вибухи, про людей, які реально воюють і вмирають. Не могла повірити, що Росія вдерлася в нашу країну, що це не страшний сон, а реальність.
У найперший день війни Сергій (брат) заправив одну нашу машину, простоявши в черзі три години. Наступного дня хотіли заправити іншу. Брат стояв у черзі дві години, а коли вже під’їхав до колонки, то заправку закрили — саме в той момент, коли підійшла його черга! Інша заправка поруч була підірвана. Для виїзду нам потрібно було дві машини. Тож можливості виїхати не стало...
Через 4 дні
Іноді охоплювала паніка… Але помалу я приходила до тями. Знала, що за нашу сім’ю молиться дуже багато людей. Дуже! Особливо наша родина в США. Вони молилися день і ніч. Бог нас беріг.
Через 4 дні ми стали волонтерити. Спочатку носили їжу та чай нашим воїнам на блокпості неподалік.
Потім брат Сергій став координатором волонтерів в нашому районі, а тато координував автобуси з їжею в Київ та до нас — у Бучу. Частину передавали місцевій церкві, яка роздавала продукти у своєму районі.
Щось купували самі й відносили тим, хто цього потребував.
Багато робили дистанційно (зокрема Сергій та Мар’яна). Об’єднували людей, які жили поруч, для допомоги один одному. Таким чином служили, як могли.
Другий тиждень
Ситуація погіршувалася з кожним днем. Але я ставала сильнішою, емоції змінилися. Страх з’являвся, коли була реальна загроза, та його не було постійно, як раніше. Я повеселішала й краще їла. Ми всі спали в підвалі, а тато — у своїй кімнаті. Він був спокійний — і ми це відчували. Мені було набагато легше від того, що тато твердо довірився Богу. Якби побачила, що татові страшно, що він у паніці, то накрутила б себе, що ми загинемо. Тому я дуже вдячна йому за характер, за стійкість. У тій ситуації це було надзвичайно важливо.
Бої в Бучі йшли постійно. Розбили небезпечний загін кадирівців за 20 хвилин ходи від нас. Тому кожний ранок починався з думки: «Дякую, Боже, що я жива».
До нас стали приходити сусіди, вони спали з нами в підвалі. Нас назбиралося 14 чоловік.
Жахливий вечір
Настав той самий вечір… Один із найстрашніших за весь час… Битва в нашому районі — вибухи, стрілянина.
Ми всі сиділи тихо в підвалі. Я відчувала, як наш дім трясеться, відчувала, як я сама трясуся. Чула, як над нами пролітали гради, як падали бомби. Кожний вибух так близько — ось-ось щось влетить у наш будинок. Молилася: «Ісусе, збережи!» Повторила сотні разів. Уламки падали на наш дах — і це було дуже страшно.
Я боролася зі своїми страхами, які спочатку перемагали. Різні думки лізли в голову. Мама кликала, щоб я сіла біля неї, але я сиділа на своєму місці, перебуваючи в цих страшних думках. Поміж них були такі: «Християни теж помирають, на смерть теж є Божа воля. Хіба під час війни християни і навіть служителі не помирають? А що, коли на це Божа воля — померти нам прямо зараз?» Моя віра пропадала… Через якийсь час я сіла біля мами, намагалася знайти спокій. Молилася, як і молилися дуже багато людей, як молилася наша родина на іншому континенті. Минуло пів години — і стало емоційно легше, хоча небезпека ще була. У моєму серці щось змінилося, я відчувала полегшення, відчувала молитви інших людей. Можливо, і валер’янка теж вплинула. Але таки Господь дав перемогу над думками, страхами: «Тату, ми перемогли цей жах у моїй голові!»
У той вечір і ніч ми залишилися живі, наш будинок не постраждав. Як сказала Діана: «Віка, ваш будинок настільки вимолений, що вам нема чого боятися». Це було відчутно. Бог був з нами. Але саме в ту ніч росіяни взяли наш район.
Після тієї ночі місто залишилося без зв’язку, без електрики й води.
