Марк Сергєєв – батько трьох синів, лідер християнського гурту 4UBAND і пастор молодіжного служіння “Мелітопольської християнської церкви", найбільшої євангельської церкви на півдні України. На момент повномасштабного вторгнення російських військ в Україну чоловік перебував у Мелітополі разом з родиною. Марк та його батьки, старші пастори “Мелітопольської християнської церкви", вирішили залишатися в місті всупереч агресії росіян.
Приєднуйтесь до нашої групи "Оперативно" у Телеграм та Вайбер, щоб першими знати важливі та актуальні новини!
“Ми прийняли рішення з батьками нікуди не їхати. Це наша церква, яку ми побудували з нуля. І ми залишилися з нашими людьми, бо вірили, що Господь довірив нам людей, це наше покликання, – Марк згадує перші дні окупації, які виявились справжнім випробуванням для його родини та всіх містян. – Вже на третій день окупації почався “апокаліпсис”. У Мелітополі не було продуктів в магазинах. Ми з деякими бізнесменами зібрались і поїхали по фермах, закупали все, що могли, на всі гроші, які були, щоб забезпечити людей їжею. Харчі зберігали в церкві, де годували людей і разом молилися”.
Попри окупацію, у мелітопольській церкві щодня на молитву збирались сотні людей. Багато хто заради спільної молитви перетинали російські блокпости. Як згадує Марк, духовна єдність була тоді особливо важливою: “Ми вірили, що Господь може щось робити через молитву. Принаймні зараз з нашої церкви немає жодного загиблого від рук росіян. Це Боже благословіння”.
Війна та окупація принесли в сонячний гостинний Мелітополь темряву, яка так чи інакше проявлялась в людях. І тоді для Марка та служителів “Мелітопольської християнської церкви" стало особистим викликом – бути світлом посеред цієї темряви. Їхня готовність підтримувати мелітопольців впливала на деяких мешканців міста дивовижним чином. “Мій сусід, – свідчить Марк, – людина з кримінального світу, якось прийшов увечері та каже: “Забери мою дитину, мою дружину, нехай вони у вас у підвалі ночують у церкві”. Людина, яка нас все життя ненавиділа й кричала: «Вас, сектантів, треба порізати», в один момент змінила ставлення до протестантів. Бо ми показали, хто ми є насправді. Трохи світла посеред темряви, яка охопила місто. Він прийшов до нас, і ось ми вже п'ємо разом каву й розмовляємо на душевні, духовні теми”.
Служителі “Мелітопольської християнської церкви" розмовляли на духовні теми не лише з містянами. Кілька молодих християн пішли проповідувати Євангеліє на російських блокпостах, якими було оточено все місто. Росіяни по-різному ставились до такого своєрідного демаршу. Проте були й ті, які прислухались до українських хлопців і дівчат.
“Я знаю деякі випадки, коли росіяни слухали, а потім говорили: "Я сюди приїхав не по своїй волі, гадаєш, я хочу тут ходити, вам в очі дивитись". Серед росіян був один хлопець, який навіть молився молитвою покаяння, – згадує ті виняткові моменти Марк. – Ми зробили все. Господь бачив наше серце. Треба розуміти дуже важливу річ про Мелітополь. Це теж окреме диво. На 150 тисяч населення до війни він мав 11 православних церков і 44 протестантських. І я думаю, це сприяло тому, що місто вціліло”.
Проте активність протестантів у Мелітополі дратувала росіян. Заходячи в місто, вони очікували побачити натовп з квітами, натомість окупанти отримали неймовірної сили спротив.
“Один із протестів зібрав майже 7 тисяч осіб. Я був на тому мітингу. Люди з українськими прапорами лягали під танки. Росіяни побачили нашу потужну позицію. Вони нас бояться. Вони бояться євангельських християн. Саме через це, я думаю, вони так зухвало забирали будівлі церков”, – Марк добре знає, про що говорить, адже одного дня окупанти прийшли й до “Мелітопольської християнської церкви".
“Це родина, перш за все, велика родина. Ми мали 168 домашніх груп, ми досягали десь півтори тисячі людей, які приходили щонеділі в церкву. Це 6,5 тисяч квадратних метрів будівля, 15 класів для недільної школи, 265 квадратних метрів тільки сцени. Це все було збудовано завдяки мелітопольцям”, – у кожному слові Марка, коли він говорить про церкву, відчутно й гордість за те, що вдалося зробити спільно всією громадою, і біль за те, що сталося згодом.