Під окупацією
Наступного дня сусіди сказали, що стоїть танк напроти нашого будинку, у сусідньому дворі. Я підійшла до вікна й побачила, що окупанти змусили наших сусідів варити їм їсти. Вони іншим танком зламали паркан, в’їхали на територію будинку дідуся — і там ночували. Тож вони поселилися в нашому районі, зайнявши кілька будинків напроти нас. Тепер ми були на окупованій землі. В районі вулиці Яблунька ними кишіло, вони там були, як у себе вдома. Зробили там воєнну базу, приїжджали нові солдати, деякі їхали на Київ. Той факт, що тепер на твоїй території господарюють москалі, виводив із себе.
ЗСУ не вдавалося їх витравити звідти. Вони ховалися в житловому районі, а це ризик убити невинних. А окупантам це байдуже. Під час боїв деякі хати горіли, деякі були знищені вщент — і це було на нашій вулиці. В одне подвір’я вдерлися танком — господар чинив збройний опір. Вони розстріляли його, усю його сім’ю й спалили будинок. Ще в один дім влучили з гармати, загинули люди. Наші сусіди поховали їх в городі.
Мої молитви стали такими: «Боже, я хочу дивитися на Тебе, не на бурю, а на Твоє лице. Не на ситуацію навколо, не на труднощі, а на Тебе. Ти мій спокій і мій захист». У моїй голові була картина: апостол Петро йде по воді, звертає увагу на бурю — і починає тонути. Я знала, що зі мною може статися те саме. Але не хотіла цього. Моїм бажанням було довіряти Богові, звертати увагу лише на Нього, а не на обставини й біди навколо.
Тож я почувала себе дуже добре, незважаючи на те, що єдиним нашим джерелом тепла, світла, місцем приготування їжі та теплої води для миття був камін. Цілими днями ми читали книжки або грали, сміялися, бавилися. Тому є багато гарних спогадів — так Бог підбадьорював нас.
Особисто я відчувала, як серце і дух підтримувалися молитвами. Не передати словами, як мої емоції, внутрішній стан неймовірно змінилися. Мені було легко, інколи страшно, коли бомбили десь близько, але не дуже. Я наче відчувала кожну молитву за нашу сім’ю, кожну молитву саме за мене.
Стук у вікно
І ось напружений момент, але в мені була повна довіра, панував спокій, діяла сила молитви. Ми сиділи й читали книжки. Тато підійшов до вікна й раптом каже: «Швидко всі в підвал!» Через пів хвилини ми всі сиділи там разом із сусідами. Тато спустився до нас. Як виявилося, сім російських солдат біжать по нашому городу з автоматами напоготові.
Старші обговорили, кому варто вийти до них, коли вони будуть стукати. Тому дехто пішов нагору. У підвалі була повна тиша. Я молилася. Прозвучала пропозиція сховатися всім дівчатам. Обстановка напружилася. Згадалася інформація з новин, що в Гостомелі окупанти зґвалтували й повісили 10 дівчат. І такі звірства траплялися часто там, де загарбники вільно пересуваються, де отримали контроль над територією.
Я злякалася й стала просити Бога про захист. Молилася, щоб вони навіть не ступили на наш поріг. У якусь хвилину чую, як хтось вибиває ворота. Гуркіт — раз, два, три. Тиша. Хтось із наших каже: «Це не до нас». Але я чітко пам’ятаю ці звуки й переживання в той момент: «Невже вони зайшли?!» В думках порожнеча, просто чекаєш, що буде далі… Через хвилину — до нас стукають у вікно в підвалі, потім ще раз. Усі затамували подих, завмерли, боячись навіть ворухнутися. Переживання в ті секунди не описати. А коли сусідка побачила через шпаринку, що то наш сусід — тоді всі видихнули…
Як виявилося, через одну хату від нас сусід у чорному одязі вийшов покурити. Його побачили окупанти й пішли до нього, а це в бік нашого будинку. Він їх помітив — і став втікати. А вони за ним. Стали стукати в двері, а коли той не відкривав, кинули гранату. Разом із дверима повилітали вікна. Росіяни зайшли в дім і з’ясували ситуацію. Вони запідозрили, що сусід із українського спецназу. Декілька наших хлопців зі спецназу було вбито в тому районі… Коли з’ясувалося, що сусід — цивільний, то залишили його в спокої. Потім попередили інших сусідів, що нікому не можна ходити в чорному одязі, бути лише у світлому. Російські солдати хотіли сказати це й нам, але не зуміли зламати воріт і пішли далі. Сам факт, що вони просто до нас не потрапили — це також результат молитви.