9 березня о 5 ранку на територію церкви увірвалися росіяни на бронетехніці. Їх було дуже багато, з боку це більше нагадувало штурм фортеці з терористами, а не мирної будівлі християнської церкви. Будинки Марка та його батьків розташовані поруч із церквою, тож родина Сергєєвих прокинулась від гучного грюкоту у двері. Марк відчинив двері, його кинули на бетон прямо біля порогу та приставили автомат до обличчя. В цей час так само під дулами автоматів росіяни підіймали з ліжок маленьких синів Марка. Лежачи на підлозі, він бачив, як його батька, пастора, ведуть на допит. Той момент Марк памʼятає особливо гостро: “Була секунда, де ми з татом перетнулися очима. Він подивився на мене як в останній раз. Одне неправильне слово – і все. Тут вже немає жодних законів, ніякої конвенції. Ніхто ні за що не відповідає. На допиті, пригадую, одне запитання було таке: “Хто для вас Путін – диявол чи янгол?”. Як людині, сидячи під автоматом, відповідати на це запитання?”
Та найперше, чого вимагали окупанти від пасторів, насамперед від Маркового батька, – це припинити протестні мітинги мелітопольців. “Ти маєш їх зупинити, інакше проллється кров”, – залякували священника російські військові. Ще вони вимагали зробити відеозвернення до мелітопольців та проголосити, що “Путін – наш президент”. Та ніч з допитами та погрозами здалася родині Сергєєвих нескінченною. Але вони впевнились, що Бог був з ними поруч, давав мудрість, що відповідати, та зберігав кожної миті.
“Повне розуміння, що могли будь-кого розстріляти. Дякую Господу, що ми живі. Вірю, що Батько Небесний про нас піклувався у той момент, – говорить Марк. – Але після того, що ми пережили, було прийнято рішення покинути Мелітополь заради безпеки не тільки нашої, а й заради безпеки самої церкви. Щоб через нас не наражати на небезпеку всю паству. Коли ми перетинали блокпости, то мої діти побачили всю війну, як в кіно, із сотнями вбитих цивільних людей, які загинули під обстрілами, тіла яких ніхто не прибирає. Жодних правил. Лінія фронту. Нуль”.
Вся велика родина Марка виїхала з окупації, а згодом вони дізналися про долю їхньої церкви. “Будівля церкви стала на кшталт міністерства культури та молоді. "Єдина Росія" там проводить свої партійні заходи. Такий собі клуб для свят”, – з болем говорить Марк про місце, де лунали молитви, створювали та співали пісні для Бога, проповідували слово Боже, підтримували та надихали тисячі людей.
Але втрата церковної будівлі не означала втрати віри. Марк, як багатодітний батько, міг виїхати за кордон, проте залишився в країні. Він продовжує активно служити та закликає до підтримки України й рідного міста на всіх можливих майданчиках по всьому світу: “Я бачу себе в покликанні – вести людей у хвалі та поклонінні Богові. А ще, як капелан-волонтер, я служу нашим військовим. Переважно їду до піхоти, хлопців, які бачать смерть щодня. Проповідувати їм Євангеліє, підтримувати саме тих хлопців, які можуть завтра загинути – бачу в цьому велику потребу. Я можу брати гітару, можу співати та надихати людей. Плакати з ними, коли треба плакати, інколи просто поспілкуватися. Треба надихати армію, підбадьорювати їхній дух”.
Церква, попри війну та окупацію, залишається живою, доки є люди, які продовжують служити, говорити істину, нести світло та виявляти Божу любов. Марку Сергєєву довелося приймати складні рішення, щоб зберегти покликання. І пройти цей непростий шлях можливо лише з Богом.
“Сила молитви. Війна” – авторська програма каналу TBN UA. Він покликаний висвітлювати історії, коли Бог перестає бути анонімним і являє Своє могутнє та милосердне втручання у життя людини. А молитва завжди залишається найпершою та найпотужнішою зброєю християнина.
Дивіться новий епізод проєкту ““Сила молитви. Війна” на каналі TBNUA.
Перегляньте цікаві новини:
Найбільша карта церков України
Більше рубрик та новин тут