Ранок визволення
Тато сказав, що в Бучі відкрили зелений коридор на 10:40 (жінки та діти). Ми стали обдумувати, чи нам їхати, а якщо їхати — то кому. Нас восьмеро: 6 жінок і 2 чоловіка. Перебирали різні варіанти. Помолилися про мудрість. Зупинилися на тому, що підемо пішки до моста в с. Романівка, а там знайдемо якийсь автобус. Йти пішки годину. Хоча цей варіант більш ризикований, але так ми зможемо вийти з татом і братом. Бо якщо йти через Ірпінь, то там російські війська.
Об 11:20 тато поговорив по телефону й сказав: «Швидко збираємось і йдемо». Ми помолилися, взяли все основне й пішли в білій одежі. Я несла речі й дивилася, як наш дім від нас віддаляється… Було страшно, але я молилася, щоб Бог ішов поруч, крок за кроком і не залишав нас ні на секунду. Прийшов спокій і впевненість, але трохи було страшно. Бо є багато новин, як саме в такій ситуації людей розстрілювати в Ірпені.
Наші військові
Ми йшли по мосту. Бачили розбитий танк і частини якоїсь техніки, трупи. Я дивилася лише під ноги, бо мама сказала, щоби були обережними й не наступили на міну. Я йшла й молилася. За кілька метрів від нас уже були наші військові та їхня техніка. Вони голосно попередили нас, що є міни. Ми пройшли повз міни, підійшли із надією, що вони скажуть нам, куди йти далі. Але Бог зробив інакше: вони нас повели за собою. Перевірили документи, посадили в бус і відвезли на міст у Романівку. Саме туди, куди нам потрібно й куди ми йшли б годину самі! Але Бог все змінив!
В бусі було купа дірок від куль. Я сиділа на підлозі на своїх речах, дивилася на дірки, уявляла ті моменти й молилася про безпеку. Скажу вам, що військові наші молодці, у гарному гуморі, жартували між собою.
Нас довезли до мосту. Його потрібно було перейти пішки. Там стояло багато порожніх машин, деякі прострелені, деякі вигорілі, на деяких написано «Діти». Усі вони втратили свою цінність — життя дорожче.
Нас зустріли іноземні журналісти. Ми йшли, а вони нас фотографували, щось коментували. Були й наші військові. Потім ми пройшли під зруйнованим мостом і перейшли через розбиту дамбу. Наші військові завжди нас спрямовували й подавали руку.
Згодом нам запропонував свій автобус чоловік із «Червоного хреста», але тільки для жінок і дітей. Зрештою він погодився взяти нас усіх, і ще кілька людей. Ми знову сіли на підлогу в автобусі і поїхали далі. Нас висадили в Новобіличах, де нас забрав пастор в автобус — і так ми приїхали в нашу дорогу церкву «Сілоам».
P. S.
Ми скористалися зеленим коридором, але виїхали з Бучі не з основною колоною. І в цьому теж виявилася Божа благодать! Бо росіяни не випустили автобусів, які мали евакуювати бучанців, тож їм довелося розходитися по домах. Більше пощастило тим, хто їхав машиною. Але таких було дуже багато — і ця колона досі на шляху до Романівського мосту. Їм довелося покинути свої машини й шукати можливості потрапити в Київ.
Наш шлях — це крок віри, а Бог виявив Свою велику милість, бо все було дуже швидко й неочікувано.
Я ніколи не забуду дні в Бучі, навіть вдячна Богові за те, що пережила. Це був період духовного зростання, це був тиждень слави Божої в моєму житті. Я знаю, що Він поведе мене й далі.
Дякую, Небесний Тату!
Вікторія Вознюк,
лютий-березень 2022